Де межі «русского міра»?

Розстріл в Керчі спричинив серед іншого один банальний поворот дискусії. Прихильники Путіна традиційно почали звинувачувати в усьому Захід, зокрема Америку, а противники – вказувати на те, що вбивця був фанатом «русского міра».

Насправді суперечностей немає. Так званий «русскій мір» є невідривним від сучасного західного дискурсу. Варто глянути хоча б на «Нічних вовків», які з усіх сил копіюють американських байкерів. Проблема лише в тому, що більшість не усвідомлює цього простого факту.

Взагалі, «русскім міром» називають дуже різні речі. Хтось, скажімо, має на увазі пузатих попів, які говорять про духовність і патріотизм, але насправді обслуговують інтереси влади, що грабує народ. А якщо це українські попи, що говорять про українські духовність і патріотизм? Або грузинські попи? Вони теж є «русскім міром», чи вже окремим, українським чи грузинським?

Чи закінчується «русскій мір» там, де закінчуються біло-синьо-червоні прапори і російська мова? Чи специфічний пострадянський простір і правила, що в ньому діють, все ще маркують його межі?

От, скажімо, Канада – анітрохи не США. А Австралія – взагалі на іншому континенті. Але фактично мешканці цих країн мають дуже багато спільного, живуть в межах однієї цивілізації – навіть під різними прапорами і з різною мовою спілкування. Це один «мір» чи все-таки різні? А Британія – в ньому чи вже окремо?

Якщо проектувати ці непрості запитання на наші європейські простори – то чи є Україна частиною однієї цивілізації («міра») з Польщею або Росією? А може, Україна така собі самостійна цивілізація?

Власне через відсутність чіткого розуміння меж «русского міра» виникають численні суперечки, у яких з обох боків лунає «ти русскій мір!» – «від русского міра чую!». Кожен з опонентів під «русскім міром» має на увазі щось інше – і досягти компромісу зазвичай неможливо.

Сумна правда полягає в тому, що незалежно від дефініції «русскомірськості» – ми надто схожі на Росію. Навіть візуально. В більшості випадків світлини українських населених пунктів важко відрізнити від фотографій населених пунктів РФ – матимемо приблизно такі самі дороги, будівлі, спосіб організації публічного простору, хаос оформлення балконів, самовільні прибудови і так далі. Звісно, якщо десь в кадр потрапить своєрідна (наприклад, австро-угорська) архітектура або українська мова – вгадати можна, але в решті випадків український простір зливається з російським. Однак різко відрізняється від словацького чи польського.

«Просто все це збудоване за радянських часів, тому таке подібне» – може заперечити хтось із читачів. У тому і справа, що радянські часи давно закінчилися. На спальних районах міст будуються нові житлові і торгові комплекси, наводиться благоустрій, з'являються рекламні носії – і це не віддаляє нас від Росії, а фактично тримає на тій самій відстані. Цей візуальний аспект реальності є тільки відображенням подібності способу мислення суспільств та створюваних ними інституцій з характерною пострадянською корупцією, недбалістю, низьким освітнім рівнем та іншими неприємними речами.

Подібне і ставлення до історії своєї країни. Можна скільки завгодно ставити пам’ятники «нашому вождю» замість «їхнього вождя» – але суть залишиться та сама. Зовсім нещодавно в Інтернеті поширювалася картинка, як в одному з російських міст відремонтували стару лютеранську кірху: оббили весь декор, утеплили пінопластом, поставили металочерепичний дах – тобто з ориґінальної пам’ятки архітектури зробили звичайний сарай. А вже під час написання цієї статті я побачив у стрічці новин фото аналогічної ситуації в місті Бар на Вінниччині: на такий самий сарай перетворили сторічний будинок у стилі модерн.

На жаль, багато хто вважає, буцімто відмова від російської мови чи московської церкви автоматично розверне Україну в бік до Європи. Не заперечую: це справді може стати одним з етапів такого розвороту. Але може і не стати. Нами й надалі керуватимуть (пост)радянські політики, а ми в більшості своїй надалі поводитимемося як (пост)радянські люди. І це прив’язуватиме нас до Росії значно сильніше, ніж мова, віра чи армія.