Куди йде Росія

Європейські (західні) суспільства засновані на гарантіях прав і гідності особи. Вербалізовані закони в них усім зрозумілі і діють буквально – у суворій відповідності з формулюванням. Таке загальне правило, що працює попри всі можливі збої, відхилення і винятки.

А є суспільства і країни, де все навпаки, котрим правило чуже в принципі, органічно, на рівні основних цивілізаційних властивостей. У таких країнах за права людини і взагалі за законність доводиться відчайдушно боротися. А успіх цієї боротьби аж ніяк не забезпечує сама система, тому його щоразу розглядають як рідкісне досягнення або удачу, як виняток із правила.

Новий Сталінград

Захищеність прав і взагалі правопорядок на Заході – результат тривалої та драматичної еволюції, який на сьогодні не тільки кодифікували, але й забезпечують на практиці численні інститути. Рідше згадують, що в цьому полягає також один із найважливіших підсумків Другої світової війни (ДСВ). Щоб запобігти аналогічній катастрофі в майбутньому, ООН (заснована безпосередньо після ДСВ) у Хартії 1948 року встановила перелік фундаментальних прав людини, а потім створила механізми контролю за їх дотриманням.

Радянський Союз (разом з обома «несуверенними» членами ООН – Україною і Білорусією) до зазначеної Хартії не тільки не долучився, але й повів глобальну атаку проти її правозахисних принципів. У цьому сенсі СРСР виступив проти підсумків ДСВ, що і призвело до його конфронтації з Заходом і так званої Холодної війни. Остання була фактично продовженням ДСВ, хоча й з іншим набором держав-учасниць.

Зрадивши тим самим справу Антигітлерівської коаліції і її програму післявоєнного світу, радянські вожді водночас проголосили себе одноосібними переможцями у «Великій вітчизняній війні». Вона в принципі відкидає сценарій, західний порядок денний і цілі ДСВ. Мислячим громадянам і політикам колишніх радянських республік варто було б визначити своє ставлення до обох цих воєн і відповідно оцінити роль у них своїх країн і народів.

Стурбований цими питаннями і Володимир Путін, який нещодавно знову наказав забезпечити повну ясність і однозначність у трактуванні історії у російських підручниках. Загальний вектор цих зусиль позначений стартом процесу відновлення назви «Сталінград» і взагалі прискоренням ресталінізації РФ.

Під керівництвом Путіна РФ на очах відходить від європейських цінностей, норм та історіографічних дискурсів. Судячи з усього, Росія повертається на свій магістральний цивілізаційний шлях. Оскільки Росія – важлива і надозброєна держава, то виникає нагальна проблема розуміння і опису цього шляху на його сучасному етапі. Помітно, що дослідникам і політичному класу, особливо іноземцям, бракує термінології для формалізації або хоча б для адекватного позначення цих російських реалій. Щодо РФ – там сьогодні помітна суміш політкоректності, старих радянологічних схем і мінливого суб'єктивного набору русофобських і русофільських кліше.

Тут і допомогли б, до речі, українці – з їхнім-то досвідом і розумінням – з’ясувати західним спостерігачам, що відбувається в Росії!

Потреба нової ідеології

Довгий час ситуація виглядала так, що при владі у пострадянській РФ закріпилися чекісти-прагматики, жадібні до великих грошей і чужі до будь-якої ідеології. Вже чим-чим, а прихильністю до ідей марксизму-ленінізму (зазубреного і накинутого колись) цим нуворишам та мафіозі дорікнути було складно. Тобто російський уряд під керівництвом спецслужб нібито займався тільки бізнесом, money-making’ом – хоча й не зовсім так і не цілком таким, як на Заході.

Однак ця версія збанкрутувала, коли економічна і соціальна нерівність, гуманітарні проблеми, а також корупція в Росії стали бити всі світові рекорди, а конституційні норми явно перетворилися на фікцію. Стало надто очевидним, що російська економічна модель і суспільний устрій знову глибоко, органічно несумісні із західними. Для виправдання та маскування цієї ситуації Кремль вирішив знову зайнятися ідеологією. Те, що встигли раніше напрацювати ентузіасти-одинаки, такі як Ігор Чубайс («горбачевець») або Алєксандр Дугін («фашизоїдний євразієць») для серйозної державної мети явно не підходили.

Тут варто вказати на одну велику втрату, пов'язану з відмовою Росії (та й інших пострадянських країн) від комунізму. Адже він забезпечував зв'язок зі школами та традиціями європейської думки. Населення, а особливо функціонери, партійці, науковці й чекісти регулярно так чи інакше стикалися (в ході загальної освіти, на політичних навчаннях, через ЗМІ) зі спадщиною класиків – Маркса, Енгельса, Геґеля, Фойєрбаха, Адама Сміта, Сен-Сімона та інших. Тим самим хоч якось розширювався їхній кругозір, засвоювалися елементи культури та методики мислення (наприклад, у сфері діалектики та формальної логіки). Частина радянського держапарату виявлялася в результаті досить меткою в діалозі із західними партнерами, оскільки «по службі» володіла і оперувала схожими категоріями та методологічними засадами.

Сьогодні така меткість тане на очах, що добре видно по істериках, які закочують перші особи РФ і їхнє чекістське оточення щодо «вбивств» російських сиріт у США або «закону Магнітського». Добре помітна також розгубленість деяких американських чиновників перед онастільки очевидними російськими замахами на здоровий глузд і загальнолюдську мораль.

Радянський марксизм, як такий собі зліпок європейської інтелектуальної культури, мав певні світоглядні, зокрема гуманітарні стандарти та обмеження. Існувало, принаймні, формальне уявлення про те, що «можна», а що «не можна» у цивілізованому світі. І бувало, що ці обмеження, в силу самої ідеологічної лояльності, спрацьовували на практиці.

Я вже якось писав, зокрема в ZAXID.NET, про труднощі, що виникли, коли під кінець існування СРСР не тільки з офіційної пропаганди, але й із внутрішньої документації апаратів ЦК КПРС і КДБ зникла комуністична (соціалістична) фразеологія. У відомчих текстах залишилася гола механіка влади, що створювало низку незручностей. Радянські правителі завжди чудово усвідомлювали нелегітимність і злочинність свого режиму, тому прагнули залишати якнайменше документальних слідів – або, принаймні, маскувати цю діяльність різними евфемізмами. Коли ж «соціалістична співдружність», «інтернаціональна допомога», «зазіхання на керівну роль партії» і схожі речі вийшли з ужитку, замінити їх довгий час було нічим.

Лояльність щодо конституції і взагалі правопорядку в російському правлячому класі, на відміну від Заходу, абсолютно не працює. Всі ці вимушені «запозичення» самі по собі не консолідують і не мобілізують номенклатуру – не те суспільство і держава. Консолідують і мобілізують тільки можливість спільно займатися самоуправством і самозбагаченням. Але як відобразити це у документах (ну не писати ж: «Вам доручається здійснити рейдерське захоплення британсько-американської компанії Хермітадж»... Потрібні образні посилання в дусі «особливого» російського патріотизму, що протистоїть іноземним, тобто чужим і ворожим «підступам»)? А як пояснювати це на публіці?..

Всьому цьому у посткомуністичній РФ врешті-решт довелося шукати відповідну заміну – не з якихось амбіцій, а для виправдання перед своїм населенням і всім світом реально сформованого суспільного устрою і дій російської влади.

Однак експерименти спеціально призначених кремлівських грамотіїв – Павловського, Суркова, Чадаєва – виявилися до непристойності вбогими і неефективними. За своїм рівнем вони не йшли в жодне порівняння не тільки з творами корифеїв минулого, але й з розробками сучасних західних філософів і соціологів. За визнанням багатьох авторитетних експертів, Росія стала просто випадати зі світового ідейного поля і вже не могла переконливо обґрунтовувати (і виправдовувати) свою горезвісну унікальність.

Православний чекізм

На додаток до цього відбулося ще одне важливе «розстикування»! Стала швидко руйнуватися розгалужена мережа угод і переговорів щодо обмеження озброєнь та щодо міжнародної політики, в яку Москва втягнулася впродовж радянських десятиліть. Перестало працювати багато каналів, якими безпосередньо надходили, а потім частково засвоювалися західні уявлення про міжнародну безпеку (наприклад, про роль численних невійськових чинників). Стали непридатними дипломатичні та політичні механізми, які спонукали РФ поводитись за цивілізованими міжнародними правилами. Вона віддана тепер здебільшого сама собі, тож може іти власним шляхом, насторожливі контури якого вже позначилися.

Керівництво НАТО – в курсі цих проблем і надзвичайно ними стурбоване. У західних спецслужбах знову оголосили набір фахівців з Росії (раніше ж бо багатьом здавалося, що питання вирішене і закрите!). Адже фактично РФ на наших очах трансформується у «державу-відщепенця», цілком здатну серйозно ускладнити життя своїм сусідам і всьому людству.

І ось, до другого пришестя Путіна в Кремль була вибудувана конструкція (ідеологія, символіка, атрибутика, інститути), за якою вже закріпилася назва «православний чекізм». Вона точно відображає і нову суть, і глибоку абсурдність нинішніх російських реалій. Зате несумісність із Заходом та його цінностями (включно з правами людини) при цьому не тільки не маскується, а навпаки, виставляється як стрижень ​​національно-православної програми, яка нібито йде корінням у «справжнє християнство», не зіпсоване гнилим західним впливом. Чого ще бажати чекістам-мільйонерам? ..

У нас немає тут можливості докладно розбирати всі сильні та слабкі сторони цієї конструкції. Варто лише солідаризуватися з оцінкою письменника Віктора Єрофєєва, що вказує на «теологічну неміч» російського казенного православ'я і на його явну неспроможність і небажання бути альтернативою нинішньому політичному режиму.

У дуеті ЧК-РПЦ перший член, безумовно, домінує. «Візантійська» мішура і риторика потрібні чекістам лише як прикриття. І то, швидше все, до пори, коли стане затребуваною якась нова оболонка – наприклад, відверто фашистська і мілітаристська.

У всякому разі, підготовка до показового політичного процесу щодо подій у Москві 6 травня 2012 року, по якому проходить вже понад двадцять осіб, вказує на одне: надалі функціонерам РПЦ буде щораз складніше дотримуватися свого нібито «християнського» іміджу в ролі підручних влади, котра нарощує політичні репресії.

Між тим, за останні роки в РФ відбулася зміна поколінь чекістів та апаратників. Михайло Восленский з його знаменитою «Номенклатурою» помилився: нікуди вони не виїхали, а залишилися на місці, вписавшись у нову епоху. Просто тому, що ніхто їх не прогнав. Натомість вони самі підняли хвилю реваншу і реставрації. Новий (пострадянський і посткомуністичний) чекіст знову оснащений тоталітарною ідеологією і насаджує її не менш нахабно, ніж колись втовкмачував населенню догми марксизму-ленінізму. Зрозуміло, тепер він використовує сучасні медійні засоби та новітні прийоми інформаційно-психологічної війни.

Охочі можуть, наприклад, ознайомитися з діяльністю та працями інституту РІСД (Російський інститут стратегічних досліджень). Це відбрунькування СЗР – один з лідерів у справі масової індоктринації росіян та іноземців у дусі православного чекізму. Зверніть увагу на широку мережу його філій, публічну активність, масовану присутність в Інтернеті й особливу агресивність щодо «ближнього зарубіжжя» та США.

Іншими словами, РФ так і не позбулася чекістсько-комуністичного спадку. Щодо власне чекістів, то пізньорадянський КДБ воістину виглядав клубом джентльменів порівняно з його нинішніми наступниками, котрі явно втягнулися (влучніше за бандитів тут не скажеш) у «бєспрєдєл». «Споконвіку російська» і «православна» ідеологія в їхньому виконанні цьому цілком сприяє.

Таким чином, РФ, судячи з усього, неухильно перетворюється на найнебезпечніший, можливо, досі небачений виклик світовій цивілізації. «Закон Магнітського» – одна з перших спроб хоча б ідентифікувати та структурувати проблему в її повноті, дати їй виразні ім'я та образ, а також запропонувати західну контрстратегію. Залишається сподіватися, що такі зусилля продовжаться. Повторюю, українцям варто було б у числі перших турбуватися цим завданням.