Григорян: Духовна батьківщина Параджанова – це Галичина

- Після cорокаріччя Параджанов кардинально змінився. Він знайшов себе, його духовна батьківщина – це Галичина. Тут він виник духовно…

Про перелом у житті та творчості видатного вірменського режисера Сергія Параджанова, який пов'язаний з Галичиною, про віднайдення унікальних кадрів, вирізаних цензурою з фільму «Колір граната», про проблеми нетривіального кіно й експансію Голівуду читайте в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET з вірменським режисером, помічником і другом Сергія Параджанова, спеціальним гостем цьогорічного «Кінолева» Левоном Григоряном.

«Параджанов дуже хотів зняти «Intermezzo»

- Щоб знімати такі фільми, як «Тіні забутих предків» чи «Колір граната», Параджанов проникав у культуру, ментальність народу. Як це відбувалось?

- Як риба дихає у воді? Я ніколи не можу цього зрозуміти. Так і він дихав, це був його світ – він ніколи не вилізав звідти. Це не те, щоб він сідав, вивчав, робив виписки… він жив цим! От Львів, я маю на увазі Галичину, вона зіграла величезну роль у житті Параджанова. Ви, в широкому розумінні цього слова, дали йому друге народження. Всього у нього 8 повнометражних художніх фільмів. Чотири знято до 40 років, і чотири – після сорокаріччя. Геніальні знають всі: «Тіні забутих предків», «Колір граната», «Легенди Сурамської фортеці», «Ашик-Керіб». А доти у нього було ще 4 фільми, їх знають значно гірше: «Андрієш», «Перший хлопець», «Українська рапсодія» і «Квітка на камені» – бездарні фільми. Художник часом може почати зі середніх фільмів, він росте – робить кидок, потім буває невдача – відступає, знову піднімається. Коли на студії Довженка говорили про скорочення штату, «Параджанова, Параджанова скоротіть», – кричали завжди. І раптом просинається геній. От, наприклад, Тарковський – молодий хлопець із важкою долею. Зняв фільм, повіз у Венецію, його оцінили і наступного дня він прокинувся знаменитим. Але щоб посередній режисер, який займався офіціозною роботою, адже ранні фільми Параджанова – це ж соцреалізм чистої води, раптом зняв геніальний фільм…

- То що стало для Сергія Параджанова переломним моментом?

- Він раптом зрозумів! Іван Драч залишив про це вражаюче свідчення: він впав в істерику, кричав: «Мені 40 років, я бездарність, я нічого не зробив!». І саме тоді виникла ідея зняти фільм по Коцюбинському. Ви читали цю книгу? Я от осилив її українською, хоча українська, а ще й з галицьким акцентом – дуже складана. Це красива, поетична повість, але фільм невимірно сильніший. Тому її запустили так, як красиву казку: хлопчик, дівчинка, село, люблять один одного… «Добре, хай Параджанов знімає, чесний, вірний служака, він справиться», – казали. Але він вже зрозумів, що так далі жити не можна. Це у Вірменії називається «акме» – вершина. Вони приїхали вибирати природу сюди, в Галичину, і раптом Параджанов каже – ми повинні піднятись на Говерлу. Піднялись, і Луговий, асистент режисера, каже, що від початку було зрозуміло, що це нереальна ідея, бо затягнути туди знімальну техніку неможливо. Намагались підняти, він каже: «Добре, сюди техніку не запремо, все – відпадає». Це було відразу всім зрозуміло, але Параджанов вирішив нас тягнути туди, бо, очевидно, це потрібно було йому... Зараз легко шукати логіку, а тоді все робилось на підсвідомому рівні. Він розумів, що треба змінюватись, і він кардинально змінився. Він знайшов себе, його духовна батьківщина – це Галичина. Тут він виник духовно…

- Параджанова називають режисером, у якого є чимало незнятих фільмів: кажуть, 17 сценаріїв зникло при арешті. Це правда?

- Дещо зникло, але найголовніші збереглись, тому тут я не став би драматизувати. Якщо ви хочете драматичних деталей, я розкажу вам унікальну деталь – Параджанов дуже хотів зняти фільм за Коцюбинським «Intermezzo». Голова Держкіно України симпатизував йому, хотів допомогти, і якось разом вони вийшли на Шелеста. Шелест дав Параджанову карт-бланш: «Давай, знімай «Intermezzo» по Коцюбинському». Вже було набрано знімальну групу, навіть вийшли службові блокноти. Тоді Шелеста з гуркотом зняли, прийшов Щербицький, і зйомку закрили. Тоді Параджанов сказав: «Якщо мені це не дали зняти, мені більше ніколи не дадуть знімати фільмів в Україні ». І ще сказав: «Проклинаю! Хай буде проклятий той режисер, котрий захоче знімати за цим сценарієм!».

«Профаністське ставлення до Параджанова мене дратує»

- На «Кінолеві» Ви представляєте кілька фільмів про Параджанова, чому Ви обрали саме їх?

- Це так званий «Код Параджанова», який я знімав у різні роки. Чому обрав саме ці? Ну, вони, напевно, більш емоційні.

Є в моєму доробку, наприклад, дуже цікава стрічка – єдина, яку я робив на замовлення: про дружбу Параджанова і Тарковського. Її мені теж було цікаво робити, але вона трішки довша порівняно з цими фільмами по 30 хвилин – такий телевізійний стандарт. Хоча тема була специфічна, бо генії зазвичай не дружать, генії один одного відштовхують: Леонардо – Мікеланджело, Толстой – Достоєвський, Шолохов – Солженіцин. А ось вони… З Параджановим я працював на зйомках фільму «Колір граната», а Тарковський навчав мене на вищих режисерських курсах. Обоє – не надто приємні люди. Я з глибокою повагою, шаною і вдячністю ставлюсь до їхньої творчості, але яке щастя, що ви їх не знали в житті! Однак у стосунку один до одного було табу. Я ніколи жодного поганого слова не чув ні від Тарковського про Параджанова, ні від Параджанова про Тарковського. Хоча, в принципі, обоє були дуже колючими на язик…

- Якщо рахувати не лише книги та фільми, скільки всього робіт про Параджанова у Вас набереться?

- Їх так багато, що я вже й не пам’ятаю… Я навіть шкодую і думаю, чого я так з ним зв’язався? Своїх фільмів і книг достатньо, а всіх цікавить, що я роблю про Параджанова.

- То чому зв’язались?

- Цікаво було, розумієте, цікаво. Крім того, я вважаю, що популяризації потребують навіть великі та відомі. Дуже легко можна забути навіть генія. Я вас запевняю, що у Баратинського є вірші не гірші, ніж у Пушкіна, але Баратинського ніхто не знає. Так-от, розкрутка завжди потрібна навіть відомому художнику. Тому часом виринають нові імена, а потім враз відходять у забуття. От геніальний поет Маяковський – відійшов у забуття. Книги про Лілю Брік друкуються знову і знову, а вона була бездарною жінкою, стукачкою, це вже доведено. Але існує хворобливий інтерес суспільства до її персони, а от Маяковського забули. Пам’ятають його лише як агітатора та горлопана, а у нього ж є фантастичні ліричні твори!

- Розкажіть про Ваші книги, присвячені Параджанову?

- Є дві книги… Першу я почав писати ще при ньому. Як тільки настала «перебудова» і табу з імені Параджанова було знято, я ринувся писати. Розумієте, всі кажуть, от Параджанов – незрозумілий, якась загадка, а мені було все зрозуміло. Я ставив цілком конкретну задачу, як ставив перед собою Шампольйон, коли розгадував єгипетські ієрогліфи. Коли їх відкрили, бачили просто якусь мазню на стінах і чоловічків, а розшифрували, і стало зрозуміло – які вірші! Які точні бухгалтерські звіти! Так і я... Ця книга називається «Три кольори однієї пристрасті». Вона описує той час, коли Параджанов ще навіть не брався до фільму «Ашик-Керіб». Вона про фільми «Тіні забутих предків», «Колір граната» та «Легенда про Сурамську фортецю». Це, власне, була розшифровка його ієрогліфів – що означає кожен його знак, кожен кадр. Але це в радянський час, потім була перебудова, те-се… я навіть не міг закінчити книгу, ледве знайшов якихось спонсорів і якось так вона й залишилась лежати у підвалах, навіть широко у книжковій мережі не була. Мені здавалось, що все, тема Параджанова знята, і тут до мене 2009 року звернулося видавництво «Молода Гвардія» з пропозицією написати книгу для серії ЖЗЛ (Життя знаменитих людей, - ред.). Спочатку я подумав: «Боже, як він мені набрид», а потім  все-таки вирішив написати, бо мені остогидли параджанознавці. Розумієте, вони так відчайдушно спекулюють на його імені, що я їх називаю «параджанознаї». Всі вони виникли в останні роки його життя. Я ж пройшов з ним все життя – майже 40 років був поруч, а вони всі виникли вже після «перебудови» і роблять на його імені хороші гроші. Без кінця подорожують закордонням і розповідають переважно байки. Мене це дратує. Так починаються нескінченні хохми про Параджанова. Тим більше, якщо це роблять люди, які вважають себе його друзями – вони не мають права так профанувати це все. Оце користувацьке, профаністське ставлення до Параджанова мене дратує. І я написав книгу проти них. 

- А як сам Параджанов сприймав те, що Ви пишете про нього книгу?

- Він тоді бачив лише фрагменти, я тільки-тільки почав її писати – була перша і друга глави. Він прочитав, каже: «Цікаво, але ще зарано говорити. Що стосується мого «добра», то я даю!». Звичайно, мені дуже шкода, що він не побачив цього всього.

- А як виникла ідея зняти фільми? Особливо «Спогад про Саят-Нову», у ньому ж є кадри, які не увійшли до фільму Параджанова «Колір граната».

- Коли я подивився «Колір граната», мені цей фільм не сподобався. Те, що я бачив на знімальному майданчику, у робочому матеріалі – це ж шедевр. А те, що вийшло – не відповідало моїм очікуванням. Цензура просто дуже жорстко пройшлася по ньому. І раптом минуло 40 років, в 1995-му директор студії «Вірменфільм» сказав мені, що знайшлись якість матеріали: «Ти ж добре знаєш Параджанова, що це може бути?». Я зразу сказав, що якщо мова йде про такий об’єм (30 яуфів (спеціальних ящичків) з плівкою, - ред.), то це – робочий матеріал. Наша плівка була погана, але на ній знімали хороші фільми. Всі шедеври радянського кіно зняті на шосткінській плівці. У нас не було техніколора, ми брали тим, що заливали наші плівки сріблом і з кожного фільму 3-4 кілограми срібла отримували назад. Тому здача робочого матеріалу була обов’язковою – раптом 3-4 кілограми срібла вкрали? І тут збереглося це. Як казав Булгаков, «рукописи не горять» – такі речі роблять боги!

10 років пішло на те, щоб знайти спонсорів. І спонсор знайшовся – він італієць, бо ні в Росії, ні в Вірменії я не знайшов нікого, хто був би готовий вкласти у це гроші. «Ваше ім’я залишиться в історії! Ви рятуєте шедевр світового кіно, – казав я. – Ви ж кліпи робите – кліп буде крутитись місяць, витратьте гроші на те, щоб відреставрувати негатив, і ваше ім’я залишиться в історії світової культури!». І нікого. Тут раптом з’явився цей італієць, який працював кореспондентом у Москві. Параджанознавці в Вірменії всі, як один, кричали: «Не дамо, не пустимо! Це порушення авторського права! Навіщо ви хочете новий фільм робити? Яке ви маєте право?».

Загалом 5 років пішло на війну з ними, а Ріно мене все запитував, чи є шанс, чи вартує боротись? Я казав: «Не знаю, ну, спробуймо надрукувати на чорно-білій плівці». Чорно-білу плівку вже не виробляли, довелось збирати її по боксах у різних операторів. Це було суцільне молоко, щось там ледве-ледве проглядалось. В результаті вийшло дорожче, ніж якби ми відразу друкували на кольоровій плівці. Але коли я побачив у цьому молоці великі епізоди великого кіно, то сказав: «Ми тепер будемо боротися до кінця». Тож фільм «Спогади про Саят-Нову» – це 8 новел, які ніхто ніколи не бачив. А фільм «Ерос і Танатос» – це фрагменти, які не збиралися в новелу, але збиралися тематично, тому, що я хотів показати тему, яка є у всіх фільмах Параджанова – любов і смерть. Його завжди цікавили питання платонічної і плотської любові, і коли любов дає плід або безплідна любов…

- Ви розповіли, як важко було знайти гроші. Чому, на Вашу думку, люди так неохоче вкладають кошти у подібні речі?

- Я не можу зрозуміти. Очевидно, відповідь на Ваше запитання знає принц данський, сер Гамлет, який сказав: «Розпався зв'язок часів». Розумієте, немає більше Демидових, Морозових, Третьякових, котрі робили це безкорисно…

«Кіно на очах подурнішало»

- З відсутністю цієї безкорисливості у спонсорів пов’язана і гегемонія Голівуду? Чому зараз тотально знімають кіно за голівудським зразком, а Європа, з іншого боку, зосередилась переважно на арт-хаусі?

- Якби ж ці режисери ще знімали хороший арт-хаус. А вони ж знімають його погано! Я не знаю, що гірше і що страшніше. Щодо голівудського кіно, то відповідь проста – справа у тому, що до 80-х-90-х років минулого століття у кіно ходив дорослий глядач. З приходом електроніки дорослі люди думають: навіщо? Можна ж вдома дивитись, який сенс збиратися, кудись іти. Тепер популярне кіно на дому, а традиція сімейних відвідин кінотеатру закінчилась. Хто ходить в кінотеатр? Для кого їх тримають? Тінейджери. Оскільки соціальне замовлення аудиторії змінилося, почали робити кіно для тінейджерів – казки, фентезі, баланду різну. Кіно перейшло до обслуговування неповнолітніх, недозрілих, недоростків. Тому кіно на очах подурнішало. А арт-хаус... Втомилась Європа, яка останньою витиснула зі себе іронію постмодернізму і перейшла на щось таке… Вимирає Європа.

- А які враження у Вас від Львова? Ви вперше тут?

- Я був тут майже 40 років тому. Це був далекий 1973 рік, і Львів для мене–місто не просто улюблене, а возлюблене. Тоді фестиваль «Молодість» відбувався не тільки в Києві, а у різних містах України, зокрема у Львові. І я привіз на нього свою першу роботу. Це був фільм про Вільгельма Кюхельбекера. У Львові я отримав приз за режисуру, і це був взагалі мій перший приз. Потім у мене були призи і на нью-йоркському фестивалі, і на інших, але, розумієте, перший приз – це як перше кохання. Тому Львів залишився чудовим спогадом. Таким ірреальним, святковим… Ми ж тоді жили за залізною завісою, майже нічого не бачили, тому Львів, таке європейське місто, справило особливе враження.

Зараз я приїжджав з деяким занепокоєнням, що таких захоплень не буде, бо за цей час я побачив кращі міста світу: Париж, Лондон, Рим, Флоренцію. Ні, все прекрасно! Я ходжу і відпочиваю.

- Чому вирішили приїхати на «Кінолев»? Які у Вас враження про формат і організацію фестивалю?

- Просто за всі попередні  40 років мене жодного разу до Львова не запрошували. Як тільки запросили, я вирішив, що, звичайно, до Львова поїду. Наразі можу висловитись лише про людей фестивалю – прекрасні, чудові, інтелігентні, яскраві люди. Не кажу компліменти, я просто щиро висловлюю свою думку.

Довідка ZAXID.NET:

Левон Григорян народився 3 липня 1942 в Єревані. У 1965 році закінчив режисерський факультет Єреванського художньо-театрального інституту. У 1970 закінчив Вищі режисерські курси. Працював асистентом режисера, режисером на кіностудії «Арменфільм». Автор і режисер-постановник унікального експерименту в жанрі телевізійного творчого портрета «Андрій і Сергій» про творчість, перетин доль і особистих взаєминах двох геніїв світового кінематографа Андрія Тарковського і Сергія Параджанова.

Працював над реконструкцією початкового варіанта фільму Сергія Параджанова «Колір граната», нова назва якого - «Спогад про Саят-Нову». Автор безлічі статей про кіно та 8 книг.

Фільмографія: «Країна рідна» (1969), «Поки свободою горимо» (1970), «Соло» (1970), «Джерела Меграбу» (1972), «У горах моє серце» (1975), « І тоді ти повернешся» (1978),«Зоряне літо» (1976), «Підсніжники та едельвейси» (1981), «Червона правда» (1983), « Ми ще зустрінемось» (1984), «Арам Хачатурян» (1988) , «Мій древній друг» (1988), «Армен Джигарханян» (1989), «Насіння» (1989), «Уроки трагедії» (1990), «Я - Сергій Параджанов» (2005), «Андрій і Сергій» (2002 ), «Орфей спускається в пекло» (2004), «Спогад про Саят-Нову» (2005), «Ерос і Танатос» (2005), «Королева» (2008).