Чому я не фанат Джона Ленона?

З нагоди свого дня народження (50-ліття) і протягом шеститижневої поїздки до США та Європи я отримав чимало теплих вітань і щедрих подарунків для УКУ. Коли повернувся додому, до своїх, серед гарних несподіванок був виступ групи випускників та студентів Res Familiae, які присвятили мені виконання пісні “Imagine” Джона Ленона. Заспівали дійсно гарно і я був вдячний за їхню музичну увагу до моєї особи. Проте в добрій інтелектуальній спільноті навіть таке невинне привітання може провокувати тонку дискусію, внаслідок якої студенти запитали і мене, як я ставлюся до Джона Ленона.

Якщо сказати правду, то я не фанат самого лідера Бітлів, хоча їхня музика мені подобається, я чимало її слухав і далі інколи слухаю. Я не можу назвати себе меломаном, але їх музику трохи знаю, як і про розвиток року і суспільні зміни 60-тих, навіть про це викладаю у своєму курсі «Християнська духовність в постмодерній добі». Коли йдеться про мої уподобання, то мені передусім не йдеться про музику і про особу Джона Ленона. Нехай з Богом спочиває, я його недавно поминав на літургії, коли мав честь співслужити з Блаженнішим Любомиром Гузаром.  Мова йде про інше.

Ленон є не лише талановитим музикантом з гостро іронічним смислом і гумором, здатним на вражаючий перформенс, як наприклад бути з Йоко Оно днями в ліжку перед камерами і світовою пресою: make love, not war. Він також для мене є символом певної епохи і конкретних культурних трендів, зокрема 60-тих років минулого століття. В тих роках відбулися досить вагомі зміни в західній культурі, які потім глобалізувалися. І разом з гострою і часто влучною критикою, яка звучала в творах Ленона і рокерів 60-тих, серед яких були передовсім заклики до соціальної і расової рівності та до миру між народами і протести проти воєн, було багато невідповідальної деконструкції.  Деконструкції мало не всього – сім’ї, авторитетів, сексуальних норм, традиційних стилів, звичаїв та порядку в політиці, управлінні шкіл та університетів і т.д. З демонтуванням певних застарілих шкідливих і небезпечних уявлень, відбулося нищення того, що є вічним. Не хочу узагальнювати і драматизувати, адже коли Ленон співає в «Imagine» про «no religion», на мою думку, він не пропагує атеїзм, а «мріє» про відсутність міжконфесійної та міжетнічної ворожнечі, яку часом провокують релігії. 

Критики і дисиденти є моїми героями, але я часто більше є фанатом тихих будівничих, які без перформенсу і епатажу, без крикливого піару дійсно торкають людей і будують те, що потрібне. Я не дивлюся на час перед  60-тими, як на ідилію і не споглядаю на минуле з ностальгією. Навпаки я аналізую 60-ті з своїм «imagine», я намагаюся уявити цей час з перспективи 1000 років, і мені здається, що колись на феномен і епоху, яку символізує Ленон, будуть дивитися зі здивуванням і легкою усмішкою щодо його небезпечної наївності. Мелодія триватиме, але перформенс, починаючи від Ленона через Мадонну до Леді Ґаги змушуватиме наших нащадків питати: про що вони тоді взагалі думали?

Драма цієї епохи, яка почалася в 60-тих, позначена потужнім негативом, і часом критика переростала у суцільний бунт і розгубленість. Назва групи «The Who» була властиво питанням, дилемою, ідентичності, а не чіткою творчою пропозицією. Покоління, яке тоді казало: «не довіряй нікому, хто має більше 30 років» незабаром почало говорити «не довіряй нікому, хто має менше 30 років». Всякі утопії про вільну любов, відсутність меж і кордонів і високі польоти фантазії за допомогою наркотиків перетворилися в ілюзії і самообман, наслідком яких було багато покалічених життів. Такі талановиті шістдесятники-рокери як Кійт Мун (+31 р.), Джимі Гендрікс (+28 р.), Дженіс Джоплін (+ 27р.), Джим Морісон (+28 р.) себе просто вбили. Бунт їх доводив до відчаю – деструктивного самогубного життя.  Пісню  «Lucy in the sky with diamonds» – глорифікацію ЛСД – я ніколи не можу чути, не згадуючи про моїх ровесників і друзів, які стали жертвами наркокультури, яку оспівували також і Бітли. Зрештою, корифеями дикого західного консумеризму, який розвинувся під час 80-тих і 90-тих та переріс у економічну кризу 2008 року, було те покоління, яке проголошувало соціальну утопію і розрив з традиційними цінностями і згодом залишилося без чіткого морального підґрунтя і орієнтиру в соціальних, економічних, сімейних та особистих питаннях.

Ніхто не може вичерпно відповісти на всі виклики своєї епохи, і несправедливо було б очікувати від Джона Ленона бути пророком для всіх часів та всіх людей. Але символізує він для мене надто багато двозначностей і глухих кутів. Тому я – не фанат. Хоча іноді з задоволенням слухаю Бітлів. Для багатьох зв’язаних реаліями різних істеблішментів – західних чи совєтських – чи комплексами щодо авторитетів Ленон залишається не лише музикантом, але й соціальним кумиром. Я і їх розумію.  І був зворушений привітанням своїх студентів.  Їхня любов, щирість і соціальна та моральна відповідальність здатні преобразити все: і Джона Ленона, і навіть мене.