Хто ви, вороги України?

Міський голова Львова, який керував містом в період 1991-1994 років, Василь Шпіцер розродився «історичною» заявою. Він вважає недоцільним спорудження у Львові пам’ятника польським вченим, розстріляним 1941 року на Вулецьких пагорбах, оскільки з його слів, ці вчені співпрацювали з більшовиками.

Сьогодні, 4 квітня, під час святкування 21-ї річниці підняття синьо-жовтого прапора на міській ратуші Василь Шпіцер заявив: «У Львові планують звести новий пам’ятник так званій польській професурі. Нехай залишається на совісті нинішньої львівської та української професури палка підтримка цього проекту, але хочу нагадати, що ця польська професура радо йшла на службу до більшовицької влади, не дивлячись на те, що більшовики разом з нацистами знищили їхню рідну батьківщину – Польщу – як державу».

Для підтвердження своїх «глибинних» історичних знань колишній очільник міста додав, що коли у грудні 1939 року обговорювався проект створення Львівського державного українського університету, саме «за наполягання польської професури», з назви забрали слово «український». Розтлумачуючи цю подію, він додав: «Цей факт свідчить не лише про те, що польська професура була близька до окупаційної більшовицької влади і вважала за необхідне радитися з нею, а не українськими професорами, але й зневажала все українське».

Історикові не просто читати такі одкровення від людини старшої за віком та ще й до всього колишнього мера Львова. Не буду зупинятися на морально-етичному рівні пана Шпіцера, який через 70 років після трагедії звинувачує саме жертв у тому, що вони заслужили на таку смерть. Бо як інакше можна потрактувати його слова? Радянська риторика пана В.Шпіцера також вражає, бо давно не зустрічав навіть у публіцистиці словосполучення «так звана професура». Хочу категорично заперечити цьому панові, що на Вулецьких пагорбах було розстріляно найсправжнішу професуру, науковий цвіт Львова і Польщі. Мене також безмежно дивує той факт, що у наш час взагалі комусь приходить в голову виправдовувати злочини нацистів і перекладати вину на їхніх жертв. Подібним людям в нормальному суспільстві просто ніхто більше не подав би руки.

Те, що пан Шпіцер вдався до відвертих фантазій та пересмикувань історії - факт. Бо що він інкримінує жертвам? Те, що після втрати своєї батьківщини вони залишилися викладати в радянських університетах українським студентам? А який у них був вибір? В німецькій зоні окупації їх чекала вірна смерть, та й будь яка наука  в Генералгубернаторстві для поляків була заборонена. Розпочати опір радянській владі? Але це було вкрай нерозумно і практично неможливо. Але найбільше мене обурюють слова пана Шпіцера, де він підводить до думки, що співпраця польських професорів із більшовицькою владою була достатньою підставою для нацистів, щоб тих позбавити життя. За цією логікою розстріляним мало б бути більшість населення Західної України, яке вітало повалення Польщі і перехід західноукраїнських земель до радянської України. Радянський Союз використав для прикриття своєї агресії проти Польщі «українську карту». Для послідовної реалізації цієї політики треба було разом із радянізацією проводити також українізацію Західної України. І незважаючи на насильну українізацію вузів, польська професура залишилася викладати. Української ж професури, окрім напевно десятка осіб, просто не існувало. Розстріляними, за логікою пана Шпіцера, мали б бути усі українські студенти, які навчалися в радянських вузах. Не хотів би зводити таку трагічну історію до гротескного рівня, але пан Василь Шпіцер також мав би бути розстріляним, бо закінчив «більшовицький» вуз, а потім ще дуже довго працював «на більшовиків». Чомусь мені видається, що шановний пан в криївці не сидів і поїздів під укіс не пускав.

Мене, як історика, просто обурює відверта брехня, що прозвучала в наступній заяві: «Чому німці, які увійшли 1941 року у Львів, найперше заарештували і негайно розстріляли професорів-поляків, адже Польщі як держави тоді вже не було, і польські професори не становили для них загрози. До того ж у них (німців) були справжні політичні вороги – українські націоналісти, які 1941 року самовільно проголосили акт відновлення української держави. Їх нацисти почали арештовувати пізніше. Мабуть, знали німці щось таке, про що наші вчені воліли б не говорити».

Ні, пане Шпіцер, українські націоналісти на цей час не були ворогами німців, вони якраз з ними тісно колаборували…

Завершити хотів би словами з народної мудрості «Не так тії воріженьки, як ті добрі люди». Пане Шпіцер, за що ви так не любите Україну?