«Очима культури» № 36

В каталозі виставки картин Олександра Богомазова в Санкт-Петербурзі 2008 р., та і у відгуках на цю подію в російській пресі, цього знаменитого (дарма, що досі ще недооціненого) творця послідовно назвали «русским художником», іноді мало не на архетиповому рівні, наводячи, наприклад, такі цитати з Н. Кульбіна, що, мовляв, «[Богомазов] – русский за имеющемуся у него синтезу цвета и материала»... Як на мене, єдиною можливою підставою для таких висловів у сьогоднішньому світі є автоматизм імперського мислення російських мистецтвознавців і любителів мистецтва, які й досі безкритично зараховують усі видатні явища культури в колишній Російській Імперії та усіх творців, які, силою обставин, функціонували в імперському контексті, а зокрема ж тих, чию національність нелегко визначити через мову чи фольклорні елементи творчості, — до сфери «русской культури».

А Богомазов же не лише був українцем за походженням (із Ямполя на Сумщині), а й, на відніму від багатьох земляків-сучасників, практично всю свою освіту здобув в Україні та й все життя прожив на рідній землі, до якої був особливо глибоко прив’язаний. Його творчість також глибинно і органічно поєднана з Україною, про що він, зрештою, написав у знаменитому трактаті «Живопис і елементи» (1914), розмежовуючи мистецтво України від мистецтва російської півночі уже за характром світла та «динаміки краєвиду», позаяк, приміром, на півночі «тривимірні обриси існують немов у напів-гібернації [...], коли тут [в Україні], під нашим яскравим сонцем, динамізм [трьохвимірних контурів] виявляється повністю...», тощо, тощо.

Реальний зв’язок Богомазова з Росією обмежився, у контексті його творчості й світосприйняття, до кількох місяців навчання в 1907 р. у школі Ф. Рерберґа в Москві, де в той час вчився також, серед інших, його земляк Казимир Малевич. Щодо його творчої манери, сильно орієнтованої на джерела українського народного мистецтва, хоча майже позбаленої фольклорних атрибутів, то важко було б помітити там будь-які впливи Росії, чи то її природи, чи традиції. Уже помітнішим в його творчості був вплив його подорожі 1911 р. до Фінландії, яка на которкий час відволікла його від його звичної стихії яскравих кольорів і форм до майстерних строгих лінійних композицій, мало не в японському стилі. (А щодо, може не одразу для всіх помітного, зв’язку Богомазова із українським народним мистецтвом, то недарма дуже близька до нього Олександра Екстер, яку в багато чому слід вважати його однодумцем, називала народне мистецтво рівноцінним модернізмові та нерідко виставляла твори свого кола побіч малюнків українських народних митців.)

Автоматичне називання Богомазова «росіянином» як росіянами, так і, під їхнім впливом, багатьма західними мистецтвознавцями, це, звісно, не лише проблема невмирущих імперських стереотипів в Росії та русоцентричній за поглядами на східню Європу світовій науці. Це насамперед проблема того, що, на жаль, українські інтелектуали (а я вже не кажу про державу та загальне суспільство) не спромоглися ефективно вплинути на рівень свідомості щодо української куьтури не лише в Росії та на Заході, а й у самій Україні. Адже хоча малярство Богомазова відкрите й досліджене насамперед українськими мистецтвознавцями (починаючи від Дмитра Горбачова), українці про цього великого творця досі, в загальному, не знають практично нічого. Та й значна частина тих, хто знає, що такий мистець жив і творив, не асоціює його з мистецтвом українським. І це, як на мене, найсерйозніша первопричина проблеми визнавання Богомазова (та хіба лише його? дуже численних українських малярів, композиторів, науковців, та і письменників теж!) частиною «русской культури» (а себто й, — хіба не так? — «Русского мира»). На цьому основному (чи не найважливішому!) фронті Україна досі послідовно «програє інформаційну війну». І продовжуватиме її програвати, допоки українська еліта та суспільство в загальному не усвідомлять ключової важливості залучення високої культури і національної класики до процесу українського націєтворення і націєутвердження. А початок такого шляху — це, звісно, почати від себе: й самому якмога краще пізнати класичну традицію української високої культури та запізнати з нею якмога більше інших людей...

Щодо спадщини Богомазова, то , на жаль, досі єдиним доступним на сьогодні (себто доступним лиш теоретично, бо давно він став бібліографічним раритетом) кольоровим альбомом його картин залишається виданий 1991 для виставки у Франції каталог: «Олександ Богомазов: 1880–1930». Те, що мистець такого світового рівня досі не дочекався на батьківщині належного видання творів, це факт, який красномовно підтверджує мої раніші зауваги про програвання Україною інформаційної війни на цьому ключовому фронті. Зате революційний трактат Богомазова «Живопис і елементи», що, свого часу, за висловом Едуарда Димшиця, «випередив теоретичні досягнення супрематизму Казимира Малевича і «Крапки та лінії на площині» Васілія Кандінського», ніколи не надрукований за життя автора, таки вже існує в компетентній редакції С. Яринича. Проте знову ж таки існує лише теоретично, бо книжки давно вже не можна знайти в книганрях, а хіба є вона у вільному доступі в мережі?.. У всякому разі, відкриття українцями творчості нашого земляка Олександра Богомазова, одної із зірок европейського мистецького аванґарду, досі залишається завданням майбутнього...

  Марко Роберт Стех. «ОЧИМА КУЛЬТУРИ». № 36. Магія кольору й руху на полотнах Олександра Богомазова.

Усі телесюжети канадської телепрограми КОНТАКТ можна дивитися на порталі телемережі