(Без)відповідальність олігархату

IQСергій Шебеліст, 19 травня 2014327414
(Без)відповідальність олігархату

Збудована за часів пізнього Кучми кланово-олігархічна система перетворила вузьку групу багатіїв на справжніх господарів життя в Україні. Новоспечені мультимільйонери, які невдовзі стали мільярдерами, стали впливовими особами не лише в бізнесі, але і значною мірою у політиці.

Вони масово йшли у владу – парламент, уряд, адміністрацію президента, щоб захистити і примножити свої активи завдяки наближеності до фінансових потоків та корупційних схем (показовий приклад – прем’єрство Павла Лазаренка, якого згубила власна жадоба наживи). Утім поступово потреба особистої присутності у кабінетах відпала. Акули великого бізнесу, які були нечастими гостями у тій же Верховній Раді, вирішили, що їм не варто гаяти часу і делегували туди своїх людей – від топ-менеджерів та начальників служби охорони компаній до особистих водіїв і масажистів.

Тим часом самі олігархи перетворювалися із хижих «крутеликів» на шанованих членів суспільства. Прагнучи поліпшити одіозний імідж накопичувачів первинного капіталу, набутого не завжди чесним шляхом, вони вкладали гроші у соціальні проекти, культурні інституції та промоцію України у світі. Завдяки бізнесовим успіхам та благодійності ці люди увійшли не тільки у списки найбагатших персон країни, Європи і світу, але й у рейтинги найвпливовіших українців – поруч із президентами, прем’єрами, міністрами, депутатами, духовенством, артистами та спортсменами.

Саме їх, олігархів, чимало експертів називали «економічними націоналістами», яким значно вигідніше прямувати разом з Україною в Європу, переходити на цивілізовані правила гри і бути респектабельними підприємцями, ніж «лягти» під Росію, що може зазіхнути на їхні «цікаві» активи й банально «розкуркулити» за прикладом ЮКОСу Михайла Ходорковського. Та замість демонстрації виразного євроентузіазму чи бодай європрагматизму вітчизняний олігархат переважно відмовчувався. Хоча і для нього настала мить істини, коли в Україні відбулася Революція гідності, а згодом – анексія Криму і дестабілізація ситуації на Сході.

Гра на публіку

Позиція мільярдерів під час подій на Майдані була якщо й не визначальною, то дуже важливою. Невипадково ж міжнародні посередники з ЄС і США зустрічалися не лише із представниками влади та лідерами опозиції, але й із найбагатшими персонами країни. Під час цих бесід дипломати переконували їх вплинути на президента Віктора Януковича і змальовували їм не надто радісні перспективи можливих санкцій та ізоляції від цивілізованого світу (нині це почасти відчув «віденський бранець» Дмитро Фірташ, яким зацікавилося ФБР). Мати на Заході репутацію посібника чи спонсора авторитарного режиму для олігархів України вкрай небажано. Саме тому час до часу вони оприлюднювали заяви, розраховані передовсім на експорт. Так, у коментарі виданню Financial Times у грудні 2013 р. Віктор Пінчук заявив, що головним здобутком Євромайдану стало те, що українське громадянське суспільство показало свою силу. «Не те, що люди роблять вибір на користь конкретної політичної угоди. А те, що вільні громадяни виробили свою думку і говорять про це. Ніщо не може бути сильнішим. Це дає мені величезний оптимізм щодо майбутнього нашої країни», – підсумував він як бізнесмен і громадянин.

Згодом озвався і Рінат Ахметов, який висловився у дещо схожій тональності: «Те, що мирні люди вийшли на мирні акції, свідчить про те, що Україна – вільна, демократична країна. І з цього шляху Україна не зверне. І це дуже здорово. Але те, що в ці дні постраждали люди, неприпустимо. Я переконаний, що зараз, у складний момент для нашої країни, дуже важливо мати холодні голови і зважений підхід. Одним словом, має перемогти здоровий глузд». У тій-таки заяві він виступив за сильну, незалежну і цілісну Україну. Дослівно: «Ми – одна країна, і ділити її не треба».

На тлі революційних подій дещо змінилася й позиція Фірташа, точніше – риторика новин на підконтрольному йому телеканалі «Інтер», журналісти якого перестали бути рупором владної пропаганди і дотримувалися збалансованої подачі інформації. Так само відзначилася й очолювана цим олігархом Федерація роботодавців України, від імені якої була поширена заява. У ній, зокрема, йшлося про корупцію на різних щаблях влади, адміністративний і податковий тиск, необ’єктивність судів, а також прямо зазначено, що «верховенство права, свобода слова та особистості, повага до приватної власності, свобода мирних зібрань – наші пріоритети. Зіткнення, які призводять до побиття учасників мирних громадянських протестів, неприпустимі для жодної цивілізованої і демократичної держави».

Але все це було швидше грою на публіку (як правило, закордонну), тому що невдовзі той-таки «Інтер» перестав бавитися у демократію та повернувся до звичної маніпулятивної стилістики про «екстремістів» і «радикалів» на Майдані. Зовсім іншу позицію обрали телевізійні медіа Пінчука (ICTV, СТБ, Новий) та, особливо, канал 1+1 Ігоря Коломойського. Відкинувши традиційну «чорнуху» і «жовтуху», ТСН почала робити якісні та змістовні інформаційні випуски з виразною симпатією до єврореволюції, що було тоді ризиковано з огляду на можливу реакцію «сімейного» режиму Януковича. Звісно, на боці Майдану від самого початку був 5 канал Петра Порошенка, який хоч і стояв біля витоків Партії регіонів та входив в уряд Миколи Азарова, але у відповідальний момент став одним із політичних облич масових протестів 2013–2014 рр., заробивши найвищі бали напередодні президентської кампанії.

Водночас і українське суспільство, і світове співтовариство чекали від олігархів не так декларацій про відданість цивілізованим стандартам та європейському вибору України, як реальних кроків у сприянні стабілізації політичної ситуації в державі. Багато хто сподівався, що політично вплинути на Януковича міг Ахметов, якому підконтрольна ціла група депутатів у колись великій фракції ПР (так само мають своє парламентське лобі Фірташ і Андрій Клюєв). Та ніхто з регіоналів, окрім Інни Богословської, не наважився відкрито опонувати президентові, який вже остаточно перетворився на кремлівську маріонетку, чи бодай схилити його до конструктиву і зупинити ескалацію конфлікту. Щоб придушити навіть паростки інакодумства, Янукович – після ухвалення диктаторських законів 16 січня – особисто приходив на засідання фракції ПР і, як розповідали очевидці, погрожував депутатам розпуском парламенту, обіцяв їх «закатати в асфальт» і посадити. Набратися сміливості та гнівно засудити зрадливого Батю регіонали змогли лише після його поспішної евакуації з Межигір’я в лютому.

Шантаж феодалів

Але й тоді олігархи не зітхнули з полегшенням, бо щойно переміг Майдан і була переформатована парламентсько-урядова більшість, як відбулися події у Криму та на Сході України, де спалахнули вогнища сепаратизму й тероризму. Після анексії Кримської автономії, де справді переважають проросійські настрої, були поширені сподівання, що схожий сценарій на Сході не пройде, адже, наприклад, практично весь Донбас – включно з місцевою «елітою», багатотисячними колективами працівників підприємств, силовиками тощо – перебуває під надійними контролем Ахметова. Йому як великому «економічному націоналістові» і ще більшому патріотові Донбасу особисто не вигідна масштабна дестабілізація у рідному краї та перетворення його на чергову маріонетку Кремля.

Утім Рінат Леонідович виявився не таким всесильним, якщо не зміг швидко приборкати сепаратистів із «Донецької народної республіки», котру Генпрокуратура нещодавно визнала терористичною організацією. Найбільш імовірно, що під акомпанемент закликів «почути Донбас» найбагатший громадянин країни банально виторговує преференції для себе. Народні вимоги про статус російської мови, федералізацію та бюджетну автономію – це все димова завіса. Насправді ж олігарх зацікавлений у консервації корумпованої кланової системи на Донеччині й Луганщині, що перетворилися на феодальні володіння місцевих князьків, реформувати котрі вони не мають жодного бажання. Тому й підвищують ставки на переговорах із офіційним Києвом, граючи, по суті, у ва-банк.

На тлі шантажистської позиції Ахметова взірцем відповідальності й патріотизму є політика Коломойського, який у складний для України час погодився очолити Дніпропетровську облдержадміністрацію і швидко взяв ситуацію в регіоні під контроль, убезпечуючи його від сепаратизму. Власне, кажуть, що саме цьому мільярдерові належить неординарна ідея призначити олігархів губернаторами південно-східних областей. У списках претендентів на посади звучали імена Пінчука (Запоріжжя), Олександра Ярославського (Харківщина), Вадима Новинського (Крим) й Ахметова (Донеччина). Але серед великих бізнесменів, окрім Коломойського, у владу пішов лише Сергій Тарута, якого Рінат Леонідович обіцяв усіляко підтримувати. Що вийшло з цієї «підтримки», бачать усі.

Тим дивовижнішими й абсурднішими видаються вимоги (!) топ-менеджерів ахметівської бізнес-групи зупинити антитерористичну операцію на Донеччині: «Ми вважаємо, що українські військові, а також інші озброєні люди повинні негайно покинути місто (Маріуполь, – авт.). Влада ще може і повинна почути голос жителів Донбасу. [...] Подальші військові операції на території Донбасу призведуть тільки до того, що більшість людей втратить довіру та повагу до влади».

Відповідаючи на запитання ведучого 5 каналу, що треба зробити Ахметову, щоб врегулювати ситуацію на Донбасі, заступник командира батальйону «Азов» МВС Ярослав Гончар сказав: «Достатньо повести бровою». Однак нібито всемогутній бізнесмен не хоче зробити навіть це, провалюючи іспит на зрілість, відповідальність і, перепрошую, патріотизм. Якщо, звісно, не йдеться про патріотизм власної кишені – таких її палких патріотів ще треба пошукати.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук