Інтертекстуальна збірка Олега Короташа

Олег Короташ, поет родом з Івано-Франківська, заявив про себе в літературі у 1990-х роках, тому його часто зараховують до дев’ятдесятників (деколи вживають і напівіронічне формулювання – дев’яностики). У перше десятиліття нового століття-тисячоліття він наче випав із нашого літературного процесу.

Це неважко пояснити тим, що він жив тоді у Кракові. Однак це не цілком пояснення, бо, по-перше, Краків не так далеко від нас, а по-друге, можна перебувати скільки хочеш хоч на Гонолулу, а все одно бути активним учасником літпроцесу, завдячуючи новітнім технологіям тощо. Було б бажання. Насправді Короташ із процесу не випадав, бо весь цей час удосконалювався і творив. І виліпив із себе, чесно кажучи, добротного поета. Мабуть, перебільшує Василь Герасим’юк, кажучи: «Якщо сьогодні в Україні існує дійсно інша література, то це – творчість Олега Короташа». Схильний до гіперболізацій Герасим’юк має право на будь-які припущення й висловлювання. Сливе кожен талановитий автор, якщо він не є «іншою літературою», тим самим не є суверенним, оригінальним. От тут вже і я перебільшую, та менше з тим, бо маємо перед собою справді явище непересічне.

Тотальна більшість віршів збірки Олега Короташа «Поет без імперії» входить у перший розділ «Межа Завітів». Написані ті вірші впродовж 2008–2011 років. Другий розділ сформований з одинадцять віршів із попередньої Короташевої збірки «Елегії острова Патмос» (2010), написані ті вірші теж не раніше 2008 року. Тож маємо збірку всуціль із нових віршів, вона спокійно могла б називатися так, як перший розділ, проте називається все ж «Поет без імперії». Чому так? Пошукаємо відповідь в однойменному вірші. Виглядає на те, що це квінтесенція поетового світогляду. Якась імперія поетові не потрібна, він сам імперія. Тут переплелося все на світі, є повно ремінісценцій, натяків, алюзій. Це інтертекстуальний твір. В інтертексті відповідний твір може корелювати з різними іншими творами, з постатями, явищами, епохами. Навіть може мати незримий зв’язок із тими творами й діями, яких ще нема, які ще не відбулися, – хоч це й важко вмістити в голові. І це стосується не тільки титульного для збірки вірша, а сливе всіх віршів збірки. Тобто ціла збірка може сприйматися як один суцільний інтертекстуальний твір. Має рацію авторка передмови Ірина Козлова, коли пише: «У віршах збірки часом несподівано й химерно, однак природно й переконливо перетинаються різні історичні площини й філософські школи, переплітаються античні, біблійні, язичницькі змістові пласти. Алюзії й відсилання охоплюють, без перебільшення, всю літературу світу, окресливши, однак, авторські переваги й пріоритети». Я починаю ознайомлюватися з книжками переважно від кінця, тобто висновок про Короташеву інтертекстуальність зробив ще до того, як дійшов до передмови, в якій знайшов підтвердження своїм думкам.

Спробую вилущити з деяких віршів збірки ознаки інтертексту, йдучи вже від початку. Лише дещицю й лише ті, які, наче поплавці, вібрують на поверхні. А менш випуклих (у нашій школі на геометрії казали, що на противагу випуклій поверхні є впукла) є тьми і тьми, і тьми – тьма-тьмуща. Біблійні та античні маячки не братиму до уваги, бо їх сила-силенна. Лише один наведу з вірша «До Різдва», бо він відсилає до назви розділу «Межа Завітів»: «Моє століття!.. Втім, біблійний світ / так і залишився на тій межі Завітів». У вірші «Після потопу» є такий катрен: «А що, загалом, відбулося тепер між нами?.. / Я не спалив жодного храму, ти не втекла із Трої. / Уцілілі міста – це справжня ціна, кохана. / Ти знайдеш "інженера-хіміка", я – сидітиму у запої», – він відсилає і до Гомерової «Іліади», і до «синдромної» лірики загалом. «Білий білий вірш» корелює з літописною традицією: «Чуєш брязкіт років і вигнанцем / повертаєшся знову до грив, / як Олег, що приходив уранці / до коня… І змію простив». Назва вірша «Графоманова ніч» виросла з «Гофманової очі» Миколи Бажана, початок цього вірша «Сутінки Європи. Безплідна Земля. / Катастрофа і Празька школа» має цілий конгломерат асоціацій – до Освальда Шпенґлера, Т. С. Еліота, цілого грона поетів, а Маленький Принц до цього вірша прилетів від Антуана де Сент-Екзюпері. Рядки з «Вігілія» «Це лише ностальгія за днями слави / звитяг Святослава, плачу Ярославни…» відсилають, зокрема, і до «Слова о полку Ігоревім», туди ж і рядок «…від Сяну до Дону дме Тмутаракань», а ще до Павла Чубинського, тобто до нашого національного гімну. Рядок із вірша «Високо» «Коли сліпучий Бальмонт життя заплітав у сонети…» та рядки з «Моєї Венеції» «…і слідчий прокуратури / цитує Стуса напам’ять» промовляють самі за себе. «Майже елегія» рядками «…хай вторять з тобою те лагідне love, / що час перекрутить на nevermore» махнула крилами «Крука» Едґара По. У рядках вірша «Дарина і Еней» «Бо Парка, що шлюбну пряде сорочку… / Бо зла Юнона, суча дочка… / Бо соловейко не дає…» відчуваємо і Поля Валері, й Івана Коляревського, і Тараса Шевченка. Гадаю, цих прикладів досить.

А решту інтертекстуальних алюзій хай вилущують читачі (в силу своєї спромоги) самі. Збірка Олега Короташа «Поет без імперії» дає для цього багатющий матеріал.

Короташ О. Поет без імперії : вірші / Олег Короташ. – Львів : ПАІС, 2012. – 198 с.