Націєтворення і попса
IQ

Націєтворення і попса

Чому ганити митців за політичні погляди не тільки можна, але й треба

Олександр Фоменко, 20 квітня11090

Чи можна ганити митця за його політичні погляди? Ще недавно співака Івана Дорна називали майбутнім української музики, але тепер таврують зрадником і кремлівською «консервою». Вистачило одного-єдиного інтерв’ю, в якому Дорн назвав Україну і Росію братами, а війну між ними – сваркою, ще й сказав, що вдягав футболку з тризубом, аби «з приводу костюму ніхто не смердів». А на додачу розповів, що і грошей на АТО ніколи не жертвував, а історія з купівлею оптичного прицілу – це самодіяльність волонтера, який витратив кошти Дорна не за призначенням. Рецепт падіння простий: розповідаєш усе це російському журналісту і на ранок прокидаєшся зрадником. Тепер, замість купатись у променях слави, Дорн втікає від українських журналістів, а його менеджер вигадує виправдання. Можливо, мистецтво справді потрібно відокремлювати від політики. Проте у цьому випадку українці вкотре засвідчили, що є політичною нацією і мають абсолютно здорові рефлекси.

Назвавши націю щоденним плебісцитом, Ернест Ренан влучив у яблучко. В основі націй лежить єдність політичної волі, без якої вони є не більше, ніж популяцією, населенням певної території. Звісно, популяції мають певну етнокультурну окремішність, але на практиці вона значить дуже мало. Це чудово розуміли упорядники Католицької енциклопедії 1913 року, котрі чітко вирізняли українців з-поміж москвофілів та угорських русинів, бо перші прагнули державної незалежності, а не злиття з імперіями. Тож українців – як і решту життєздатних націй – справді можна вважати політичною спільнотою, не боячись вчинити профанацію. Правдивість цієї концепції ми бачимо сьогодні на Сході, де тисячі українців-по-крові записались у росіяни (чи то пак у «новороси»), а тисячі росіян-по-крові захищають Україну з щирим бандерівським завзяттям.

Нація не тотожна етносу, але не тотожна і спільноті громадян. На практиці громадянин може спокійно існувати поза межами національної спільноти, бо колір паспорта визначає не ідентичність, а лише формальні стосунки його власника з державними інститутами на конкретній території. У цьому криється ще одна фундаментальна суперечність: навіть затятий українофоб залишається громадянином України. Тисячі ностальгуючих українських пенсіонерів проклинають «самостійників», проте отримують пенсії від самостійної України. Що там пенсіонери – навіть бойовиків ЛДНР судять як громадян України, хоча до української нації вони явно не належать. Але нація завжди виставляє власний рахунок, виходячи з власних уявлень про лояльність і межі допустимого.

Звісно, щоденний національний плебісцит – не голосування на комсомольських зборах і не російський парламент, у котрому не місце дискусіям. Зовнішнім спостерігачам українська нація здається солідарною, як ніколи в історії, проте наш публічний простір щотижня роздирає новий скандал. Здається, українці ось-ось остаточно пересваряться, і нація розпадеться на атоми. Але саме у цих дискусіях формується національний консенсус. Протягом останніх 25 років його обриси стають дедалі чіткішими – заступаючи за них, ми ризикуємо випасти за межі політичної нації. Кілька років тому – до анексії Криму і 10 тисяч трупів на Донбасі – ескапади Дорна звучали б інакше (комуністи дозволяли собі й гірші розмови). Але тепер він переступив межу, накреслену кров’ю – за що й отримує по вухах.

Захисники Дорна кажуть, що українські патріоти напосілися на музиканта, але це неправда. Хоч би якою зіркою був Дорн, він також є громадянином України – і вже за цим фактом на нього розповсюджуються певні очікування. У такий спосіб українська політична нація проводить постійний переклик, змушуючи мешканців країни щоразу декларувати свою позицію. Розподіл на «своїх» і «чужих» дарма картають як трайбалізм: якщо спільнота не відтворює власних меж, вона перестає існувати. І те, як різко українська політична нація реагує на осіб з подвійною лояльністю – симптом її спроможності та здоров’я. Зривати концерти співаків-перекинчиків – це, звісно, правопорушення, проте суспільний осуд чи навіть кампанія бойкотування – цілком цивілізований спосіб засвідчити своє ставлення.

Те, що українці готові скидати щойно проголошених ідолів, – також позитивне явище. Це означає, що відповідність певним цінностям для нас важливіша за персоналії, хоч би якими «зоряними» вони були. Щойно Надія Савченко пішла врозріз із політичною волею нації, весь її героїчний ореол розвіявся, а політичний капітал помножився на нуль. Так само і з Дорном, якого не виправдали непересічні музичні таланти. Схоже, українці вже достатньо зрілі, аби змінювати улюбленців, а не власні політичні ідеали: якщо завтра про братерство з Росією заспіває Святослав Вакарчук, українці влаштують йому обструкцію, але не змінять власних політичних поглядів під впливом його авторитету.

Питання про співвідношення мистецтва і політики дещо складніше. Підтримуючи російських виконавців, ми в прямому сенсі платимо гроші агресору. Що ж стосується наших амбівалентних артистів, тут ідеться про здатність абстрагуватися від їхніх політичних заяв. Вочевидь, відокремити творчість Дорна від його політичних поглядів неважко. Але якщо хтось тепер зачує в його піснях відлуння «русского мира» – це буде виключно проблема Дорна, а не націоналістична параноя окремого слухача. Наскільки корисним є Дорн для розвитку української культури, колись визначать музикознавці. А от українській нації він уже прислужився – аби рефлекси не згасали, потрібно тримати себе в тонусі.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук