«Через страх перед німецькою владою»

14 травня в Україні вперше відзначили День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Серед іншого, у відповідній постанові Верховної Ради згадано про намір створити список рятівників. Досі невідомо, чи бодай-якась робота у цьому напрямку почалась та як виглядатиме процедура внесення до такого списку.

Це важливо з огляду на те, що в часи після Голокосту з’явилося чимало неправдивої інформації про порятунок. За словами Тімоті Снайдера, «ті, хто не рятував євреїв, стверджували, що робили це, а справжні спасителі часто зберігали мовчання».

Як виявити реальні факти порятунку і відсіяти вигадки? Чи знайдуться в Україні фахівці, здатні скрупульозно дослідити кожен випадок?

Насправді ситуація з порятунком в окупованій Україні була складнішою, аніж її уявляють законотворці. Найчастіше євреї сподівалися на допомогу від людей, з якими були знайомі з передвоєнних часів, від тих, з ким їх пов’язували тривалі товариські чи навіть родинні стосунки. І дійсно, відомо багато випадків, коли неєвреї рятували тих, кого добре знали: сусідів, колег по роботі, однокласників. Проте колишні товариші так само могли й відмовити або й гірше – донести чи навіть власноруч убити переслідуваних.

Барбара Барац, одна з нечисленних рівненських єврейок, яка вціліла під час Голокосту, писала у своїх спогадах: «Деякі українці та поляки приходили до знайомих євреїв, пропонували сховок у себе. Євреї чіплялися за цю можливість врятуватися, переносили до цих “благодійників” найбільш цінні речі, і ті, упевнившись, що в їхніх руках уже все добро, видавали євреїв убивцям». Ідеться про події напередодні масового вбивства в урочищі Сосонки за 4 кілометри від Рівного. Упродовж двох днів, 6-7 листопада 1941-го, там розстріляли 17,5 тис. осіб. Це було третє за масштабом масове вбивство в окупованій Україні після тих, які відбулися в Кам’янці-Подільському в серпні та Бабиному Яру в Києві у вересні.

1944-й, Рівне

Останні євреї Рівного та навколишніх містечок гуртуються в місцевій синагозі, що дивом уціліла в центрі міста. Один з них підрахував: їх було близько 40.

25 листопада у будівлі обласного управління НКДБ, за кількасот метрів від синагоги, молода жінка сидить навпроти слідчого. Після її арешту минуло два тижні. «Восени 1941 року під час масових облав на єврейське населення вдома не була. З слів своєї сусідки дізналась, що в полі поблизу мого будинку німці арештували чотирьох жінок-єврейок», – записує слідчий у протоколі допиту на звороті трофейної німецької мапи. Як більшість підслідних, жінка до останнього хотіла здаватися лише сторонньою спостерігачкою.

Марії Хмуринській, так її звали, було 32. Вона жила в селі Двірець – тодішньому передмісті, що нині повністю увійшло до складу Рівного. Інформації про її життя обмаль: народилася в Острозі, після закінчення середньої школи працювала в батьківському господарстві. У 1935-му перебралась до Рівного, наступного року вийшла заміж. Домогосподарка. Слідчий, який вів її справу, з особливих прикмет занотував лише: «на фізіономії є велика родимка». Виглядає, що її зовнішність була такою ж непримітною, як і життя.

1941-й, село Двірець

5 листопада по Рівному розвісили оголошення: усі євреї, які не отримали робочих посвідок, а це більшість з них, повинні зранку наступного дня з’явитися на Костельній площі зі запасом харчів на три дні. Мало хто зрозумів, що це означає. Серед рівненських євреїв ходили чутки, що їх збираються вивезти на примусові роботи поза містом, до Палестини чи навіть Росії.

Того ж дня кілька єврейок звернулися до Хмуринської, щоб переховала їх у своєму будинку. Вона погодилась. Очевидно, добре їх знала, під час слідства назвала імена: «Дворець Гітля, Голда і Хана, і їхня матір, у Гітлі була дитина». Того ж дня вони, чотири жінки з немовлям, прийшли до Хмуринської.

Невдовзі на ночівлю до неї попросилась знайома з сусіднього містечка, а разом з нею місцевий поліцейський. З останнім Хмуринська не була знайома. Він запам’ятався їй як молодий чоловік з кокардою-тризубом на головному уборі. Наступного ранку вони збиралися йти до табору військовополонених – знайома шукала свого чоловіка. Поліцейський помітив у будинку єврейок і поцікавився у Хмуринської, навіщо вони до неї прийшли. Та відповіла, що зупинились жити.

6 листопада виявилось вітряним. Зі самого ранку йшов мокрий сніг. Знайома з поліцейським пішли до табору, проте о 14:00 він повернувся до Хмуринської. Попередив, що німці розшукують євреїв, а тому небезпечно, щоб вони перебували в будинку – за це можуть розстріляти. «При цьому поліцейський мені сказав, що їх, тобто євреїв треба видати німцям», – запевняла пізніше Хмуринська. Чоловіча постать майже завжди з’являється в подібних історіях. Підслідні жінки часто апелювали до стереотипних уявлень про свою безпорадність, мовляв, не ладні були приймати самостійних рішень. Тому обов’язково був чоловік, який їх скеровував. За словами Хмуринської, вона дуже злякалась і «через страх перед німецькою владою» сказала, щоб єврейки з немовлям вийшли з її будинку.

Масове вбивство в Сосонках тривало вже кілька годин. Мокрий сніг не припинявся увесь день.

Хмуринська попросила поліцейського донести про Двореців куди треба. Сама ж пішла до свекрухи у Рівне. Очевидно, намагалась так уникнути відповідальності. Повернулася додому після 18:00. По дорозі побачила двох німецьких жандармів, а потім – уже знайомого поліцейського. Вона нагадала йому про чотирьох єврейок з немовлям біля її будинку. Той наздогнав жандармів, які забрали п’ятьох Двореців і повели до Рівного. «Куди їх повели, я не знаю», – наполягала Хмуринська.

Цей момент бачили кілька сусідів. За їхніми словами, весь час вона ховалася за рогом сусіднього будинку. Одна сусідка також помітила, як Хмуринська напередодні несла додому два мішки з одягом, подумала, що це майно, яке належало єврейкам. Та визнала: «Приносила від жінок-єврейок одну перину і ватну ковдру перед тим, як їм перейти до мене». Проте, мовляв, брала лише в тимчасове користування і згодом повернула. Невідомо, чи це дійсно було так.

1957-й, Єрусалим

Песах Дворець в Яд Вашем заповнює анкети на дев’ятьох членів своєї сім’ї, убитих у Рівному під час Голокосту. Серед них його сестри – 23-річні близнючки Гітля і Голда Дворець та молодша на два роки Хана. Також їхня матір на ім’я Кейла, їй йшов 61 рік. Нічого конкретного про обставини їхньої смерті Песах не знав. Як не подав жодної інформації про немовля – дитину Гітлі, свою племінницю чи племінника. Ймовірно, воно так і залишиться однією з безіменних жертв Голокосту.

У той час Хмуринську вже два роки як звільнили з Воркутлагу. Вона відбула 10 років ув’язнення з 15. Після звільнення повернулась до Острога. Там жила принаймні до 2003-го. Напевно, Хмуринська була чи не єдиною, хто міг знати, що врешті сталося з Дворецями. Ще під час радянського слідства вона запевняла, що їй нічого невідомо про їхню долю. Більше ніхто й ніколи не намагався дізнатись у неї, чи це було правдою.

Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).

https://ukrainianjewishencounter.org/uk/