На службі у Воланда

Арешти службовців-чиновників, лікарів, викладачів – в Україні доволі звичне явище. Навіть у ЗМІ невеличких регіонів такі повідомлення з’являються майже щотижня. Це вже нікого не дивує. Причини – здебільшого хабарі, службові зловживання тощо. Хтось, десь, скількись. У невеличких містах, де вузьке коло спілкування, ці події мимоволі обростають масою подробиць та деталей, про які не напишуть у ЗМІ.

Тим більше, що серед жертв можуть бути не тільки знайомі знайомих, але й наші безпосередні знайомі. Особливо вражає, коли людина виявляє навіть цілковиту лояльність, прислухається до «побажань» системи, до думки потрібних людей і все ж не уникає арешту. Таким був, наприклад, головний лікар одного з лікувальних закладів, де рятувався від арешту відомий Бойчук (справа про побитих рибалок). Через кілька місяців самого лікаря арештували за звинуваченнями в якихось господарських зловживаннях,  а ще через кілька він від стресу помер. А був лояльною людиною. І попри все, його згадують як лікаря, який зробив чимало добра, зміг багатьом допомогти. Тим не менш…

Коли розмовляєш із деким з цих людей, не покидає відчуття, що вони подібні на жертв безособового безликого Молоху, який добросовісно виконує план щодо жертв. Адже особиста провина цих злочинців навряд чи перевищує середньозагальну. Іноді, здається, вони навіть невинніші за тих, хто спокійно продовжує радіти життю, користується повагою і бундючно сидить у кабінетах. При спілкуванні з «жертвами Молоху» мене вражало, що частина з них (як правило, більш просунута) справді нікого не звинувачувала особисто, гостро відчуваючи саме цю жахливу безособовість покарання.

Власне, у цьому відчутті безособового, кари «з повітря» є спокуслива таємничість, яка підштовхнула до невеличкого дослідження.

Найвідоміший для пострадянської людини  період, коли таке відчуття безособовості покарання було особливо яскравим, ‒ це, звісно, тридцяті роки. До речі, нині аналогія з тридцятими роками час до часу виникає у медіа, але пов'язується переважно з політичними арештами. Але ж є ще… нюанси. Той період часто cтає об’єктом наукових досліджень через політичну призму, але цікавіше було б застосувати зовсім інші критерії, які б мали стосунок до релігії, містики тощо.

До речі, ті «жертви Молоху», з якими довелося  розмовляти, надають перевагу не політологічній чи суспільствознавчій, а саме релігійній літературі. Очевидно, із сподіванням, що саме там знайдуть відповіді. Вони щиро вважають, що справа – не у політиці. Може, прислухатися? Отже, до містики. Але не спекулятивної, не темної, а ясної і прозорої.

З цієї позиції цікавим є всесвітньовідомий  роман «Майстер і Маргарита», який можна сприймати не тільки як художній твір, але і як інтуїтивне дослідження звичок Воланда, особливо, якщо вдатися до художніх висловів. А більш приземлено – можна сказати, що йдеться про дослідження виявів сил руйнації у суспільстві. Активізація цих сил дає ряд симптомів... схожих в усі часи. 

Вдала метафора художнього твору, сюжет чи мікросюжет у творі є аналогом формули у світі точних наук. Формула фізична показує наявність співвідношення  фізичних категорій. Метафора виконує схожу функцію. Щоправда, метафора показує наявність і характер співвідношень, пов’язаних із душевним чи духовним життям людини.

Щоб надто не обтяжувати текст, візьмемо три-чотири приклади таких мікросюжетів і метафор.

На початку роману Воланд передбачає Берліозу скору смерть. Берліоз запитує, хто ж йому загрожує: « Вороги? Інтервенти?». Воланд відповідає: «...російська жінка, комсомолка». Себто крах долі Берліоза походитиме від людей лояльних, не ідеологічних ворогів, навіть від людей однакових із ним переконань («комсомолка»). Крім того, ця смерть є наслідком невипадкової випадковості. Якщо повернутися до арештів теперішніх, особливість у тому, що наказ про покарання якогось голови сільради не надходить «згори».

Це, швидше за все, ініціатива тих, кому потрібніше. Від людини у сусідньому кабінеті, чиновника, який розчищає місце, випадкового непомітного заздрісника. А можливо, причиною є тривіальне недовиконання плану прокуратури тощо. Причини – різноманітні, загалом же можна говорити про випадковість. Смертельність і невідворотність події такої випадковості очевидні у тексті «Аннушка, наша Аннушка! З Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрову пляшку об вертушку й розгокай! Всю спідницю загидила».

До речі, щодо випадковості. Вражаючий випадок стався на Буковині кілька днів тому: мажор внаслідок побутового конфлікту «наїхав» на журналіста (штовхнув бампером так, що той впав на машину). Виявляється, у ті ж самі хвилини (!) батька цього мажора затримали на хабарі. Така випадковість гідна осмислення.

Ще метафори, образи, порівняння. Деякі перегуки теперішнього і тодішнього, придуманого і реального просто вражають. Вони схожі на кепкування, глум. Зокрема історія з « Юлиною» і « Вітиною» тисячею має глумливого передвісника і у Булгакова (!) – дарунок тисячі карбованців недовірливим громадянам під час виступу Воланда: «На галереї якийсь ошелешений громадянин виявив у себе в кишені пачку, перев’язану банківським способом і з написом на обгортці «Одна тисяча рублів».

Мабуть, майже кожен бачив в українських кабінетах чиновників, які підозріло нагадують порожнє місце: «За величезним письмовим столом з масивною чорнильницею сидів порожній костюм і неумоченим у чорнило сухим пером водив по аркушу. Костюм був при краватці, з кишеньки костюма стриміла самописка, але над коміром не було ані шиї, ані голови, так само як з манжетів не виглядали кисті рук. Костюм поринув у роботу і зовсім не помічав тієї круговерті, яка панувала довкола».

Хто не тримав у руках цінних паперів, які перетворюються на ніщо. У романі:«Всюди гучало слово «червінці, червінці», лунали вигуки «ах, ах!» і веселий сміх». «Піднімалися сотні рук, глядачі крізь папірці дивились на освітлену сцену і бачили найпевніші й найправдивіші водяні знаки. Запах також не залишав жодних сумнівів: це був ні з чим у принаді не зрівнянний запах щойно віддрукованих грошей».Якщо хтось не пам'ятає продовження цієї історії, то червінці перетворилися на фантики. Майже так само, як свого часу – наші ваучери, акції чи ще безліч гарантійних папірців, які видавала нам ніби держава. Час до часу чути хоровий спів громадськості під керівництвом незрозумілого регента. Коли хочеш-не хочеш – заспіваєш. Було навіть відрізання голови тому, хто вимагав викриття. Хоча це болюча історія… Про неї не варто.

А ще – добре знайома нам спокуса отримати щось з нічого, підтверджена нашою безмежною вірою у різноманітні фінансові піраміди:«Фагот, солодко всміхаючись, оголосив, що фірма цілком безкоштовно обмінює старі дамські сукні та взуття на паризькі моделі й на паризьке ж таки взуття. Те саме він додав щодо сумочок та всього іншого».

Отже, все це складається у цілий комплекс прикмет. На жаль, все це так чи інакше ми пережили і переживаємо у своєму житті. І дарма вважаємо, що це лише предмет соціальної сатири. Очевидно, якщо Воланд не оселився в Україні, то принаймні часто буває тут у відрядженнях.

Прикметно, що у творах Булгакова майже скрізь проглядається зловтішання автора над радянською системою. Адже те, що не змогла зробити біла гвардія з її сотнями тисяч офіцерів і солдатів, – відбувалося саме собою. За злочини і гріхи представникам комуністичної верхівки все ж довелося відповідати.

Щоправда, спілкуючись із теперішніми жертвами Воланда, не відчуваєш жодної зловтіхи. Переважно співчуття. Співчуття до людей, які, швидше за все, є жертвами суспільних стереотипів, власних упереджень, аніж джерелами еманацій зла. Ще страшніше стає від усвідомлення того, які ж насправді «високі стосунки» мають панувати нині в професійних корпораціях чиновників, лікарів, викладачів, які змушені, а подекуди із задоволенням підтримують правила гри у хворому суспільстві. Дивує те, що більшість цих людей реально могла б чесно заробляти, жити в іншій атмосфері, де було б набагато більше свіжого повітря.

Можна сприймати усі подібні аналогії жартома. І це, мабуть, було б правильно. Але, якщо всерйоз, то аналіз і порівняння таких процесів допомагає точніше поставити діагноз хворому суспільству, ніж будь-які політологічні дослідження. Бо не тільки в політиці справа.

Порівняння залежності поширення процесів руйнації з крахом людських доль у нашому суспільстві могло б бути цікавим і повчальним. Особливо цікавих результатів можна досягти, якщо розширити ці порівняння аналізом прикладів успішної, творчої реалізації особистостей. Додамо, що розподіл на процеси руйнації і процеси творчі (креативні) є також неповним.

Є ще один тип процесів, які, так би мовити, є страшнішим пеклом, аніж процеси руйнації. Це процеси дурної безкінечності. Безкінечного повторення подій, з яких ніхто не робить висновків і не використовує в подальшому житті. Формули для таких процесів складав, наприклад, Франц Кафка. 

Що ж до арештів, які нібито не потрібні ані суспільству, ані керівництву. Таке ж здивування алогічності буття у спрощеному варіанті можна почути у пісні «Братва, не стреляйте друг в друга». Нібито все вже «схвачєно», справи йдуть угору, навіщо ж вкорочувати один одному віку? Але процес зупинити майже неможливо – «братва» продовжує стріляти, і надривними піснями тут не зарадиш. Бо Воланд – не сентиментальний.

У нашому, більш цивілізованому випадку, прокурор продовжує саджати так само зачаровано і невідворотно, як стріляє «братва». Здається, він також раб-невільник на вічній службі у Воланда.