Мир для Шейлока

Жертвою ксенофобії як вияву нетерпимості може стати кожен: на політичному, соціальному, економічному, расовому, етнічному ґрунті. Слід нарешті визнати, що ні демократичне, ні громадянське суспільство не здатні впоратися з цією проблемою, яка виникла разом із людством.

Методи, до яких вдаються, щоб побороти ксенофобію, часто самі є виявом ксенофобії, хоча хто у цьому зізнається? Заборона і надмірна поблажливість – це лише два кінці однієї палиці. Створюючи світ без кордонів в умовах глобальної економічної міграції, ми повинні знайти ґрунт, на якому проростатиме взаємна згода різних людей, і пам’ятати, що ворожнечу використовує правляча верхівка для нашого ж поневолення. Ні з расизмом, ні з антисемітизмом досі не покінчено. Вислови «людина кавказької зовнішності», «в усьому винні жиди» нікуди не зникли і звучать з уст не лише пересічних людей, а й інтелектуалів чи просто публічних людей, що поводяться, наче блазні при магнатському дворі. Що більш деградоване й бідне суспільство, то легше його переконати, що воно живе погано через експансію чужинців і світову змову масонів. В Україні суспільству підсовують тему бандерівців, русофобів та антисемітів, совків чи геїв, щоб нацькувати громадян одне на одного, тим часом обкрадаючи країну чи фальсифікуючи вибори. Ненависть не приносить змін, ненависть зупиняє. Ненависть не так до чужої людини, як до чужої думки. Зараз доводиться зустрічатися з новим видом ксенофобії – агресивною толерантністю, що іноді виглядає достоту як науковий атеїзм, коли йдеться про релігію, або коли йдеться про етнічні особливості як науковий комунізм з його міфом про злиття націй. Коли речі не називають власними іменами, це означає не лише війну світоглядів, а й занепад і стагнацію самого суспільства.

Бунт із відчаю

Видатний єврейський актор родом з Галичини Александер Гранах ( 1890-1945 рр.) ще в юності мріяв зіграти Шейлока у «Венеційському купці», і таки здійснив свою мрію. У Нью-Йорку він грав Шейлока на їдиші. До ХІХ століття цю роль актори трактували досить прямолінійно: скупий єврей, що не приховує неприязні до християн і вимагає від боржника-християнина, доброчесного Антоніо, віддати йому борг, а ні – то він виріже фунт м’яса з його тіла. Диявольська угода. Лихий єврей. Не дивно, що глядачі не мали до нього жодних симпатій і, вийшовши з театру Бербеджа, стискали кулаки, бо не один з них скуштував боргової тюрми через лихварів. Та Шекспір не був би великим драматургом, якби створив антисемітську п’єсу, подібно до «Єврея Зюса» у «постановці» Геббельса. Шейлок – це уособлення драми самого єврейського народу, приреченого жити діаспорою по всіх краях, і як шкода, що ми не можемо почути його монолог у виконанні нашого земляка Александера Гранаха:

Хіба єврей не має очей? Хіба єврей не має рук, частин тіла, почуттів, прихильностей, пристрастей? Хіба не живить його та сама їжа, що й християнина? Хіба не ранить його така сама зброя? Хіба не страждає він від таких самих хвороб, хіба не тими самими ліками його лікують? Хіба не відчуває він холоднечі взимку і спеки влітку, як і кожен християнин? Коли ви раните нас, хіба ми не спливаємо кров'ю? Коли ви нас лоскочете, хіба ми не сміємося? Коли ви нас труїте, хіба ми не помираємо? І коли ви нас кривдите, хіба ми не повинні мстити? Якщо ми подібні до вас у всьому, то хочемо бути подібними до вас також і в цьому. Коли єврей скривдить християнина, до чого вдається його християнське смирення? До помсти! Коли християнин скривдить єврея, до чого має вдатися, за вашим прикладом, його терпеливість? Ага! До помсти! Я вживу тих самих паскудств, яких ви мене вивчили, і горе мені, якщо я не перевершу своїх учителів!

(тут і далі переклад Ірини Стешенко)

Шейлок не забув, як побожний Антоніо привселюдно плюнув на нього й обізвав собакою. Він прагне взяти реванш. Що ж, йому довелося побачити страх на християнських обличчях у суді, бодай на мить відчути тріумф, хоча для нього все закінчилось погано: відібрали майно і змусили охреститись. Не могло бути у ті часи, щоб єврей здобув перемогу над християнином. Певно, вся венеціанська інквізиція разом із суддями наклала б на себе руки. Етнічна та конфесійна належність надавала, або віднімала у людини громадянські права. Подібно до того, як колись народжений від рабів був приречений залишатися рабом також. Людство – неоднорідне. Поряд існують різні суспільні формації, диктатури, режими, колонії і домініони, сировинні придатки, бананові республіки, просто республіки і просто монархії. Але кожному такому куточку є групи людей, які сповідують однакові духовні та моральні цінності. Лише це і тримає вкупі людство й дає йому шанс на майбутнє.

Полювання за душами

Марани – так називали хрещених євреїв та їхніх нащадків у XIV ст. в Іспанії та Португалії. Євреї називали їх анусім (присилувані). Марани були і в інших країнах, особливо багато їх з’явилось у царській Росії в ХІХ ст. внаслідок не лише жорсткої політики православної влади, але й під впливом єврейського просвітницького руху – Гаскали. Більшість із них формально зрікалась віри батьків, щоб мати змогу отримати громадянські права, продовжуючи при цьому потай виконувати обряди юдаїзму. Як пише російський письменник Осип Димов, «вони заходили до церкви євреями, а виходили звідти нещасними євреями». Втім, інквізиція та інші репресивні інституції завжди жорстоко переслідували вихрестів, стежили за ними, у цих людей, фактично, не було громадянських прав. Так само поводились із мусульманами – хрещені мусульмани називались морісками, але за ними, на відміну від євреїв, стояв увесь Близький Схід і Османська імперія.

У романі Юлії Мельникової «Львів самотніх сердець» ( в-во Піраміда, 2012) також йде полювання за душами. В основі сюжету – історія Шабтая Цві, лжемесії, що жив у 17 столітті й був засновником сабатіанського руху. Шабтай Цві під тиском турецького султана приймає іслам і навіть виправдовує свій вчинок. Бо суть його від цього не змінюється. До речі, чимало його послідовників так само змінювали віру. Юний Мендель Коен, син львівського рабина, під тиском єзуїта Несвіцького приймає католицизм. Сару, доньку рабина, вбитого під час Хмельниччини, так само хрестять і віддають у монастир, де вона потай повторює єврейські молитви, щоб не забути. Ця диявольська гра зі сильним відтінком садомазохізму закінчується трагічно не лише в романі, а й у житті, бо приводить до психічних розладів і травмує свідомість.

Контрреформація, що почалася зі створення ордену єзуїтів, поклала край відносній релігійній толерантності у Речі Посполитій. Окатоличування православних вогнем і мечем, компроміс у вигляді Брестської унії 1596 року (до речі, її уклали в рік написання «Венеціанського купця») розкололи Україну і вибухнули спершу Хмельниччиною, а потім, у XVIII ст., Коліївщиною. Уніати були такими ж ворогами для козаків, як і католики, навіть ще гіршими, бо вважались відступниками. У майбутньому все перевернеться з ніг на голову – саме греко-католики стануть на захист національної ідентичності. У 1990-ті роки в Галичині була своя маленька релігійна війна, коли Греко-католицька церква вийшла з підпілля й захотіла повернути вкрадені у неї московським патріархатом храми. Народна етимологія у наш час виводить походження слова «католик» від слова… «кат». Переслідування з релігійних мотивів були, є і будуть, бо мають під собою економічне підґрунтя. Конфесії борються за парафіян так само запекло, як партії – за електорат. Це теж не може зникнути раптово: релігійна асиміляція завжди віддавала міцним духом грошей і політики. Владі не варто загравати з народом, публічно підтримуючи якусь одну конфесію. Президент у церкві – це абсурд. Ніхто не має навіть знати, чи він віруючий, чи атеїст. Через таку невиважену політику нас недавно «ощасливили» рухом, спрямованим на відновлення радянської імперії, який організувала Московська церква. Чим скінчились політичні ігри французьких монархів, які розділили власний народ на католиків і протестантів, відомо: Варфоломіївською ніччю. А потім була Вандея. Країни, що пройшли через цей пекельний досвід, нині цілком відмежували владу від релігії, яка в умовах нетерпимості здатна не лише розділити суспільство, а й деморалізувати. Однак заборона носити публічно релігійну чи етнічну символіку викликає обурення серед вірян. Це і є ота агресивна толерантність, що, хоч і не нав’язується вогнем і мечем, але здатна похитнути основи громадянського миру.

Між Сціллою звичаїв і Харібдою права

Гуманіст епохи Відродження Ян Гербурт (1524- 1578 рр.) родом із Фельштина, що поблизу Добромиля, уперше звів докупи закони Речі Посполитої, наголошуючи на первинності звичаєвого права кожного народу стосовно іншого права. Тобто, якщо людина вчинила переступ, не знаючи про закон і не порушивши при цьому звичаю, її не можна засудити. Це протривало аж до середини ХІХ ст., вже за імперії Габсбургів. Іван Франко описує такий випадок: під час холери 1830 року в селі Нагуєвичі було спалено кількох чоловіків, які нібито, будучи опирами, наслали пошесть. Влада арештувала винних, і їх чекала смертна кара або вельми тривале ув’язнення. Але знайшовся адвокат, який послався на звичаєве право, начебто давно забуте. Підсудні вимовили формулу: «Так робили наші отці й діди, і ми так робимо». І що ж? Суд відступив, а винні відсиділи лише кілька місяців.

Зараз ми живемо в іншому правовому полі: незнання законів не звільнює від відповідальності. В Україні немає суду присяжних, мирового суду, церковне право поширюється лише на клір. Якщо хтось із нас в американському штаті порушить закон цього штату, його судитимуть за законами цього штату. Європеєць, християнин чи атеїст нині не знає іншого права, окрім того, що йому накинула держава, тому йому легше інтегруватись у таке суспільство. Натомість юдеї й мусульмани живуть за законами Галахи і шаріату, як і тисячу років тому. В діаспорі вони опиняються затиснутими між Сціллою свого звичаю і Харібдою права держави, в якій опинилися. Достоту як Шейлок. У власному домі він намагається жити так, як велить Галаха, а на вулиці його називають собакою і плюють в обличчя.

Війна з мусульманськими дівчатками, які приходять до школи в хустках, закінчиться перемогою шаріату – дівчаток просто заберуть із школи батьки, бо закон їхньої релігії має першість над законами держави. Фундаменталізм у релігії виникає тоді, коли реальною є втрата національної ідентичності. Єврейське прокляття херем дієвіше, ніж усі кримінальні кодекси. Закони Венеційської республіки, за якими судиться Шейлок, забороняють євреям проливати християнську кров. А чому тоді християнам можна проливати єврейську кров? Хіба це справедливо? – Обурюється Шейлок. Колись цю роль блискуче зіграв Айра Олдрідж, чорношкірий актор, відчувши у ній екзистенційну драму людини третього сорту. У цій ролі його бачив вчорашній кріпак і дисидент Тарас Шевченко. Бути парією нелегко. Не здогадуючись про непевну долю маранів, молодь здатна добровільно асимілюватись, щоб зняти з себе жовту ганчірку. Бо молодь прагне бути такою, як усі.

На сцену виходить Джесіка, донька Шейлока, вихована, як правовірна єврейка. Недовго вагається вона, перш ніж вступити у коло тих, кого ненавидить її батько за всі заподіяні кривди. Дівчина переодягається у чоловічий одяг, краде коштовності й утікає через вікно до християнина Лоренцо. Ось її останні слова, вимовлені у домі, що видається їй кліткою:

Прощай, прощай, мій добрий Ланчелоте!

О боже мій, які думки пекельні,

Який то гріх, що я соромлюсь бути

Дитям свойого батька. Я дочка

Йому по крові лиш, а не душею.

Обітницю, Лоренцо мій, дотримай,-

А християнською жоною ставши,

Тобі я буду вірною назавше.

Як сказали б зараз, молода єврейка прагне інтегруватися в інше суспільство, хоча усвідомлює, що зраджує свій рід, а не лише лихого й скупого батька. Вона не хоче, щоб її принижували, ображали, плювали їй в обличчя ті, чий Бог такий лагідний і милосердний. Дівчина укладає ділову угоду. Переміна віри її не лякає. Принаймні, так подає це Шекспір.

Люди змінюють віру примусово, добровільно і добровільно-примусово. Полонені радянські солдати в Афганістані теж іноді приймали іслам, щоб полегшити собі нестерпне становище. Якщо їм вдавалось повернутися з полону, вони, всупереч логіці, продовжували дотримуватись приписів Корану, ховаючись від громади.

Маврицій Готліб (1856-1879 рр.), однокласник Івана Франка, син нафтового магната, майбутній художник, розповідає про потрясіння, внаслідок якого він повернувся у лоно свого народу. Дрогобич був діловим центром нафтовидобувної промисловості, яка в другій половині XIX ст. стала справжнім галицьким Клондайком. Євреї одні з перших долучилися до цього бізнесу. Щоб досягнути високого становища у суспільстві, потрібно було вміти демонструвати багатство і вести активне публічне життя. Релігійна ортодоксальність почала втрачати позиції ще у час просвітництва – Гаскали, що стала своєрідним викликом багатовіковому антисемітизму. Наука, мистецтво, а тим паче бізнес не можуть бути ні християнськими, ні юдейськими, ні мусульманськими. Релігія може їх контролювати, але рано чи пізно вони вийдуть зі сфери її впливу. Юний гімназист пригадує, як, замість залишитися вдома на Йом Кіпур, День каяття, він пішов на урок малювання. Коли Мойше Готліб повернувся додому і побачив засмучені обличчя родичів, у нього захиталася земля під ногами. То було містичне осяяння: усе, що він чув досі про свій народ, раптом стало частиною його свідомості. Єврейським Рембрандтом називали художника Мавриція Готліба сучасники. Сам Ян Матейко виділив його поміж усіма, і хоч Готліб прожив усього 23 роки, його доробок дає право вважати його найбільшим єврейським художником, національним за духом і змістом та європейським за формою. І він усе завдячує миті, коли відчув єдність із живими та мертвими на свято Йом Кіпур. На спомин про це він намалював картину: синагога, де зібрались для спільної молитви всі члени його роду – живі й мертві, де він сам у двох іпостасях – маленького хлопчика і юнака. Крім цієї картини, Готліб створив також такі шедеври, як «Автопортрет в образі Агасфера», «Шейлок і Джесіка». Історія творчості цього галичанина – це приклад того, як повернення до традиції здатне принести плоди для світової культури. Усе залежить від того, наскільки задовольняє наші потреби традиція і як вона може корегувати асиміляційні процеси. Кожній традиції варто віддавати шану, навіть якщо вона суперечить глобалізації, яку багато хто вважає синонімом прогресу, а багато хто – ні. Бо традиція здатна захистити від інтелектуального нігілізму і маскульту. В Ізраїлі можна зустріти цілі родини ортодоксальних євреїв, арабів-мусульман, а також людей, одягнених як європейці чи американці. Ніхто не тикає одне в одного пальцем, не плює вслід і не вважає варваром. За наругу над етнічними чи релігійними святинями суворо карає закон. Людям подобається виявляти толерантність, яка не переходить межі, встановлені Галахою і Кораном. Уявімо, якби до влади у країні, цій чи іншій, прийшла партія, яка б заборонила всі інші конфесії, на основі яких сформувалися звичаї, чи носіння традиційного національного вбрання, виконання музики, видання книг певною мовою. Ніхто не наважується зараз це робити відкрито, асиміляційну політику провадять приховано – до певного моменту, звичайно. Тоді агресія ксенофобії вибухає, наче вулкан.

Інший наш земляк з Дрогобича, художник і письменник Бруно Шульц (1892-1942 рр.) належав до єврейської родини, яку важко назвати ортодоксальною. Оскільки за тодішніми законами юдею не можна було одружуватися з римо-католичкою, він вийшов з єврейської громади, що рівнозначне було відреченню. Однак Шульц не прийняв християнства. Навіть якби й прийняв, це не врятувало б його від Голокосту. Бруно Шульц, як відомо, загинув у дрогобицькому гетто.

Монолог Шейлока, який так любив Александр Гранах і для якого ці слова стали таким самим одкровенням, як повернення додому у свято Йом Кіпур для Мавриція Готліба, це послання не так скривдженого єврея, як людини, котра усвідомлює свої фундаментальні права, які завжди стоятимуть вище всіх звичаїв і законів. Ні асиміляція, ні культурна ізоляція, ні мультикультурність не могли колись та й не здатні зараз забезпечити мир і рівність між людьми. Лише інстинкт самозбереження, який дуже повільно, але все ж проростає високою культурою стосунків між людьми, котрі живуть в одному домі під назвою Земля. Якщо хтось вважає це утопією, то я наведу конкретний випадок людяності.

…Кілька років тому, працюючи в організації, що допомагає біженцям, я навідувала у Дрогобичі одну чеченську родину: жінка, троє дітей і чоловік з пораненою ногою, який потребував операції. Грошей у них не було, з квартири їх вигнали – допомогли у цьому наші правоохоронці, які тиснули на господарів, дітей цькували у школі малолітні ксенофоби, додамо сюди бюрократизм правозахисних організацій і захланність благодійних установ. Врешті родині надав притулок маленький католицький монастир, взявши її на повне утримання. Два літні ченці їздили по цілій Польщі і назбирали врешті грошей на операцію чоловіку, що врятувала йому ногу. Не думаю, що вони назбирали б потрібну суму в Україні («нам самим нема що їсти»). Притчу про доброго самарянина приємно послухати під час недільної проповіді. Отці не намагалися навернути мусульман у християнство, їм таке навіть на думку не спадало. Майже рік вони ділилися хлібом з іновірцями. Згодом біженці переїхали в Казань, де була громада чеченців, що прийняла їх до себе.

Українське суспільство не назвеш ні демократичним, ні громадянським, хоча рано чи пізно воно таким стане. Жодне суспільство у світі не можна назвати гуманним, бо воно не може існувати в окремій країні. Побороти ксенофобію – означає ступити крок назустріч гуманному суспільству, суть якого можна окреслити висловом Альберта Швейцера, доктора із Ламбарене: «Я – життя серед інших життів, які хочуть жити». Насправді ж нині боротьба з ксенофобією виглядає як боротьба одних ксенофобів з іншими, а не як усвідомлений процес духовного і морального зростання. А відтак дегуманізується все, що тільки можна.