Коли демократія працює вхолосту

Демократія – дуже віктимна дівуля, оскільки їй постійно щось загрожує: як не диктатура, то олігархія, як не олігархія, то ще якась біда. Але, як казав хтось з великих, нічого кращого людство не вигадало, тож демократію слід любити такою, як вона є. І захищати її у нас виходить все краще й краще. І йдеться не лише про Майдани.

У структурі органів влади лишається все менше закапелків, закритих для громадського контролю, журналісти ретельно відстежують та викривають популізм та корупційні оборудки, а активісти вже не бояться ані «корочок», ані погон. Суспільство набирається сил і влада все частіше йде йому на поступки або, принаймні, намагається уникати прямих конфліктів, хай навіть шляхом маніпуляцій та половинчастих рішень.

Причому прогрес постійно прискорюється: за останні чотири роки ми наблизились до справжньої демократії більше, ніж за два попередніх десятиліття. Але і хоч реванш антидемократичних сил зараз неможливий, над українською демократією нависає інша загроза, про яку не говорять навіть всюдисущі політологи.

Перш ніж назвати цю проблему на ім’я, подивімося на симптоматику, котру найкраще видно за результатами політичних рейтингів. За останніми вимірами Київського міжнародного інституту соціології, на парламентських виборах «Батьківщину» підтримали б 6,5% усіх опитаних, «Блок Петра Порошенка» - 5%, «Опозиційний блок» - 4,1%, партію «За життя» - 3,9%, Радикальну партію Ляшка – 3,8% і т.д. На президентських виборах 7,9% проголосували б за Юлію Тимошенко, 6,5% - за чинного президента, 4,9% - за Анатолія Гриценка, 3,6% - за Юрія Бойка і 3,5% за Олега Ляшка. Якщо відкинути тих, хто не збирається іти на вибори або ще не визначився, основні претенденти на президентське крісло мають рейтинги на рівні 9-20%, а підтримка найбільш перспективних партій коливається в межах 10-17%. Співмірні цифри отримують й інші соціологічні агенції.

Що з цими цифрами не так? Правильно, вони – мізерні! Це значить, що жоден з провідних суб’єктів української політики не має по-справжньому масової підтримки. Тому майбутні президентські вибори, якщо не станеться якогось дива, будуть змаганням маргіналів, і такі ж маргінали творитимуть конфігурацію нового парламенту.

Чому це небезпечно? Перш за все, «здрібніння» учасників перегонів може завадити провести вибори у належний спосіб. За законом, вибори вважаються дійсними, якщо явка складатиме бодай 50%. Тут пригадуються останні парламентські вибори, на які прийшло трохи більше 52% виборців, причому на неокупованій частині Луганщини – лише 39%, а на Донеччині – взагалі 15%. Для того, щоб вважатися обраним президентом, комусь з кандидатів треба буде набрати більше половини голосів виборців, тобто понад 25% від їхньої загальної кількості. Судячи з останніх соцопитувань, жоден з імовірних кандидатів зараз не дотягує навіть до мінімальної позначки. З партійними рейтингами теж все складно: 5-відсотковий бар’єр долають лише дві партії, та й то лік йде на 1-2%. Однак, це лише поверховий рівень проблеми, бо процедурна чистота виборчого процесу ще не забезпечує визнання влади суспільством.

90-відсоткові рейтинги зазвичай мають лише диктатори, та й то – лише за результатами влаштованих ними самими псевдовиборів. Легітимність таких правителів нульова, оскільки вони утримують владу без реальних демократичних процедур. Але проблеми з визнанням існують і там, де учасники демократичних виборів не здатні спиратися відчутну підтримку суспільства. Якщо президента обрано із дотриманням усіх формальностей, але за фактом його підтримала мізерна кількість виборців, становище такого глави держави буде вкрай вразливим, оскільки він залишатиметься репрезентантом виразної меншості. Юридичних підстав для оскаржування результатів виборів це не дає, але такий лідер не матиме і достатнього політичного капіталу. Як свідчить історія, утримати владу, спираючись лише на формальності, непросто, а керувати країною – і поготів. Тим більше, коли на часі непопулярні рішення, від яких будь-який рейтинг обвалюється за лічені місяці, не кажучи про наслідки передвиборчого популізму.

Низький рівень підтримки влади – це не лише проблема конкретних політиків, а ще й виклик для всієї країни. Якщо новообрана влада не отримує суспільного визнання, ламається стрижень усієї політичної системи країни. Не зайве буде пригадати становище президента Віктора Ющенка, президентська влада якого формально поширювала на всю країну, але по факту не досягала східних та південних регіонів. І проблема була не лише у саботажі Партії регіонів, але і в тому, що там «помаранчевий» президент не мав відчутної підтримки. Для мешканців південного сходу він був «президентом, котрого ми не обирали». Через це Ющенкові так і не вдалося побудувати в тій частині країни вертикаль своєї влади. А тепер уявімо, що новообраний президент не буде сприйматись більшістю в усіх регіонах України, і порахуймо, через скільки місяців доведеться проводити перевибори. «Президент меншості» – це політичний самогубець або маріонетка, але у жодному випадку не самостійний лідер, здатний ухвалювати рішення і провадити довготривалу стратегію. Наскільки це може бути небезпечно для країни – тим паче країни воюючої – зрозуміло без додаткових пояснень.

Призвідцем такого становища є політична еліта України, яка докладала титанічних зусиль, аби не дати запрацювати механізмам ротації влади. Сотні партійних «проектів», майстерне використання маріонеток та безвідмовний прийом «обирайте мене або буде кінець світу» – завдяки цим та іншим маніпуляціям теперішня еліта забезпечувала собі політичне довголіття. Але за ці роки політичні динозаври перетворилися на політичних зомбі – мерців, котрі забули вмерти і настогидли усім, хто знає їхні імена. А тому надимати передвиборчі рейтинги стає щоразу складніше – не виключено, що саме у 2019-у вони таки зазнають фіаско. Щоправда, в такому випадку проблеми будуть не лише у них, але і всієї країни. Бо що робити, коли демократичні механізми починають працювати вхолосту, ми ще не знаємо.