Мрія про нудну Україну

Кожна людина має мрії про майбутнє. Власне, родинне, країни, світу. Мрії реалістичні і не дуже, на близьку перспективу і далеку. День незалежності України – це завжди привід помріяти. Тим паче, що сама незалежність упродовж віків була не більше ніж мрією, яку плекали, за яку боролись і гинули. Тож чергова річниця перетворення цієї мрії на реальність спонукає подумати – а про яку Україну майбутнього мріє кожен із нас?

У реальності повномасштабної російської агресії точно є одна спільна для всіх мрія – перемога. Причім така, яка убезпечить Україну й українців від загрози нових підступів з боку північно-східного агресора, від російських ракет та маніакальної жорстокості. Доки бойові дії тривають, доки наші воїни щодня ціною власного життя і здоров’я захищають і звільняють територію та громадян України, доти всі інші мрії мусять зачекати.

Але важко опиратись спокусі думати/мріяти про трішки більш віддалену перспективу. Дуже часто натрапляємо на обговорення різноманітних сценаріїв того, що чекатиме Україну далі. Сценарії економічні, політичні, культурні та соціальні. Оптимістичні, песимістичні та реалістичні. Поміж них усіх поки не вдалося натрапити на один варіант розвитку подій, який комусь може здатись не надто привабливим, але який насправді є показником успішності – нудна Україна.

Нам випало жити в дуже насичений період що української, що світової історії. У часи, які будуть приваблювати істориків та інших фахівців з наступних епох як чудовий матеріал для вивчення та аналізу. Та нам, об’єктам і суб’єктам майбутніх студій, будьмо відвертими, бодай раз, але хотілось би жити у спокійніші, нудніші часи. Недаремно в англійців вислів «Щоб ти жив у цікаві часи» є побажанням аж ніяк не позитивним.

Візьмемо за приклад історію ХІХ і початку ХХ століття. Вивчаючи цей період що української, що світової історії в дев’ятому класі, автор цих рядків зазвичай відверто нудьгував. І це попри значний інтерес до історії як такої. А яка історія може насамперед цікавити 14-15-річного хлопця? Війни, баталії, епохальні політичні пертурбації на кшталт революцій. А з цим, за невеликими винятками, у ХІХ столітті не дуже складалось, якщо порівнювати чи з попередніми, чи з наступним століттям.

Але саме ХІХ століття – для тих його уродженців, хто пережив катаклізми Першої, Другої (чи й обох разом) світових війн, лавину революцій, тоталітарні ідеології та інші «дарунки» ХХ століття – стало об’єктом ностальгії за «старими, добрими часами». Не тому, що ті часи були аж такі добрі. А тому, що далі настали значно гірші. В українському випадку маємо добру ілюстрацію – міф про «щасливу Австрію», який донині інтелектуально і культурно присутній на українських землях, що були частиною монархії Габсбурґів.

Більше того, саме ХІХ століття, попри свою позірну нецікавість, стало часом не завжди помітних неозброєним оком, але переламних змін ледь не у всіх сферах життя людства – наука, техніка, культура, ідеї. Не всі з цих змін були на ліпше, проте всі вони заклали фундамент для подальшого розвитку людської спільноти. Тож «нудний» в історичному вимірі зовсім не є синонімом «неважливий» чи «невдалий».

На долю України й українців випадало аж забагато цікавих подій. А прямо зараз ми намагаємось осідлати самісінький вершечок потужної хвилі епохальних змін, причому в масштабі куди глобальнішому за суто український. В усьому можна знайти позитив: Україна ледь не вперше повноцінно з’явилася на ментальній і культурній мапі європейців, американців і не тільки. Про неї говорять, їй співчувають і допомагають. Не всі, менше ніж потрібно і ніж хотілось би. Але раніше ми просто були terra incognita. Більше не є, хоч і дуже дорогою ціною, про яку ніколи не можна забувати.

Як під час шторму хочеться думати про штиль, так під час війни природно мріяти про спокій. Про країну, де найбільшою проблемою не буде війна, ракетні обстріли і вбивство цивільних людей росіянами. Де президентські та парламентські вибори не перетворюватимуться щоразу на черговий переломний момент новітньої української історії. Де на владних посадах усіх рівнів внаслідок вибору суспільства чи призначень не опинятимуться люди, котрі добиватимуть і без того крихку економіку країни. І люди, котрі сприймають владу як засіб збагачення й реалізації власних егоїстичних амбіцій, а не інструмент для змін на краще.

Хочеться, щоб найбільшими політичними скандалами були ті, де міністр чи депутат посмів скористатися службовим автомобілем з особистою метою. Чи звільнення чиновника через плагіат у дисертації. Щоб в економіці ключовою темою було не «виживе чи ні», а нудні дебати економістів про вищу на десяті відсотка інфляцію, ніж прогнозувалось. І, звісно ж, щоб війна в суспільстві асоціювалася з новинними сюжетами про «десь там далеко», а не з дитячими іграми на найближчому майданчику «хто останній добіг до гірки-сховища, той загинув від ракети».

Звучить нудно. Але така нецікавість зазвичай є свідченням успіху – коли можна перейматись більш дріб’язковими справами, а не тільки екзистенційними.

Будь-яка мрія – і ця не виняток – не повинна затуманювати реальність. Описана вище нудна Україна може стати реальністю лише завдяки тривалій праці, відвазі й самопожертві в «цікаві» часи. Бо саме останні стають фундаментом для мирного будівництва. Якби не всепоглинний вогонь Великої французької революції і Наполеонівських війн на початку «довгого ХІХ століття», то ця епоха могла б і не стати такою спокійною, плідною та переламною для людської цивілізації.

Перебуваючи на фронті чи в тилу, щодня бачачи на власні очі смерті товаришів по зброї чи чергових цивільних жертв російського терору, кожен українець, мабуть, бодай раз та й подумав точнісінько те саме, що гобіт Фродо в екранізації «Володаря перснів», якому, всупереч власному бажанню, випала найважча ноша – порятунок світу. «Я б хотів, щоб нічого з цього не трапилося», – каже він чарівникові Ґандальфу. І важко придумати влучнішу відповідь за ту, яку отримав Фродо: «Так думають усі, на чию долю припадає подібне, але це не їм вирішувати. У наших силах вирішувати тільки те, що робити з часом, що нам відпущено».

Попередні покоління українців боролися і врешті вибороли незалежну Українську державу. Нинішньому поколінню випало її захистити та створити підвалини для майбутньої нудної, проте успішної країни.