Добити гуцула

Минулий тиждень затьмарила інформація з івано-франківської преси про те, що «свавільним і впливовим інвесторам з Донецька» таки вдалося захопити землі біля Писаного каменя – легендарної пам'ятки природи місцевого значення, що неподалік села Буковець у Верховинсьому районі.

Тепер і для гуцулів, і для інших шанувальників Карпат ця територія закрита – як пише сайт «Фіртка»: «Місце будівництва зараз обгороджене: всюди таблички "Приватна власність" та "Злий собака"».

Ще на весні таємничі підприємці з Донецька заявили про намір орендувати землю довкола Писаного каменя, нібито вже купили там чотири гектари і ще намагались відкупити у селян їхні ділянки. Ні сільська рада, ні самі гуцули згоди не дали. І от тоді почалося рейдерство в найгіршому «донецькому» стилі. Івано-Франківська газета «Галицький кур’єр» та згаданий сайт пишуть, що чотири гектари землі, яка перебуває у приватній власності селян, «інвестори» просто захопили силою, а тим часом прокуратура Верховинського району «взялися судовими позовами домагатися скасування актів на право власності на землю, які належать чотирьом місцевим мешканцям. Мешканці отримали акти цілком законно, як і інші селяни, але, на лихо, їхні ділянки сусідять з гектарами «донецьких» і дуже тим сподобалися».

Не зважаючи на те, що ні громада, ні сільська рада не дали згоди, «донецькі» почали будівництво на самовільно захопленій ділянці, де вже збудували трансформаторну підстанцію і будують майданчик для вертольотів. Як пишуть прикарпатські журналісти, будова повністю перекрила підхід до Писаного каменя. На сторону селян стали і Верховинський районний суд, і спеціальна комісія Івано-Франківської обласної ради, але все дарма.

Обласний депутат Ігор Шумега порадив селянам «дочекатися рішення апеляційного суду, а відтак збирати громаду та зносити самовільні забудови». Однак слабо віриться, що посполите рушення гуцулів зможе перемогти озброєних охоронців і «упакованих» рейдерів. Хто часто буває на Гуцульщині, той знає: часи Олекси Довбуша давно вивітрилися зі свідомості гуцулів.

Зрештою, цей випадок хоч і кричущий, але не перший і не єдиний у Карпатах. Огороджені високими парканами вілли прибульців зі сходу можна знайти вже й у, здавалось би, віддалених закутках Карпат. Чутки про те, що «озброєні чеченці» стріляють по людській худобі, що випадково заходить на територію, яку вони охороняють – кружляють по горах вже кілька років. Та й самі гуцули, показуючи на розлогі полонини та гірські вершини, сумно констатують, що все це вже давно викуплене «донецькими» і після легалізації продажу землі ніде буде пасти корів.

Втім, під страшним словом «донецькі» слід розуміти не лише вихідців з Донбасу, а й інших наших дорогих українських братів – з Києва чи Дніпропетровська, Харкова чи Одеси, Запоріжжя чи Криму – захланність яких нам справді дорого коштує. Саме «донецьких» якраз можна зрозуміти – «боротьба видів за виживання». Вони десятиліттями обкрадали й експлуатували шахтарів, заробили купу грошей – і все це зовсім не для того, щоб модернізувати шахти, очищати довколишнє середовище чи боротися з патологічними явищами серед населення малих і великих шахтарських міст.

Зрештою, для чого такі зусилля, якщо можна купити собі нерухомості у Європі чи у Львові, замість споглядати вічно на терикони. Марно тратити гроші на очищення повітря в Донецьку, якщо є чисте повітря в Карпатах. Ну і, ясна річ, диверсифікація бізнесу – скільки ще витягнеш з того Донбасу, а от облаштування кількох туристичних фірм, які притягнуть масового європейського та російського туриста в Карпати, може бути доброю ідеєю «на старість» чи для мажорних діточок. Залишається всього лиш забрати ці Карпати у ненависних «ґуцулав». Та й це не проблема – у кого ж влада? У кого гроші? У кого досвід «закативанія в асфальт»?  

Не мають гуцули грошей на розвиток туризму, бояться захоплювати землі спільного користування, не сміють осквернювати історичних, природних і духовних місць у Карпатах? Ну то зроблять це «донецькі». «Бізнес із бізнес» – як кажуть у них на Донбасі.

Для чого українському олігархові Карпати? Щоб збудувати там черговий «буковель», щоб вирубати і продати якнайбільше лісу, щоб вибрати весь гравій з річок на будову котеджів під Києвом. А нащо йому гуцул? Щоб стати персоналом нових туристичних комплексів вони недостатньо освічені і не досить «культурні». Та й «язиком міжнаціонального апщенія» теж не надто володіють. Вчити і цивілізувати їх – надто довго і дорого, та й не відомо, чи вони погодяться. Але навіщо, якщо в черзі хоч на якийсь заробіток чекають мільйони беззахисних азіатів і африканців. Вдягали ж чорношкірих швейцарів у вишиванки у столичних «українських» ресторанах, то чому б не одягти їх у постоли, кептарик і крисаню?

А що ж робити з гуцулами? Нічого особливого – запхати їх подалі від туристичних місць і шляхів як індіанців у резервації, і хай там чекають свого часу зникнення із книги народів світу. Зрештою, той гуцул, якого ми любили і знали з книжок, фільмів і фестивалів народної творчості, і так вмирає смертю натуральною. Гуцульське село спивається, як ніколи раніше; народний гуцульський стрій розпродали чи змарнували; старосвітські традиції забули; вівчарство добила до ручки незалежна Україна; молодь втікає з гірських сіл, як тільки може – хто на заробітки, хто на навчання – головне, щоб більше не повернутися. Тож із сумом треба констатувати факт, що дні легендарного гуцула вже пораховані і допомогти йому навряд чи можна. Хіба добити, щоб не мучився.