«Гноми» української політики

Під час останніх виборчих кампаній до Верховної Ради у нас з’явились партії, що складались нібито з хороших людей, з доброю репутацією і класних менеджерів. Вони оголошували «священний» похід проти всього поганого, «влади» і корупції. Проте щоразу вже за рік-два на них очікував провал, а подеколи навіть ненависть виборця, який готовий уже за «чорта» проголосувати, але щоб «не за цих».

Чого можна очікувати від партій, що створюються під президента та прем’єра, або де керівництво здійснює олігарх чи один топ-політик? Популізм, маніпуляція та невиконання обіцянок. Це всі розуміють і приймають. Але все одно голосують: бо «можливо цього разу не обманять», «тепер все публічно і їм буде важче вкрасти», «треба допомогти нашому лідеру, бо йому завжди заважали, а цього разу все вдасться». Ми фактично визнаємо, що ставимо на свій програш як громадяни України, але намагаємось зіграти роль розумного виборця.

Проте в будь-якому суспільстві є ті, що критично ставляться до партійної системи, обіцянок політиків і не вірять кожному слову та не шукають виправдання вчинкам своїх обранців. Таких людей завжди мало, не багато їх і в Україні. Але цілком достатньо для того, щоб політична партія, яка зможе завоювати їхню підтримку, пройшла до Верховної Ради.

Особливо показовими були дві останні виборчі кампанії. У попередні періоди виборці голосували дуже консервативно та не шукали альтернативи, а всі пропозиції партій та потреби виборця крутились довкола пенсій, заробітних плат, стипендій. Тих, хто шукав нових підходів, було дуже мало, що не давало змоги партії пройти навіть менший бар’єр, ніж зараз (5%). Часто такий виборець взагалі не йшов на виборчу дільницю. Більшість електорату традиційно голосувала за партію влади чи за головного опозиціонера в публічній площині. Поки була можливість – за соціалістів та комуністів, а мешканці Західної України шукали партію з націоналістичними тезами.

Майдан змінив ситуацію, запит на несистемні партії, які пропонують інші підходи та альтернативні варіанти розв’язання проблем, зріс. Проте старі політичні проєкти намагалися підлаштуватися під цей тренд і на словах задовольнити цей запит, насправді ж робили все для того, щоб його збити. Тому в політичній площині і всіх дискусіях довкола політики у нас досі існує поділ на прозахідні і проросійські партії, патріотів і колаборантів, лівих і правих.

У нас не прийнято говорити про програми розвитку, новітні підходи та людиноорієнтовані зміни. Всі реформи намагаються зробити поверховими, не міняючи суті, а інституції вибудовувати за тими зразками, що вже були. Звичайно, є винятки, але їх намагаються дискредитувати навіть прихильники реформ (для прикладу, Український культурний фонд чи НАЗК в останній рік роботи). До речі, в обох випадках так чинила одна й та сама партія – «Голос».

Двічі після революції 2013/14 років запит електорату на нову партію був не тільки задоволений, а й дав результат. У 2014 році 10,97% (1 729 271) отримала партія «Самопоміч», а 2019-го – 5,82% (851 722) партія «Голос». Частково такою партією для виборців була і «Слуга народу». Чому саме за ці партії голосував виборець? На етапі виборчої кампанії партії чи окремі групи в ній (як у «слуг») пропонували новий порядок денний, порушували проблеми, яких старі політики не бачили, та використовували сучасні підходи до написання своїх концепцій подальшого розвитку країни та громад.

В Україні є достатньо людей, які потребують партію, а не політичний проєкт. Партію з концепцією і новими підходами. Партію, яка мінятиме систему, а не боротиметься з наслідками.

Проте запит вкотре не задоволений. Причини, чому так сталось, за останні сім років не змінились. Писати про звичні обґрунтування провалу немає сенсу. Їх уже тисячі разів обговорили і розібрали на молекули. Тут варто звернути увагу на одне питання, яке лежить в корені та визначає всю подальшу діяльність кожного депутата: влада – це мета чи інструмент?

Якщо мета, то людина робитиме все, щоб залишатись на цій «вершині», а відповідно маніпулювати, співпрацювати з будь-ким, «засівати» округи, щоб мати підтримку, створювати інформаційні приводи «кричущими заявами», щоб про неї говорили ЗМІ. Це продиктовано тим, що так простіше комунікувати з виборцем. Але є ті, хто готовий голосувати за адекватні партії і депутатів. Однак про таких виборців забувають, і все скочується як мінімум до популізму, який орієнтований на зовсім інший електорат. Фактично, такі партії як «Голос» і «Самопоміч» перше, що зробили, прийшовши до влади, – «забули» про тих, хто за них голосував. І можна скільки завгодно говорити, що вони були/є принципові і відстоювали інтереси виборців. Але виборець, який їх обрав, потребує реальних результатів, а не боротьби з вітряками.

Коли для депутата влада – це інструмент, то треба розібратися, чи працює він для свого збагачення, чи на свого господаря, чи таки на позитивні зміни в країні. З першим і другим все зрозуміло. Для того щоб побачити, хто з нинішніх депутатів збагачується за рахунок посади чи допомагає зробити це своїм господарям, можете скористатись ресурсом «Серпом по рейтингу».

Проте є ще ті, для кого інструмент «народний депутат України» – це спосіб самоствердитись та показати, що він кращий за інших. Таких депутатів особливо багато в цьому скликанні Верховної Ради. Люди дали їм можливість стати тими, ким ще кілька років ті й не мріяли.

Проте їхні рішення часто продиктовані не раціональним мисленням, на основі аналізу чи бажання розібратися в ситуації. У них є радше бажання просто показати владу і використати наявний інструмент. Показові перевірки, конфлікти з охоронцями чи поліцією, публічні звинувачення когось у корупції чи звернення про злочин для відкриття кримінальної справи. Останнє особливо популярне: замість вдосконалити законодавство, вони засипають правоохоронні органи спамом. А наприкінці року ми прочитаємо: «За рік надіслав 1313 запитів, 666 разів звернувся до когось про вирішення проблеми, за моїм поданням було відкрито 69 кримінальних справ» тощо. А те, що у випадку повідомлення про злочин правоохоронці зобов’язані відкрити справу, і немає значення, чи є там склад злочину, ніхто не говорить. Бо є підстава попіаритись.

Останній такий приклад – це атака на Український культурний фонд у час обрання нового керівника. Її здійснив народний депутат від партії «Голос» Ярослав Железняк. Це той випадок, коли для тебе влада – це ціль, і ти намагаєшся будь-якими методами завоювати прихильність мас. Але одночасно й інструмент для самоствердження: я можу написати в НАБУ.

Проте показова правильність приховує за собою некомпетентність, популізм і навіть покривання корупції. Для прикладу, цей же депутат не підтримав судової реформи, за яку голосували в жовтні 2019 року, а наприкінці 2020 року разом з більшістю відмовився встановлювати відповідальність за брехню в деклараціях у вигляді позбавлення волі. Депутати вирішили обійтися лише обмеженням волі і підвищили «суму брехні» до 9 млн грн. Важливо розуміти, що обмеження волі – це виправні центри, у яких ти живеш, як у гуртожитку, можеш вільно переміщатися, а через пів року повернутись до звичного життя.

Зразу зазначимо, що тут не йдеться про атаку на партію «Голос». Це радше бажання показати проблему і краще розібратись у ситуації з колись цікавими політичними проєктами.

Також важливо, що за закон про покарання корупціонерів у такому вигляді, як він є зараз, проголосували десятки депутатів, які ще два роки тому вимагали більшого покарання, ніж те, що було. Але зі зміною статусу змінили і свою думку.

Чому? Бо частина активістів і менеджерів, які говорили про зміни і нові підходи, обрали простіший шлях. Партію не створювали, структуру не розвивали, з виборцями особливо не працювали навіть на мажоритарних округах (щоправда, були винятки). Але обрали мегапопулярний бренд «Слуга народу» чи новаторський «Голос», а колись «Самопоміч», і опинились на вершині політичної піраміди. Пройшли тоді на хвилі успіху, а зараз не бажають втрачати таке хороше місце і владу. Тому колишні борці з корупцією стають частиною системи, а патріотичні гасла змінюють на дружбу з «депутатами Коломойського». Наприклад, Олексій Мовчан, народний депутат від партії «Слуга народу», колишній проєктний менеджер у «ProZorro.Продажі». Раніше він підтримував співпрацю з міжнародними партнерами, а зараз підтримує депутата Дубінського, на якого США наклали санкції, та голосує за вигідні олігархам закони.

Хороша людина, ефективний менеджер, успішний підприємець чи громадський активіст не дорівнює зразковий народний депутат. Раніше кожен з них мав свою частинку влади і навіть був здатен впливати на процеси. Але цей рівень влади не можна порівняти з тим, який отримують, коли стають народним депутатом. І всі ці партії без структур розсипаються дуже швидко, навіть круті реформатори розчиняються в загальній масі. Так, не всі, одиниці залишаються, але вони стають успішні тільки тоді, коли їх підтримує суспільство. А суспільство не завжди готове підтримати зміни.

Найімовірніше на наступних виборах ситуація повториться. У нас знову з’явиться партія крутих людей, яку підтримають, а вона за кілька років розсиплеться. Чому розсиплеться? Бо станом на зараз немає жодної нової політичної сили, яка готувалась би до виборів, створювала структуру, напрацьовувала законодавство, принципи роботи та шукала людей. Все знову будуватиметься на «цінностях» та «ідеалах» за три місяці до дати виборів.

P.S. До чого тут «гноми»? У фантазійному творі англійського письменника Джона Толкіна «Гобіт» можна знайти дуже добру аналогію з діяльністю таких партій. Спершу є ватага хороших людей (у творі «гномів»), яка має харизматичного лідера (як Вакарчук, або принц гномського царства), розумного і хитрого порадника (як менеджери і керівники Dragon Capital, чи Гендальф, у якого завжди свої плани) і того, хто розв’яже їхні проблеми в критичний момент (Железняк, який дуже тісно співпрацював з урядом Гройсмана, а зараз, за повідомленнями ЗМІ, з монобільшістю, чи гобіт, що в критичний момент знаходить спосіб домовитись). Мета ніби й благородна – відновити велич королівства. Спершу все йде більш-менш нормально: цінності, ідеали, боротьба до останнього за світле майбутнє. Але потім популістські домовленості з людьми озерного міста (як з любителями «гречки») закінчились трагічно для останніх. А наприкінці – помутніння лідера (Вакарчук вкотре пішов геть з політики), відсутність того, хто міг би взяти лідерство на себе, зрада (від гобіта) та нові коаліції. Битва нібито й була виграна, але це «Піррова перемога». Зло тільки посилювалось, а нас очікує нова битва, бо війна не закінчилась, а ватаги (партії) вже немає.