Львів як приклад міської української культури

У кінці 80-х я дуже часто їздив до Львова, навіть просто для того, щоб вчитися української мови. У Києві, коли я виростав, спілкування було виключно російською. Це тепер столиця стала більш україномовним містом і до певної міри – завдяки Львову. Спочатку ми їздили до Львова вчитися, переймати досвід у «Студентського братства», яке було міцнішим, масовішим, аніж інші студентські та молодіжні організації країни.

Незважаючи на непрості стосунки між Києвом та Львовом, між київською та львівською тусовками, варто говорити про процес спільного становлення, конкуренції, своєрідного протиборства. Найбільших успіхів ми досягали, коли діяли спільно, коли допомагали один одному, а найбільші проблеми у нас виникали, коли нас намагалися розділити, розсварити, розвести по різні боки барикад.

Це сьогодні Київ у багатьох сферах є визнаним столичним центром, на який орієнтуються більшість обласних центрів. А в кінці 80-х ми в дуже багатьох питаннях орієнтувались на Львів. Там було багато речей, які народжувалися вперше. Якщо сьогодні з політичної точки зору Київ перебрав пальму першості у Львова, то в культурному Львів залишається натхненником та ініціатором дуже багатьох процесів і явищ. Мені приємно, що ті два культурні середовища, які є сьогодні надзвичайно вітальними у креативному плані, створили саме лідери студентських рухів кінця 80-х.

Інкубатор української культури

Особливу роль у цих процесах відіграв львів'янин Маркіян Іващишин. Надзвичайно важливо, що у Львові існують такі два центри культури, як «Лялька» і «Дзиґа», з їх багатолітньою історією та здоровою конкуренцією. Маркіян засвідчив, що він залишається не лише лідером нашого тодішнього студентського руху, але й промоутером сучасних культурних процесів на всеукраїнському рівні. Другим, на мою думку, центром сучасного українського культурного руху є київське мистецьке об'єднання «Остання барикада», яке займається проведенням культурних акцій по всій Україні. Наше студентське середовище давало на-гора активних діячів тоді, і зараз вони продовжують діяти, якщо не в політиці, то у сфері культури. Тут ми спроможні показувати приклад.

Львів залишається своєрідним інкубатором сучасної української культури. Тут є відповідне середовище, що надзвичайно важливо. Наприклад, з усіх всеукраїнських літературних явищ, львівський Форум видавців - на першому місці, оскільки створює попит і моду на українську книжку. Перш за все, через те, що там є середовище.

В Україні взагалі є проблема з українською міською культурою, з україномовною міською культурою. Якщо в усіх країнах традиційною є дихотомія місто-село, то в Україні вона завжди виникала між україномовним селом та російськомовним містом. У нас урбаністична культура здебільшого не притаманна українській культурі, яка асоціюється з «садком вишневим коло хати» і т.п. Саме тому «Остання барикада» задумувалась як строго урбаністичний, але україномовний продукт, наповнений революційним духом.

У цьому аспекті Львову страшно пощастило. Львів, на відміну від решти України, - це приклад саме міської української культури: того, чого немає, на жаль, в інших містах нашої країни, а тільки зараз зароджується в Одесі, Києві, Харкові, Донецьку. У нас в останні 15-20 років це лише створюється, це дуже тендітні паростки, що вибруньковуються. Навколо певних знакових осіб і культурних угрупувань певні сучасні україномовні урбаністичні середовища створюються в багатьох українських великих містах. У Харкові, наприклад, спочатку навколо літературного музею, а тепер - навколо персонально Жадана. Це харківське явище.

Львів це має давно, це один з головних його ресурсів, це його перевага над всіма іншими містами. У післявоєнний період тут запанувала українська культура і українська мова, хоча ще у 1930-х, згідно з результатами польського перепису, у місті налічувалося лише 16% українців, мовою спілкування була польська.

Тобто, проблеми у нас колись були спільні, але потім Львів випередив інші українські міста на декілька десятиріч.

Смерть ідеї сепаратизму

Дивлячись на вчорашній чи позавчорашній Львів, ми до певної міри можемо побачити, яким міг би бути Київ, Харків через кілька десятиріч. Зрозуміло, що тут є багато різних чинників та аспектів. У Львові в післявоєнний період проходили процеси «заміщення населення», а сьогодні в українських містах швидше відбуватимуться асиміляційні процеси. Але все це проходитиме набагато довше, хоч і значно м'якше.

Незважаючи на свою особливість, Львів, на щастя, не може стати відрубним проектом щодо України. Львів насправді є культурним серцем України. Галичани та наддніпрянці різні, але у нас є одна спільність, яка набагато важливіша, ніж усі разом взяті відмінності, культурні чи ментальні. І галичани, і наддніпрянці усвідомлюють себе українцями. В цьому плані наші відмінності можуть принести більше позитиву, бо більш розмаїта нація має більше шансів вдало пристосуватися до глобальних змін та адекватно відповідати на глобальні виклики. В цьому плані наша різноманітність є нашою перевагою.

Якщо ж говорити про відрубний проект як проект галицького сепаратизму, то його прихильників більше в Москві, аніж у Львові чи Києві. Не заперечую, що було кілька діячів, навіть з нашого студентського середовища, які «гралися», інакше не скажу, в ідеї галицького сепаратизму. Спочатку були дискусії на інтелектуальному рівні, згодом на сторінках друкованих ЗМІ, в тому числі в «Поступі», «Ї», «Львівській газеті». Але, як дуже добре свого часу сказав львівський журналіст Андрій Павлишин в інтерв'ю кривенківському «Громадському радіо»: «Ідея львівського сепаратизму вмерла тоді, коли два її чільних ідеологи Костянтин Бондаренко та Олег Хавич почали працювати у виборчому штабі Віктора Януковича».

Провінція у нас в голові

Можна говорити про Львів як про «автономістський» проект. І тут Марек Іващишин займає унікальну позицію. Він не відійшов від політики, оскільки сьогодні є лідером фракції «Пора» у Львівській міській раді. Питання в тому, що він зайняв окремішню позицію, на відміну від більшості тусовки, щодо Києва. Це правда. Більшість львівської політичної тусовки кінця 80-х початку 90-х перебралася до Києва. Вони почали будувати Україну в Києві. В той час, коли у кінці 80-х центром Львова не можна було пройти, не зупинившись, оскільки на кожному кроці зустрічав знайомі обличчя, то тепер все це середовище перебралося до столиці. Маю на увазі таких людей, як Коліушко, Кривенко, Гонгадзе, Стецьків, Кузан, Чорновіл... Їх насправді десятки. А Марек відразу зайняв «автономістську» позицію. Він - страшенний патріот свого міста. Якщо в середині 90-х було дуже помітним скиглення, що Львів стає провінцією, то сьогодні про це вже забули.

Я думаю, що така реакція львів'ян була пов'язана з тим, що Київ у кількох питаннях почав випереджати Львів. Зокрема, в політиці. Якщо в кінці 80-х політика українського національно-визвольного руху робилася у Львові, то в 90-х українська політика почала робитись у Києві. Такий злам було дуже важко пройти багатьом львів'янам, причетним до політики. Тепер це набагато легше, тому що ті, які зараз виростають і входять в українську культуру, нормально сприймають Київ як столицю. Водночас вони розвивають українську культуру в себе на батьківщині, кожен у своєму місті. Я завжди говорив, провінція - вона в голові!

Львів настільки оригінальне місто, що провінцією не може бути апріорі.

Довідка ZAXID.NET

Олесь Доній - народний депутат України. Народився 1969 року.

Очолював Українську Студентську Спілку, яка провела тепер уже культову «студентську революцію на граніті» у жовтні 1990-го.

У 2001 році створив перший у Києві український арт-клуб «ОsтаNNя барикада». Є автором книжок «Студентська революція на граніті», «Покоління оксамитової революції (як нам дожити до 2009 року?)», «Історія УСС мовою документів і фактів. 1989-1999», «Спроба бунту», «Молода Україна forever».

Є керівником Центру досліджень політичних цінностей.