Киримли між боротьбою і виживанням

Становище кримських татар на окупованому півострові можна без перебільшення назвати трагічним. Депортовані Сталіним у 1944-му, вони повернулися, але через чветь століття знов опинились в руках Москви, і знову – у статусі підозрюваного народу. Тільки тепер киримли звинувачують у співпраці не з «німецько-фашистськими загарбниками», а з «київською хунтою». Якщо у 2014-му анексія Криму здавалась багатьом якимось диким геополітичним непорозумінням, то тепер всім ясно, що росіяни затримаються на півострові надовго. Тому киримли опинилися перед тяжким вибором: або продовжувати героїчний і безнадійний спротив окупантам, або скоритися їм, або знову покинути батьківщину. І що довше триває окупація, то складніше передбачити, яке майбутнє оберуть для себе киримли.

Народ-дисидент

Судячи з повідомлень української преси, ситуація видається цілком однозначною: на відміну від слов’янського населення Криму, киримли стали народом-дисидентом. Їхню лояльність до України засвідчують такі представники кримських татар, як Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров. Причому йдеться не лише про декларації. Кримськотатарські активісти беруть участь у блокаді півострова, а днями Чубаров анонсував створення кримськотатарського батальйону у складі Нацгвардії. Крім того, продовжує діяти заборонений окупантами Меджліс, який представляє інтереси киримли не лише у Києві, але й на міжнародній арені.

На все це Москва відповідає репресіями проти кримськотатарського населення півострова, розгорнувши широку кампанію пацифікації. Масові арешти громадських активістів, обшуки і залякування – все це стало частиною повсякденного життя киримли. Приміром, 21 лютого у Сімферополі окупанти затримали одразу два десятки киримли нібито за незаконне проведення масових заходів. Ситуацію чудово розуміють і самі киримли. «З території Криму будуть видалятися, видавлюватися або будуть знаходитися якісь методи для тиску на тих, хто надає допомогу кримськотатарським і проукраїнським активістам», – такі перспективи нещодавно окреслила член Меджлісу Гаяна Юксель.

З точки зору деокупації Криму, таке становище киримли дає Києву додаткові способи тиску на Москву. Репресії щодо кримських татар неодноразово викликали негативну реакцію Євросоюзу і навіть США. І якщо на Донбасі Москва діє через маріонеткові «уряди» ЛДНР, то у Криму окупанти змушені брати відповідальність за репресії на себе, даючи привід для посилення міжнародних санкцій. Судячи з недавніх заяв Джемілєва, свої сподівання на деокупацію киримли пов’язують саме із санкціями, які рано чи пізно змусять Росію піти з Криму.

Але наразі цього не сталося, Київ підтримує киримли переважно деклараціями та символічними жестами, які посипались одразу після анексії. Наприклад, вже у березні 2014-го Верховна Рада визнала киримли корінним народом, а Меджліс – його повноважним органом. Тепер у Києві вже говорять про надання кримським татарам права на національну автономію, яке закріплять в Конституції. Навіть у нових «мовних» законопроектах кримськотатарській мові пропонується дати особливий статус на півострові. Щоправда, всі ці широкі жести дуже скидаються на популізм, оскільки вступити у щедро надані права киримли не зможуть, поки триває окупація.

На роздоріжжі

Що довше Крим залишатиметься під владою росіян, то складніше буде киримли дотримуватися проукраїнського курсу. Складаючи меншість серед населення півострова (до окупації – близько 10% населення), вони ризикують опинитись у ще гіршому становищі, ніж зараз. Фактично, окупанти мають необмежені можливості тероризувати киримли і зробити нестерпним їхнє повсякденне життя. Поряд із цим Москва намагається діяти ще й пряником, спокушаючи киримли визнати окупаційну владу. За словами Джемілєва, ще до анексії росіяни пропонували киримли визнання Меджлісу, 20-відсоткове представництво в органах влади та інші переваги.

Тоді Джемілєв і Чубаров відкинули пропозиції Москви. Однак не всі кримські татари налаштовані однаково. Так, вже у березні 2014-го відбувся Курултай кримськотатарського народу, під час якого Ленур Іслямов презентував опортуністичну лінію. «Я – патріот кримськотатарського народу, – заявив Іслямов. – Якщо скажете мені зараз: йди в уряд, стань віце-прем’єром… Я стану і зроблю так, щоб ви всі завтра були чимось захищені. Скажете: не треба завтра там працювати – я піду. Дисидентами весь народ бути не може». Як відомо, у квітні-травні 2014-го Іслямов таки побував заступником голови Ради міністрів Криму, яка тоді вже була структурою окупаційної влади – і нібито з санкції самого Меджлісу.

Утім, на півострові існують також інші кримськотатарські організації, котрі готові вести киримли прокремлівським курсом. Приміром, організація «Къирим бирлиги» на початку лютого направила в ООН листа з проханням визнати Крим частиною Росії і засудити блокаду півострова. Ну а «Къирим» – інша проросійська кримськотатарська організація – закликала Туреччину припинити підтримку «екстремістів з Меджлісу». Реальний вплив цих організацій на півострові мізерний, проте факт лишається фактом: у кримськотатарському середовищі є і проросійські настрої. А значить, за наявності кон’юнктури знайдуться і свої кадирови.

Вочевидь, не спокусивши киримли обіцянками у 2014-му, Москва реалізує щодо них довгострокову стратегію примушення до лояльності. І час тут грає на руку окупантам: якщо запас міцності киримли буде вичерпано, проросійські маргінали можуть стати новими кримськотатарськими лідерами. За відсутності репрезентативних соціологічних даних про настрої серед киримли можна лише здогадуватись. Але очевидно, що чимало залежить від (проміжних) результатів українсько-російського протистояння. Бо успіхи Києва прямо підживлюють надію на деокупацію, а отже – на те, що терпіти кримським татарам залишилось недовго. Натомість наші неуспіхи – аргумент на користь того, що киримли доведеться пристосовуватись до нової дійсності заради виживання.