«До основанья, а затем…»

У японському варіанті казки про хлопчика-мізинчика довгождану дитину батьки отримують не просто так, а за те, що все навколо них гарне і доглянуте: тваринки ситі, квіти политі, хатка побілена, а подвір’я прибране. Як казав митець: «Японія, нам так не буде». Тут ключове, як на мене, що все «доглянуте», а не нове та свіжо збудоване, як символ достатку в українських казках.

Невідомо чому, але ми дуже не любимо старих будинків і взагалі чогось старого. У нас переважають два типи будівель: нові і майже зруйновані. І тільки діряве законодавство, що покликане захищати пам’ятки архітектури, хоч трохи стримує нашу тягу до прекрасного. До прекрасної «євро-черепиці», «євро-бляхи», «євро-пінопласту». До всього, що привертає погляд, як скляне намисто в руках європейського торговця прянощами.

Попри це, любов львів’ян (галичан, українців) до старовини вважається чимось само собою зрозумілим. Ми ж шануємо власну історію, своїх пророків і героїв. Якщо це правда, отже, щось не так з пам’ятками навколо. Може, ми таки вважаємо їх «чужими», попри загальноприйняту версію, ніби вони «наші». Або вся ця любов до минулого – казки для туристів.

У школі дітей вчать, що українці – давня землеробська нація. З усіма похідними чеснотами на зразок трепетного ставлення до землі, природи, майна. Ми часто говоримо, скільки церков зруйнували комуністи, як занепали старовинні палаци за часів радянської влади. А скільки за часів незалежності? І не через «брак фінансування», тобто не завжди через гроші. А через звичайну байдужість. Зрештою, не перетворювати руїни на смітники багато інвестицій не треба.

Скільки всього вже зникло під різнокольоровими коробками однотипних «сучасних мікрорайонів». Від розкішних вілл до промислових споруд того часу, коли Львів став таким, яким ми його застали. Це, звичайно, не синагогу перетворити на стриптиз-клуб, але і Львів – не Самбір. Можливо, щось почне змінюватися, бо новина про продаж території заводу «Алмазінструмент», колишньої фабрики Бачевських, будівельній фірмі містить обіцянку, що «історичні об’єкти під час зведення нового комплексу буде збережено». Може, щось навчило вже наших людей? Тобто є надія, що силуети Рогатки скоро можна буде побачити не лише в ресторанному меню. Ми ж бо любимо старовину, коли вона допомагає «продавати Львів». Якби ж то забудовники розуміли, що навколишнє середовище теж впливає на вартість, а не лише кількість квадратних метрів. Бо Львів – це не тільки про випити в районі площі Ринок.

Те, що стоїть і не валиться, теж можна «покращити» до рівня свого розуміння краси. Наочний приклад – вулиця Промислова. Стіни з червоної цегли ніби говорять, що Гданськ чи Катовіце зовсім поруч. Але пінопласт і палітра кольорів «по-багатому» швидко повертають у совкову реальність.

Головне не забути потім поставити вподобайку під фотографією закинутого костелу на території Львівського автобусного заводу. Над прохідною ЛАЗу вже повиростали дерева, а ми ніяк не надивуємося проклятим «совєтам», які закрили костел.

Зважаючи на те, як ми ставимося до навколишнього простору, чого дивуватися спаленим городам? У вас, коли ви подорожуєте нашою прекрасною країною й оглядаєте безкінечні гори сміття, не виникає бажання запалити сірника? Так отож. Тим більше, треба пам’ятати, що кожен нищить там, де живе. Селяни – у полі, городяни – у міському просторі. Не важливо, чи ти спалив город, чи вигуляв пса в пісочниці – усі ми один народ. Наше природне середовище – не садок вишневий коло хати, а літаючий пластик, загиджені дитячі майданчики, купки піску вздовж доріг і порепані мішки з будівельним сміттям вздовж парканів.

Скільки велодоріжок не роби, скільки скверів не проектуй, руйнування це не перекриє. Від себе не втечеш. А знаєте, у чому секрет? Ми і є ті «совєти». Спадкоємці та продовжувачі. Нам так добре. Як і за Союзу, скоро ми зробимо дуже гарно, а поки що зійде і так.