Слава Україні, або ж Геть від Зімбабве!
IQ

Слава Україні, або ж Геть від Зімбабве!

Путіну вигідна «бандерівська» модель української ідентичності

Павло Зубʼюк, 12 жовтня212028

Наближається 14 жовтня, день, коли тисячі українців, які щиро вважають себе «патріотами», будуть пишатися. В їх уяві 14 жовтня – це передусім день створення Української повстанської армії, військової формації, що кинула виклик одразу двом тоталітарним лідерам – Гітлеру і Сталіну. Окрім того, був ще один ворог – польські імперіалісти, які під час німецької окупації почали вбивати українців, за що одержали рішучого відкоша. Вони-то думали, що українці безсилі і безпорадні – а от дзузьки! В нас прокинулася давня козацька сила, яка наваляла і польським імперцям, які понаїхали на наші одвічні землі, і німецьким «арійцям», які втікали, щойно чули «Гей, гу, гей, га», і тим більш недолугим рудим енкаведистам-угрофінам, які хотіли вчегове поживитися на нашій землі, а натомість знайшли тут свою могилу.

Здавалося, що головне для того, аби побудувати нову, насправді вільну Україну, – треба повернути українцям гордість. А гордість має будуватися на пошані до українських Героїв, які боролися і вмирали саме за незалежність України.

Десь так бачив цю ситуацію і я. Мало того, що бачив, а й активно захищав цю точку зору в інтернет-дискусіях. Але якось так виходило, що з часом аргументів стало бракувати. То виявлялося, що більшість польських осадників були репресовані сталінськими окупантами ще в 1939-41 роках, а під удар бандерівців потрапили звичайні польські мешканці Волині, які не мали ані великих земельних наділів, ані якоїсь влади. То описи бандерівських «подвигів» над цивільним населенням ніяк не вкладалися в межі того, що можна було виправдати з точки зору «це ж війна, там таке нормально». То з'ясувалося, що оберґрупенфюрера Віктора Лютце взагалі не вбито, тим більш в Україні, а загинув він у автомобільній катастрофі біля Берліна.

І найголовніше – попри всі старання бандерівці війну таки програли. Попри всі репресії проти цивільного населення (як за етнічною, так і за організаційною ознакою, або ж просто внаслідок шпигуноманії), попри втрати бійців самої УПА та членів ОУН (обох гілок, часто в протистоянні одні з одними) – поразка є поразка. Дехто, щоправда, зараз каже, що це не була поразка. Що такий тривалий опір запалив надією серця українців – що призвело до проголошення Незалежності в 1991 році, але це очевидна самоомана. Ідеологія ОУН передбачала здобуття Української Самостійної Соборної Держави внаслідок Загальнонаціонального Визвольного Повстання, якого так ніколи й не було. В 1991 році радянські депутати проголосували за відокремлення від СРСР просто тому, що радянська економічна і соціальна система повністю себе вичерпала, підтримувати її вже не хотіли ані «низи», ані «верхи». І за всіма ознаками нова незалежна Україна нічим, окрім суто формальних ознак – типу назви, герба і прапора – не відповідала бандерівському баченню держави.

Можна було б детальніше зупинитися на питанні, чи виправдовують мету (побудову тоталітарної незалежної держави) засоби («терор проти чужинців-загарбників та своїх зрадників», а насправді етнічні та ідеологічні чистки цивільного населення), особливо якщо засоби так і не допомогли досягти мети. Але це окрема довга розмова.

Основна ж проблема в тому, що сучасна версія популярного українського «патріотизму» цілком ґрунтується на хибному розумінні історичних уроків. «Патріотизм» я беру в лапки не лише щоб підкреслити умовність цього терміну, а й тому, що в даній ситуації любов до Батьківщини підміняється міфом про Батьківщину, тобто Україні приписуються ознаки, яких вона ніколи не мала. Така собі уявна країна, яку треба любити попри те, що бачиш насправді навкруги.

Звісно, свого часу – років сто-сто п'ятдесят тому, деяким народам це справді допомогло згуртуватися і здобути свою державність. Натомість українцям запропоновано користуватися такою моделлю зараз, коли зовсім інакша і щільність інформації, і структура ідентичності. І добре було б розмірковувати про це в умовах навіть президентства Ющенка, коли навкруги панував оманливий «кінець історії» – і зовсім не так добре робити це за умов «гібридної війни», коли ворог робить усе можливе, щоб залишити Україну в тому принизливому становищі, в якому вона опинилася.

І так, Путіну та його режиму безперечно вигідна «бандерівська» модель української ідентичності, вигідний той самий популярний «патріотизм», який виносить на першу роль романтику повстання, а не нудні питання творення сучасної ефективної держави. Я не даремно згадав у заголовку Зімбабве. Зімбабвійський диктатор Роберт Муґабе прийшов до влади на хвилі боротьби проти «расово-неправильної» «окупаційної» державної еліти колишньої «Південної Родезії». Було в історії його правління і встановлення націоналістичної диктатури, і жорстока розправа з інакодумцями, і вигнання білих фермерів, землі яких роздали «ветеранам визвольної війни». Був і міф великої незламної нації з тисячолітньою культурою. Чи перетворило це Зімбабве на успішну державу? Кожен може переконатися сам – статистика доступна в Інтернеті.

Зімбабве пощастило, що поряд нема нікого, хто б хотів прибрати до рук шматочок території країни, або тим більш її всю цілком. Натомість ми такої розкоші позбавлені. Заява президента Чехії про те, що варто вже якось врегулювати ситуацію з Кримом, варто закріпити його тим чи іншим способом за Росією – свідчить про те, що ситуація в демократичних країнах мінлива і не завжди грає на нашу користь.

Я вже писав, що сидіти в корумпованому болоті й очікувати, що наші західні партнери санкціями завалять Росію і змусять її повернути нам окуповані території, – марна втрата часу. Марші зі смолоскипами і грізні гасла теж не дуже допоможуть.

І 26 років плекання культу Бандери, ОУН, УПА і навіть дивізії Ваффен СС «Галичина» не допомогли, скажімо, Тернопільщині стати менш корумпованою, ніж Хмельниччина чи Житомирщина. Ну, нема зв'язку між плеканням культу Героїв і небажанням давати хабар. Зрештою, «Герої-червоноармійці» ні у нас, ні в Росії чи Вірменії не рятували від корупції.

Звісно, при погляді на невтішне навколишнє сьогодення багатьом легше любити інакшу Україну, Україну незламних епічних героїв, які змушували тремтіти Гітлера і Сталіна, Україну з величною історією та могутнім духом Воїна, який завжди зупиняв орди чужинців. Набагато важче визнати, що такої України не існує. Існує дуже бідна країна, народ якої багато століть жив у злиднях та пригнобленні – як з боку чужих, так і своїх власних володарів. Багато діячів цього народу шукали можливість вирватися з того неприємного місця, в якому народ перебуває, але всі ці спроби не завершувалися для народу нічим добрим.

Таку Україну любити, безперечно, важче – але нинішній світ побудований так, що відсутність ілюзій все-таки наближає нас до перемоги, а не віддаляє. Замість віри в «дух одвічної стихії» потрібно зайнятися тотальним вичищенням державного механізму від всього надбання «перехідного періоду», яке проросло від Адміністрації Президента до кожної сільради. Так, це важче за романтику революцій, мілітарності і культу примарної «величі духу», згоден. І лишається сподіватися, що внаслідок такої нелегкої праці ми побачимо часи, коли «Слава Україні» буде наповнене справжнім змістом, а не пафосом з присмаком Зімбабве нескінченної епохи Муґабе.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук