Знаєте, українське суспільство щоразу піднімається на величний протест, якому могли б позаздрити навіть революційні французи, і кожного разу випускає дух, коли треба перейти до практичного втілення великих ідей. Це аж ніяк не унікальна позиція, але повторюваність дій свідчить про чітку тенденцію. Тому важливо розібратися в мотивах повстанців і короткостроковій меті, яку вони ставлять перед собою. Бо довгострокова мета, здається, однакова для всіх – багата і благополучна Україна, заможні і щасливі українці. То де ж відбувається збій?
Уже кілька разів покликався на слова одного «цісарського» єврея з Чернівців, життєві принципи якого описала донька Салі Зонтаґ у книжці «Його ім’я було Батько». Принцип простий: роби людям добро і забувай про це відразу. Чому так? Та тому, що якщо пам’ятати, то це може означати, що очікуєш віддяки за добрі дії, а в цьому вже проглядається корисливість.
А тепер повернімося до української ситуації. І тут головним є питання, а що ж українські учасники двох революцій очікували отримати персонально? Вони хотіли покращити своє особисте становище, або, може, змінити загальні рамки, щоб відкрилися нові соціальні ліфти, щоб нарешті з’явилася здорова конкуренція і все вирішував тільки закон? Без сумніву, були й такі, хто так діяв і поводився. Але більшість активістів та тогочасної опозиційної еліти бажали собі нагород уже і негайно за участь у добрій справі. Саме вони починали ділити посади у владі. Саме вони топтали стежки через пожарище Майдану до попередніх сильних світу цього і брали з них відкупне.
Так було під час Помаранчевої революції, так, на жаль, сталося і під час Революції гідності. Революційний натовп навіть незчувся, як купка досвідчених політичних мародерів обвела його навколо пальця і всілася в управлінські крісла. Правда, цього разу в кожного з них уже було по індульгенції в кишені. Незалежно від того, якою була їх роль на Майдані. Вони наввипередки почали запасатися тими майданними індульгенціями для того, щоб ніяке стороннє око не завадило капіталізувати вкладені у Майдан сили та енергію.
Пригадаймо тільки тих активістів зі сцени Майдану, які, тільки-но всівшись у міністерські крісла, заходилися кришувати фармакологічну мафію, розпродувати посади і найголовніше – тихенько розкуркулювати буржуїнів з попереднього антинародного режиму. Ідеться не тільки про нових революційних топ-посадовців, які по-тихому переписували на себе власність сім’ї Януковича, Курченка, брали відкупне з братів Клюєвих, розвалювали справи Юри Єнакієвського і десятків інших фігурантів, але й дрібніших негідників, що розтягували майно попередників.
Хто тепер може сказати, що сталося зі золотим батоном, який виявили в резиденції Януковича? Що сталося з дорогоцінними виробами з помістя колишнього генерального прокурора Пшонки? Куди подівся елітний автопарк сім’ї Януковича? Останнє, що пригадується, це те, що частину «гостомельської» колекції конфіскували для революційних потреб командири Самооборони та «Правого сектору». А що потім сталося з тим майном?
Колишній командир 11-ї сотні Самооборони Анатолій Жорновий так і не зміг «пригадати», кому передав дві елітні автівки з цього автопарку і чи взагалі передав? І те, як лідер «Правого сектору» Дмитро Ярош розсікав на вилученому в Януковича елітному мікроавтобусі і потім під тиском громадськості нібито змушений був його передати. А потім, коли ореол героїзму остаточно розвіявся над «Правим сектором» і він кілька разів розколовся, що сталося з чужим майном? Що сталося з різноманітними палациками, мисливськими угіддями, які хтось захопив, керуючись революційною доцільністю?
Але все це видимі і знакові приклади мародерства. Для суспільства важливо пам’ятати також, скільки зловживань і порушень закону сталося під прикриттям статусу «учасника Майдану» та «учасника АТО». Складається враження, що ті, хто козиряє своєю участю в обороні Вітчизни, вважають, що раз і назавжди отримали індульгенцію на будь-яке беззаконня з їхнього боку. Що вони, а не закон, є мірилом правди і справедливості.
Можна довго кивати в бік нереформованих і корумпованих судів, на несправедливість вироків, обурюватися ними і в той же час тиснути на суд статусом «учасника АТО». Не підлягає сумніву теза про те, що українське громадянське суспільство врятувало незалежність України. І в цьому найважливішу роль відіграв волонтерський рух. Але статус волонтера не звільняє людину від відповідальності за злочини. Та й волонтерство за своєю природою є справою неоплачуваною, тому ніякої винагороди за добрі вчинки не передбачається. А ті, хто заявляє, що вони волонтери «на зарплаті», насправді такими не є. Вони перетворили волонтерство на професію, на статтю доходів для власного безбідного життя. А тому мають сприйматися заробітчанами, а не волонтерами.
Ті ж, кому до рук постійно «прилипали» доброчинні кошти, автомобілі та інші цінності, мають обов’язково відповісти перед законом. А в нас усе виходить рівно навиворіт. Ті, хто об’єднався в різні організації «добровольців АТО», «ветеранів АТО» та «волонтерів», приписали собі з якогось дива не тільки право тиснути на органи влади, вироки судів, але й намагаються поставити себе поза дією законів України. Ніби волонтер-злодій перестає бути злодієм, або мародер-тітушка, що побував у зоні АТО, моментально перетворюється на морального авторитета.
Чого гріха таїти, до морального розкладання волонтерського та ветеранського рухів дуже доклалася сама українська влада. Аби безкарно красти, їй треба було призначити в громадські «авторитети» людей з небездоганною репутацією. А тих, що справді воювали і боронили країну, замазати в певних корупційних схемах. Для цього було прийнято кілька законів, де учасникам АТО гарантуються певні пільги. Зокрема, йдеться про земельні ділянки під забудову.
Наперед зрозуміло, що не всі учасники АТО спроможні збудувати собі будинки. І обов’язково при першій же нагоді їх продадуть багатшим. При них відразу починають ошиватися охочі за безцінь скупити ласі шматки землі. Це і місцеві багатії, і чиновники, і їхні родини. І все це робиться під пафосним акомпанементом вшанування героїв.
Але й тут держава закладає міну під місцеве самоврядування і подальші мир та спокій. Справа в тому, що цим законом держава кидає кістку людям, які тримали зброю в руках, але робить це не своїм коштом. Землю доводиться забирати в конкретних громад. І тут спостерігаємо просто дику ситуацію, коли обласні чиновники у змові з найбагатшими людьми регіону, під прикриттям і за змовою з ветеранськими активістами (які не завжди такими є), нахабно дерибанять цю землю.
До всього треба додати дикі сцени тиску на рішення сесій міських, селищних та сільських рад. Коли туди здійснюють наїзди групи ряжених і справжніх атошників. Після кількох таких «вистав» ветеранський рух виглядає настільки неавторитетним і заплямованим в очах суспільства, що в багатьох опускаються руки і назавжди відпадає бажання допомагати українським військовим.
Список прикладів подібного зіштовхування лобами суспільства з ветеранами АТО можна знайти безліч. Чого варті лише виплати з міського бюджету або безкоштовне надання квартир? Здається, державні чиновники такими практиками намагаються відкупитися від вбитих, покалічених, осиротілих українців ціною інших українців. Замість того, щоб передбачити гідну оплату та виплати військовим, що воюють за Україну, державні чиновники вдаються до відвертих маніпуляцій, щоб тримати українців під контролем за допомогою беззаконня.
Що в цій історії є важливим? Найважливішим зараз є завдання припинити анархію й утвердити верховенство закону. Тому справжні українські патріоти, що проливали кров, захищаючи Україну, не мають права йти на услуги до олігархів, місцевих багатіїв та корумпованих чиновників, щоб захищати їхні приватні інтереси. Вони не мали б ставати незаконним інструментом тиску в руках перерахованих категорій негідників, беручи участь у проплачених мітингах, пікетах та протестах. Бо ж хіба за таку Україну вони боролися? Бо ж хіба вони думали про свою кар’єру і власну вигоду, коли йшли на барикади або навіть на війну? Бо хіба вони не розуміють, що, беручи участь у таких акціях, вони не дають побороти стару систему та реформувати країну, тим само наближаючи її кінець?
Ми використовуємо