Гельмут Шмідт і українсько-російська війна

У четвер, 10 листопада, з німецького міста Гамбурга надійшла сумна звістка: на 97-му році життя помер колишній канцлер ФРН Гельмут Шмідт (Helmut Schmidt). Він був одним з найпопулярніших політиків Німеччини, що більше, залишався таким практично до свого останнього дня. Тож, переконаний, не один німець пролив сльозу, почувши трагічне повідомлення.

Чи варто сумувати за ним і нам, українцям? До певної міри – як за непересічною особистістю. Не більше.

Як за політиком ми за ним, скоріш за все, плакати не будемо. Чому? Спробую пояснити, зіґнорувавши старим добрим правилом: de mortuis aut bene aut nihil. Бо про політиків, навіть про відставних, навіть про мертвих треба говорити таки правду, особливо якщо вона допомагає розумінню наших внутрішніх проблем.

Короткий життєпис політика

Отже, Гельмут Гайнріх Вальдемар Шмідт народився 23 грудня 1918 у все тому ж Гамбурзі. Цікава родинна деталь: батько Шмідта – Густав – був незаконнонародженим сином єврейського комерсанта Людвіґа Ґумбеля. Родина це довгий час приховувала зі зрозумілих міркувань безпеки. Хоча й уже після завершення Другої світової війни й падіння націонал-соціалізму  Гельмут не поспішав хвалитися єврейським корінням.  Можливо, зі скромності, можливо тому, що було не зручно розповідати про батька зовсім інше, ніж говорив раніше, а може, заборонив сам батько, котрий прожив аж до 1981 року. 

Не виключено, що так би ця таємниця й зійшла в могилу разом з її носієм, якби її 1984 року не зробив надбанням громадськості колишній французький президент  Валері Жискар д'Естен з дозволу свого друга Шмідта.

Ще одна пікантна деталь із біографії: 1936 року 18-річний школяр Гельмут Шмідт взяв участь у марші Адольфа Гітлера з Гамбурга в Нюрнберг. На той самий Нюрнберзький партійний «З'їзд Честі» (Reichsparteitag der Ehre), який освятив своїм рішенням анексію Райнської демілітаризованої зони. Нацистська пропаганда назвала це «Райнським звільненням» (Rheinlandbefreiung). А це «звільнення», хоч воно й відбулося без жодного пострілу, фактично, можна вважати преамбулою до Другої світової.

Потім у своїх «Спогадах дитинства» Шмідт, виправдовуючи участь у марші, напише, що йому затуманило голову «соціалістичною» і «солідарницькою» складовою нацистської пропаганди. Але згодом він отямився, все зрозумів і перейнявся лютою ненавистю до націонал-соціалізму.

Тим не менше, ця «ненависть» не завадила Шмідту віддано воювати в лавах Вермахту під час Другої світової війни. Він не пішов у підпілля, не дезертирував, а відвоював усю війну, як то кажуть, «від дзвінка до дзвінка».

Спершу Гельмут Шмідт у чині фельдфебеля брав участь у протиповітряній обороні Бремена. 1941 року вже лейтенантом Першої панцерної дивізії він був відряджений на Східний фронт. Саме його частина брала участь у блокаді Ленінграду. За військові заслуги лейтенант Шмідт здобув навіть «Залізний хрест» (а таку нагороду дають виключно за ратні подвиги) і чин старшого лейтенанта.

Потім він працював деякий час навіть у Райхсміністерстві авіаційної промисловості. А з 1944 року як артилерист, командир батареї, Шмідт прикривав західні рубежі ІІІ Райху. Завдяки цьому йому й поталанило потрапити у квітні 1945 року в полон не до Червоної армії, а до британських вояків. Ми ще пригадаємо йому цю службу під прапором зі свастикою – не так для злорадства, як для аналізу його значно пізніших висловлювань.

Тож вже у серпні 1945 року Шмідт уже був вільним громадянином покореної Німеччини й без проблем вступив до Гамбурзького університету, де вивчав народне господарство та державне право.

Політична кар’єра

Закінчив він навчання 1949 року й пішов працювати у рідний гамбурзький магістрат, у департамент економіки і транспорту. Звідси почалася його блискуча політична кар’єра. Коротко нагадаємо її основні віхи.

Шмідт ще в британському таборі для військовополонених зійшовся з німецькими соціал-демократами й відтак став відданим прихильником їхніх ідей. Студентом він вступив до Соціал-демократичної партії, а згодом очолив її студентське об'єднання.

Після парламентських виборів 1953 року Шмідт здобув мандат депутата Бундестагу. У 1967-69 роках він навіть очолював фракцію СДПН. У сформованому 1969 року уряді Віллі Брандта він спершу став міністром оборони, потім очолив Міністерства економіки, далі – Міністерство фінансів і на завершення два тижні керував МЗС.

Не верхівку владної піраміди зиґзаґ долі викинув Гельмута Шмідта навесні 1974 року. Тоді у відомстві бундесканцлера розгорівся шпигунський скандал. Найближчий помічник Віллі Брандта Ґюнтер Ґійом виявився агентом штазі. «Великий Віллі» був змушений подати у відставку.

Таким чином канцлерське крісло дісталося Гельмутові Шмідту, котрий вже встиг здобути собі слави  «ефективного антикризового менеджера». До речі, тоді політики й експерти сприймали його ще й як представника більш проамериканськи налаштованого крила СДПН. Це нині нам здається дивним, адже ми знаємо останні критичні до Вашингтона висловлювання екс-канцлера. Проте, наприклад, наприкінці 1970-х – початку 80-х років у відповідь на зростаючу радянську військову загрозу він підтримав розташування додаткових американських ракет з ядерними боєголовками на території ФРН.

У будь-якому випадку 16 травня 1974 року Бундестаг переважною більшістю проголосував за призначення Шмідта п’ятим бундесканцлером Німеччини. Чи вийшов з нього вправний державний лідер? До певної міри. Німці за час правління Шмідта особливо на нього не нарікали, адже він зумів перетворити ФРН на щедру (можливо, навіть занадто) соціальну державу. Але водночас надмірно ним і не захоплювалися, про що свідчить його дочасна відставка.

Тут варто вказати на якусь фатальну закономірність щодо німецьких канцлерів-соціал-демократів: всім їм – і Віллі Брандту, і Гельмутові Шмідту, і Ґергардові Шрьодеру – доводилося покинути своє крісло завчасно, не дочекавшись завершення каденції. Збіг? Не думаю. Чому? Обґрунтую свою думку згодом. 

Влітку 1982 року Шмідт розсварився з коаліційними партнерами в уряді – лібералами з Вільної демократичної партії. Суперечки виникли через згубну, на думку лібералів, соціальну й економічну політику канцлера.

ВДП вийшла з кабінету. Шмідт спробував сформувати уряд меншості й навіть (уперше після Конрада Аденауера) взяв на себе, окрім канцлерської посади, ще й обов’язки міністра закордонних справ. Утім нічого в нього не вийшло – Бундестаг висловив вотум недовіри. У ФРН до влади на тривалий час повернулися християнські демократи на чолі з Гельмутом Колем.

Найпопулярніший екс-канцлер

Тим не менше, німці Гельмута Шмідта не забували, що беззаперечно засвідчили соціологічні дослідження, проведені інститутом Forsa два роки тому. Їхні результати, доволі несподівано для експертів, засвідчили, що Шмідт у свої останні роки користувався славою найпопулярнішого політика Німеччини. Згідно з опитуванням, рейтинг колишніх (і чинного) канцлера вилаштувався таким чином:

1) Гельмут Шмідт (СДПН) – 25%

2) Конрад Аденауер (ХДС) – 23%

3) Віллі Брандт (СДПН) – 18%

4) Гельмут Коль (ХДС) – 17%

5) Анґела Меркель (ХДС) – 6%

6) Ґергард Шрьодер (СДПН) – 3%

7) Людвіґ Ергард (ХДС) – 2%

8) Курт-Ґерґ Кісінґер (ХДС) – 0%

Несподівані результати, чи не так? Більшість експертів, формуючи такий рейтинг, беззаперечно, ставлять на першу позицію батька Федеральної Республіки Німеччини Конрада Аденауера. Це логічно й не вимагає якихось пояснень, здавалося б. На друге «експертне» місце виходить Гельмут Коль як «канцлер німецької єдності». Лише на третє місце історики й політологи ставлять канцлера з СДПН, але не Гельмута Шмідта, а «великого» Віллі Брандта.

Аденауер підняв країну з руїн, дав їй нове життя, подолав наслідки страшної війни, домігся стабільності й добробуту. Ергард створив знамените «німецьке диво», вивів країну у світові економічні лідери. Кісінґер розширив здобутки свого попередника. Проте над ним висіла тінь його безславного минулого: у часи націонал-соціалізму він працював у відомстві пропаганди Третього Райху.  1968 року відома журналістка й громадська активістка Беате Кларсфельд під час мітингу публічно дала канцлерові Кісінґерові ляпаса і назвала його нацистом. Той, тримаючись за щоку, ледь не плачучи, мовчки зійшов зі сцени. Цей інцидент став фатальним для його політично кар’єри й підставою для суспільного остракізму.

А що ж такого доброго для німецького суспільства створив Шмідт? Він зробив соціальну політику ФРН максимально щедрою. Бранд, зайнявши канцлерське крісло, зрозумів, що може з користю для свого реноме  послугуватися тими набутками, які створили попередні канцлери-консерватори. Це було до певної міри правильним для солідаризації суспільства.

Шмідт же явно переграв із використанням консервативних набутків. І це стало зрозумілим щойно на зламі тисячоліть, коли світовою господаркою прокотилися кризові хвилі, коли демографічний склад німецького суспільства вже не дозволяв так легко транжирити набуте. На моє переконання, самі оці соціальні перекоси на тлі неефективної економічної політики й ставали головними причинами того, що канцлери від СДПН щоразу мусили полишати своє крісло до завершення каденції.

Альт-канцлер-опінієтворець

Проте альт-канцлеру (канцлеру на пенсії) Шмідту німці давно пробачили всі його недопрацювання. Він став кумиром, опінієтворцем, ледь не оракулом. Його обожнювали, навіть його пристрасть до куріння набувала в очах німців якогось сакрального сенсу. До його слів прислухалися як до слів навіть не незалежного, а «вищого» арбітра.

Але що ж такого мудрого Шмідт казав? Балакав усяке, але нас зараз цікавлять винятково його думки щодо української політики, українсько-російської війни, російської агресії. Навесні цього року вийшло його досить розлоге інтерв’ю в авторитетному тижневику Die Zeit, у якому він цілком задовольнив нашу цікавість.

Так-от, колишній канцлер ФРН виступив на захист… ні не Украни, яка стала жертвою агресії, а саме президента Росії Володимира Путіна. Наприклад, дії в Криму він назвав «цілком зрозумілими». Дії ж Заходу, спрямовані на вгамування агресора, він різко розкритикував. Санкції, запроваджені Європейською Унією та США проти Росії, Шмідт назвав «безглуздям». Він висловив переконання, що «навіть ширші штрафні заходи у сфері економіки не дадуть бажаного результату, бо мають передусім символічне значення». Від цих санкцій, за його словами, Захід постраждає тією ж мірою, що й Росія.

Альт-канцлер розкритикував також рішення Заходу припинити співпрацю з Москвою в рамках G8. «Саме зараз було б ідеально зустрітися. У будь-якому випадку це послужило б справі миру більше, ніж загрози санкцій», – заявив Шмідт.

Він закликав Захід іти на примирення з російським президентом. «Путін є людиною, котра відновила російську державу після періоду "Дикого Заходу" за часів президентства Єльцина», – стверджував Шмідт.

Дуже вдало прокоментував ці висловлювання 96-річного екс-канцлера письменник Юрій Андрухович у своєму есеї «Лист у вічність, Або спроба навернути легендарного німецького канцлера Гельмута Шмідта на бік України». Тут варто навести дослівну цитату:

«У будь-якому разі Гельмута Шмідта в Німеччині вважають політиком сильним, успішним, харизматичним, мудрим, а тепер уже й легендарним, і він є безумовним суспільним авторитетом, а для декого (і їх багато) навіть різновидом Святого Старця. І якщо він публічно виголошує щось на зразок того, ніби "Волга впадає в Каспійське море", то юрби його прихильників одностайно підводяться з місць і довго аплодують йому стоячи.

На жаль, Гельмут Шмідт виступає не тільки з правильними судженнями на зразок вищенаведеного. Бувають і, м'яко кажучи, спірні, що, мабуть, і недивно з огляду на його таку респектабельну довговічність. Наприклад, в усьому, що стосується анексії Криму та подальшого російського вторгнення в Україну, він недвозначно обрав сторону Путіна, тим самим морально і фундаментально підперши та очоливши легіони так званих "путін-ферштеєрів" і символічно повівши їх за собою.

Починаючи з березня минулого року, Шмідт уперто повторює свої судження про те, що Путін чинить "надзвичайно правильно", що його слід розуміти й підтримувати. При цьому він навіть висловлював сумнів, чи українців узагалі можна вважати нацією. Фраза доволі цікава, якщо взяти до уваги, що її виголошує (крім усіх інших заслуг минулого) колишній боєць гітлерівського вермахту. В іншому місці, перелічуючи "найважливіших сусідів Німеччини в Європі", Гельмут Шмідт поруч із Росією, Францією та Польщею згадує не цілком зрозумілі "народи України"».

Комусь може видатися некоректним дорікання альт-канцлеру колишнім служінням у Вермахті, за яке він нібито «поніс відповідальність». Але чи ця відповідальність була достатньою, адекватною? Чи заслужив він на прощення? Можливо, але аж ніяк не право на такі висловлювання, які, власне, межують із нацистською теорією та ще й слугують для захисту «новітнього фюрера».

Андрухович завершує свій есей запитанням: «Мені цікаво, чи здатна людина на 97-му році життя "відмовитися й переглянути" бодай що-небудь? Мені цікаво, чи буде взагалі хоч якась відповідь. Часу в канцлера, щиро кажучи, не так і багато».

Щодо часу Андрухович як у воду дивився. Шмідт же не скористався тим півріччям, яке йому ще відвів Бог.

Хоч і в такому віці люди, якщо вони справді сильні особистості, знаходять у собі сили визнати помилки й переформулювати свою позицію.  Так, скажімо, вчинили такі динозаври геополітики, як Генрі Кісінджер (93 роки) чи Збіґнєв Бжезінський (87 років).

Кісінджер на початку 2014 року балакав про якусь сферу регіональних інтересів Росії, яку нібито треба шанувати. Бжезінський розглагольствував водночас про необхідність умиротворення Кремля, «фінляндизацію» України без, Боже борони, втягнення її до НАТО і ЄУ. Нині вони вже визнали свої помилки й виступили з жорсткою критикою Кремля й закликами всіма силами допомагати Україні.

А чим, власне, небезпечні наведені вище висловлювання альт-канцлера? Передовсім тим, що вони порушують пропагандистський баланс, баламутять людей. Зростає кількість «путін-ферштеєрів», котрі здобувають серйозні аргументи: «це ж сам Гельмута Шмідт сказав». Путін і його посіпаки, почувши, що в Європі є такі авторитетні захисники його політики, лише активізує свою агресію. Люди на Заході, котрі ще не виробили власної позиції, почувши такі слова, можуть хитнутися в бік Москви…

У цьому контексті хочеться зайвий раз стати на захист Анґели Меркель, котру українці люблять у кращому разі підтрунювати, у гіршому – звинувачувати у змові з Кремлем. Насправді ж вона, маючи значно нижчий за шмідтівський рейтинг популярності, намагається зробити все, щоб Німеччина не зійшла з курсу повільного, але жорсткого тиску на Москву в українському питанні.

А Гельмут Шмідт хай спочиває з миром. Спишемо його невиважені слова, як коректно рекомендує Андрухович, на «його таку респектабельну довговічність».