Облом Ясноокого Підпаска, або Історична роль Віктора Ющенка

Чим частіше оглядаюсь на так звану «епоху Ющенка», тим чіткіше вимальовується та роль, яку зіграв хлопець з Хоружівки в історії становлення народу України як самосвідомої цілісності. Зокрема, саме завдяки Віктору Андрійовичу було підірвано неонародницький месіанський «міф про Ясноокого Підпаска».

Уперше я почув одну з численних версій цього міфу ще у далекому 1994 році, перебуваючи у компанії літераторів старшого віку. Один із тих страдників пера виклав її приблизно так: «Українцям потрібно зберігати спокій й не впадати у нерви від політичних поразок (якраз перед тою розмовою Президентом України став Леонід Кучма. – В.Є.) Адже спасіння нації прийде не від політиків, не від президентів і депутатів. Прийде день і з далекого села вийде хлопець. Він буде простим Яснооким Підпаском, з природною сільською духовністю, не зіпсованою містом. Він вийде до людей з простим зрозумілим Словом й поведе українців за собою. Люди впізнають його і признають його, бо він буде «свій», сільський, простий. Плоть від плоті, дух від духу народу. Тоді впаде влада, побудована на брехнях, а Україна пробудиться від сну й нарешті  стане собою».

Я тоді спитав про міста. Що ж тоді буде з містами?

«Люди поїдуть з міст, – була відповідь. – Міста спорожніють, бо всі заводи закриються і людям у містах не буде чого їсти».

«Чому усі заводи закриються?» – у 1994 році, коли навколо буяла стихійна деіндустріалізація, таке запитання виглядало наївним, тому страдники пера почали поблажливо посміхатись. Мовляв, хлоп дурника грає, й так все зрозуміло.

«Тому що німцям та американцям ті наші заводи не потрібні. Конкуренція, – пояснили мені старші письменники із значущими примружуваннями та причвакуваннями (до пива того далекого дня трапились смачнючі раки). – Ми будемо продавати до Європи олію, зерно і м’ясо, а купуватимемо їхню техніку. Й навіщо нам тоді ті заводи, Влодзю? Від них лише сморід. Та й тих міст не шкода. Бадильні в нас міста. Культура не наша. Там українців майже нема, там всі балакають по-московськи».

90-і роки були зручним часом для постання подібних міфів. Епоха Кашпіровського, Чумака, «івановців» і «Білого братства» породила в широких народних масах силу-силенну «оперативних відривів» від реальності. В цих «відривах» замість заводів будували шляхи аріїв, замість пшениці вирощували національні ідеї, а замість освіти процвітали «школи Реріха» і «групи з вивчення Тантри». Культуру там замінили  «щирість», «справжність» та детальні реконструкції трипільського побуту. Потім у самоорганізованих буттєвих бганках міфопростору (майже за Дерідою і Дельозом) поселились й набули суспільної ваги дивні персонажі на штиб нейрохірурга-самоука «Професора Пі», Баби Параски та української Принцеси Леї – ЮВТ. Травмована пострадянська свідомість готова була повірити у що завгодно, а не лише у засоби миттєвого схуднення і космодиски. В Україні виникло небачене поле уможливлення таких екзотичних речей і ситуацій, які збереглися на Заході лише, мабуть, в середньовічних літописах.

У свою чергу, це поле уможливлення повинно було породити певне «катенне», рамкове явище. Такий собі символічний «міф усіх міфів», який би надав цьому полю структурного та знакового завершення. Й так сталося. Власне месіанський міф про Ющенка як сподіваного рятівника нації, й став тим очікуваним мегаміфом, що воленс-ноленс підпорядкував собі усі міфи та «народні марення» нижчого порядку, увінчав собою «піраміду ілюзій» і змобілізував носіїв міфічної свідомості для конкретної дії.  У тому плані Майдан-2004 став своєрідним «розширеним повторенням», «межовою реалізацією» Софії-1993, коли послідовники Марії Деві Христос влаштували «білу революцію» у вівтарі тисячолітнього собору. У вирі політичних подій кінця четвертого і початку п’ятого року мало хто задумувався над послідовністю «Цвігун-Ющенко». Тепер, підсумовуючи історію розгортання та згасання українських «розумових епідемій», можна констатувати, що міфогенний потенціал рустикального суспільства в Україні найбільш потужно та повно розгортався саме в масових акціях з месіанським забарвленням.

Ризикну припустити, що «феномен Ющенка» виходить далеко за межі політичної історії України і набуває значення певного «виконання епохи». «Феноменом Ющенка» закінчилась («не громом, а схлипом», майже за Еліотом) та метаісторична лінія розвитку національної самосвідомості українців, яка велась від Тараса Шевченка з його визвольно-апокаліптичними очікуваннями «окропленої Волі». На міфологізованій персоні Месії Ющенка (яка, зрозуміло, жодним чином не збігається з особистими та суспільними параметрами реальної людини Ющенка В.А.) зійшлись декілька напрямів українського процесу вироблення суспільно значимих міфів. Ющенко одночасно(!) символізував:

1) втілення вже згаданого образу Ясноокого Підпаска;

2) чинного спадкоємця козацької традиції (його легендаризоване походження від Конашевича, золотий перстень з козацької могили тощо);

3) «криптооохоронця» арійсько-трипільского міфу (збирання трипільських артефактів);

4) «прихильника язичництва» (чутки про те, що батько дружини Ющенка – один із лідерів американської гілки шанувальників Даждьбога);

5) реставратора давньої суверенної Церкви (чутки про можливу церковну кар’єру брата Петра, намагання схилити Патріарха Варфоломія до створення Помісної церкви під покровом Вселенського патріархату).

При тому вітчизняному «міфоносному електорату» було байдуже до формулювання відповідей на питання: як, скажімо «прихильник язичництва» може одночасно бути державним патроном церковного відродження? Так само, як раніше йому байдуже було й до того, що вчення Білого Братства бадьоро з’єднувало в собі доктрини буддизму, християнства та індуїзму, перемішуючи все це у кумедний і нестильний реліджн-фейк.

Особливо цікаво було спостерігати за представниками української «творчої інтелігенції», які готові були підтримати своїм авторитетом та «творчими набутками» будь-який месіанський балаган, починаючи від «народного віншування» нещасної Параски Королюк до високомудрих розумувань щодо трипільського походження українського народу. З цього таки «пулу підтримки національних пріоритетів», думається, й стидливе мовчання тих професійних лікарів, на очах яких неук Слюсарчук вбивав пацієнтів.

Тоді, коли Ющенко став президентом, настав момент «Х». Ліберально-прагматична і міфічно-месіанська доктрини зіткнулись в реалі. Й вже за кілька місяців остання, ще не відійшовши від тріумфальних зимових оргій, почала здуватись, немов пробита повітряна кулька. Епоха, розпочата «Заповітом» Шевченка, досягла врешті-решт «горизонту сподівань» і стрімко ринула у присмерки. Тепер можемо встановити її часові межі – 1848-2008 роки. Нова епоха починається з «низького старту» національних проектів. Проте, становлення епох – процес довгий. Все ще буде добре.

Політичне фіаско Ющенко стало моментом протверезіння для багатьох людей, захоплених бурхливим потоком національного месіанізму. Зрозуміло, що й тепер критика нацмесіанізму викликає шалений спротив людей, для психіки яких цей комплекс міфів є своєрідною релаксацією та способом забути про жалюгідну навколишню реальність.  Що стосується політтехнологів, то вони невтомно працюють над технологіями впровадження нових модифікацій месіанських міфів. Але це вже інша історія.