Наталія Асатурян: Українськість, як не крути, поетична

Наталія Асатурян народилася у місті Кременчук Полтавської області, хоча в паспорті записано інакше, а живе в іще іншому місті – Івано-Франківську. Вона пише вірші, які, за словами Галини Петросаняк, не є плодами творчості, вони – плоди духу у первинному сенсі слова, духу, для якого творчість – не мета, а один з багатьох шляхів.

Виявом цього шляху стала поетична книга «Жменька світу». Ще одним, набагато масштабнішим, є радіожурналістика. Наталія Асатурян вже тривалий час працює в Івано-Франківській ОДТРК та є кореспондентом «Радіо Ера». Нещодавно вона повернулася з Польщі, де здобула гран-прі на міжнародному фестивалі «Калинові мости» за програму «Моя мандрівка до Горлиць». Про специфіку цього фестивалю, гостре відчуття потреби соціальної рівності, співіснування поезії та радіожурналістики – у розмові з Наталією Асатурян.

– Пані Наталіє, для початку розкажіть трохи про фестиваль «Калинові мости»: хто його організовує, хто бере участь і яка мета?

– Міжнародний фестиваль «Калинові мости» народився з партнерства Рівненщини з Варміно-Мазурським воєводством Польщіі відбувся втретє. Його проводять  Рівненська обласна державна телерадіокомпанія та Ольштинський відділ об’єднання українців у Польщі під патронатом маршалка воєводства і голови Рівненської ОДА за сприяння Держкомтелерадіо України і Генерального Консульства Польщі в Луцьку.

Фестиваль має кілька аспектів: творчий, соціальний і, я б сказала, національний. Отже, це журналістське творче змагання. Це також  знайомство та  відображення в теле- і радіопрограмах життя та праці мешканців воєводства, серед яких багато українців, депортованих у ході операції «Вісла». Тому це ще й взаємозбагачення українським духом, який напрочуд глибоко виявляється на чужій землі у таких потужних його носіїв, як-от голова об’єднання українців в Ольштині Степан Мігус, директор школи з українською мовою навчання ім. Л. Українки у Бартошицях Любомира Тхір, директор комплексу шкіл з українською мовою навчання в Гурно-Ілавецькому Мирослав Олійник, священик о. Станіслав Тарапацький, як ті діти, що пронизливо щиро співають українських пісень.  

– Ви одержали гран-прі фестивалю за радіопрограму. Як вважаєте, чим саме Ваша робота заслужила на таку високу оцінку: актуальність теми, технічне оформлення чи, може, рівень осмислення?

– Можливо, ключ у першому слові назви, а вона звучить так: «Моя мандрівка до Горлиць». Це відверто особисті враження, мандрівка, яка щось відкриває мені, а тоді й іншим. І це «щось» є мені направду цікавим. Показово, що обидві відзначені гран-прі програми (і теле, і радіо), починаються словом «моя». Серед тележурналістів перемогла Тетяна Левандовська з Херсона з телефільмом «Моя люба Агнешко», запропонувавши глядачам історію своєї бабусі, але розказану так, що вона виходить на загальнолюдський рівень, зачіпає багатьох.

З іншого боку, я намагалася не так розповідати про історію (вона присутня у фрагментах спогадів), як подивитися на сучасне та в майбутнє. Адже депортація українців із прадавніх етнічних земель зруйнувала цілий культурний материк, розсіяла українське, зокрема  лемківське, насіння по світу – і його вартує не втратити.

– Попри те, що випала нагода бути учасницею фестивалю, знаю, що Ви не надто прихильно ставитеся до форми змагання, протистояння. Чому так?

– Певна форма хвороби соціальної рівності, прихований перфекціоністський страх, неприязнь до ієрархій – або щось самі придумайте...  

– А яка загалом атмосфера на фестивалі? Чим була наповнена програма заходу?

– Добра атмосфера і вкрай насичена програма. «Калинові мости» цілком можна назвати фестивалем на колесах. Ночували ми в Ольштині, а тоді в Оструді. Поміж тим – рухалися від водоочисних споруд до «країни тисячі озер» та лісівництва, від шкіл до «лелечого» села Живкова, від Ольштинських радіо й телебачення до греко-католицької церкви, від склозаводу в Ольштинеку до найбільшої пасіки в Польщі. Плавали кораблем по суші: через значні перепади висот Ельблонзький канал (туристичне диво) має цілу систему суднопідйомників, схожих на фунікулер: корабель заходить у шлюз, прикріплюється до дерев’яної платформи на колесах і далі їде по рейках. Наш корабель, пройшовши лише частину шляху, чотири рази «міняв» воду на сушу.

– Пані Наталіє, окрім творчої роботи на радіо, Ви також пишете вірші. Ці дві течії йдуть паралельно чи перетинаються? Як вони співіснують?

– У певному контексті це звучить іронічно. Для декого журналістика та поезія – антагоністи. Я часом писала вірші, коли діставала робота, цей «селевий потік» новин. Дивилась у вікно на якогось дятла – і писала про щось зовсім інше.  

– Ваша перша поетична книга «Жменька світу» вийшла шість років тому. Чи зараз пишете нові твори і коли очікувати їхнього оприлюднення?

– Пишу рідко, а про оприлюднення навіть не думала.

– Логічне й усталене сприйняття лірики – один із родів літератури в ряду з епосом і драмою. Але часом поезія виходить за межі літератури. Читаючи Вашу книжку, мав враження, що цього разу теж так сталося. Власне, чим для Вас є Ваша поезія, і коли вона приходить?

– Часто це потреба сказати щось конкретному адресату, чого в інакший спосіб говорити не будеш. Можливо, це спосіб мислення: українськість, як не крути, поетична. І втікати від цього – значить втікати від себе. Чи варто?

– На завершення – побажання нашим читачам…

– Здоров’я тіла і душі, і «щоб ніяких травм» (продовження цього побажання можна пошукати в томику Ліни Костенко).