«Міжніжжя» та інші інтимні міс(ця)та Андруховича

Свого часу письменник Михайло Старицький збагатив українську мову неологізмом «мрія». Це сталося у другій половині ХІХ ст. На початку ХХІ ст. письменник Юрій Андрухович називає своїм найвищим досягненням винайдення слова «міжніжжя». Цілком непоганий здобуток.

Якби кожен літератор привносив до рідної мови хоча б по одному креативному неологізмові – не довелось би вдаватися до російського мату при перекладі Чарлза Буковскі.

На жаль, від більшості письменників і слова не залишається, дарма що за життя переплітають ті, що вже є, як ноги у любощах чи майстер лозини. Натомість Юрій Андрухович і слово придумав, і цілий лексикон написав.

Хто має хоч якесь уявлення про сучасну українську літературу, безсумнівно, чув про з’яву нової книжки Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст». Вона вийшла друком минулої осені і надійшла у продаж в електронній та паперовій формі 11.11 2011 року об 11:11. До слова, паперовий варіант навіть коштує «символічних» 111 гривень. Однак основна нумерологічна прив’язка – до того, що видання складається зі 111 текстів про 111 міст світу, де авторові випало чи все ж не випало (наприклад, «Їглава, 2009») побувати. А оскільки тексти розташовані за абеткою, і на кожну літеру (крім м’якого знаку) є своє місто, – то вона ще й лексикон.

Передусім ця книжка – можливість торкнутися автора для шанувальників його творчості. До того ж друга – першою можна вважати «Таємницю». Отож, всі, хто читав віртуозні і насичені, смаковиті і «бубабістські» «Рекреації», «Московіаду», «Перверзію» і «Дванадцять обручів», де стрічали літературу як таку, себто белетристику у класичному вигляді, у «Таємниці» змогли побачити автора на фоні довкілля; у «Лексиконі інтимних міст» знаходимо вже географію, пропущену через бачення письменника. Знову ж, у поезії та есеїстиці (теж чималий доробок) можна також вбачати автора яко ліричного героя чи конкретного персонажа. Але чим цікавий «Лексикон…», то це синтезом есеїстики і лірики.

Крім того, ця книжка мимоволі стала філософською, мислительською, позаяк перманентно розглядається проблема необов’язковості. «У цій книжці Аарау зовсім не було б, якби його назва не починалася фантастично-алеманським подвоєним “а”», – йдеться у першому тексті про перше місто. Враження від самого міста – побачений пам’ятник з написом: «ГАЙНРІХ ЦШОККЕ. 1771–1848. Письменникові, державному мужеві і другові народу – БАТЬКІВЩИНА». Після цього Андрухович (за його ж словами) поставив собі за мету «стати письменником, державним мужем і другом народу». «Тільки от чи віддячить мені за це БАТЬКІВЩИНА? – переймається автор. – І чи віддячить вона мені пам’ятником? А так хотілося б!» Беручи до уваги те, що письменником Андрухович вже став, наступним його кроком має бути певна керівна посада у владних структурах, яка, безумовно, передбачає дружбу з народом. Натомість народові, себто нам, треба відкладати на пам’ятник Андруховичу.

Деякі з есеїв книжки справді есеї («Варшава, 1989 і пізніше», «Венеція, 1992, 2001», «Ґуадалахара, 2008», «Дніпропетровськ, 2003»). Деякі – щоденникові записи («Афіни, 1994», «Балаклава, 2006»). Ще інші – подорожні нотатки («Відень, 1996»). Четверті – спогади («Белґрад, 2002»). Решта – мовні конструкції невизначеного жанру, в яких переплітаються всі названі і ще більше неназваних.

Це не белетристика нон-фікшн. Література для серйозного, освіченого читача. Вона інтелектуальна та інтертекстуальна. Це література, яка мимоволі виховує реципієнта. Або ж… проводить відбір. «Лексикон…» не зацікавить читачів Марії Матіос і Люко Дашвар. Натомість буде до смаку шанувальникам… Андруховича. Саме Андруховича! Чомусь не зміг знайти у сучасному українському літературному контексті більш вдалого прізвища.

Також варто відзначити багатство мови – чимало цікавих маловживаних слів, які з допомогою письменника таки входять у розмовний обіг його читачів: «випивоха» (замість «пияк»), «стосувати» (замість «застосовувати»), «цибата» (замість «довгонога»), «галайстра» (замість «розбишаки»), «кружними» (замість «обхідними») тощо.

Недолік «Лексикону…»  тому, що він лексикон, і в тому, що книга писалася-писалася, аж текстів назбиралося близько сотні, а тут вже й рік одинадцятий незабаром, то чому б не дописати до ста одинадцяти і не зробити все максимально символічно й ідейно? Ідейно – то так, але штучно, крім того. З-поміж основної маси блискучих текстів, які за жанром можна визначати як есе чи оповідання або й розділи задекларованого у авторській передмові «прихованого роману», випинаються, хоч і добре виписані, проте не завше доречні замальовки чи то з якоюсь бувальщиною, а чи з філологічними іграми, які своєю кількістю, може, й надають книжці концептуальності, однак позбавляють цілісності.

Усе ж важливо, що «Лексикон…» поглинається легко і смачно, а головне, поживний. Якщо вдаватися до гастрономії і порівнювати мозок зі шлунком, то аж ніяк не буде здуття чи важкості. Цей харч всуціль корисний, і його можна порівняти, скажімо, з морепродуктами. І що ближче до останньої сторінки, то більше хочеться хвалити.

Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітки / Юрій Андрухович. – К.: Meridian Czernowitz, Майстер книг, 2011, 480 с., іл.