Одержимість приниженням

Простим співпадінням стало те, що  «Одержимість» Деміена Шезелла та «Приниження» Баррі Левінсона показують одночасно в тому самому місці - у Палаці мистецтв.

Звичайно, початківець Шезелл та голлівудський ветеран Левінсон знімають дуже різне кіно. Утім, так вже сталося, що обидва вони досліджують природу творчості, одержимості та приниження.

Успішний та знаменитий актор, який прославився ролями у шекспірівських постановках, «назавжди втомлений». Він втратив натхнення настільки, що робить спробу покінчити життя самогубством. Таким є герой Аль Пачіно у фільмі «Приниження».

Саймон Екслер лікується від депресії, але раптово у його житті з'являється Пейджін (Грета Гервіг), в якій герой пізнає доньку своїх друзів. Разом з молодою подружкою в життя героя ввалюється безліч дивакуватих персонажів, які сильно пожвавлюють його  будні. Ревниві лесбіянки, психопатка, яка вимагає, щоб Саймон вбив її чоловіка, тощо, створюють строкате тло для Аль Пачіно.

Звичайно, «Приниження» не стало найкращим фільмом Левінсона. Проте геніальний Аль Пачіно, герой якого блукає між снами, реальністю і сплесками божевілля, здається, перевершив сам себе. Тільки він може так переконливо бути смішним та величним одночасно.

Сенс фінальної сцени, де на екрані змішується театр та кінематографічна реальність, в тому, що так, як грає Саймон, зіграти неможливо. Але Аль Пачіно ж грає!

Цікаво, що і у «Приниженні», і в «Бердмені» дія відбувається в бродвейських театрах. Проте спільного в них, окрім театрального антуражу, мало. А от з «Одержимістю» значно більше.

Щоправда перекладатися назва мала би як «Батіг». В ній є подвійне значення: відсилка до тілесного покарання та популярного джазового стандарту.

Герой фільму, ударник на ім'я Ендрю, вчиться в найпрестижнішій нью-йоркській джазовій школі. Його запрошує у свій студентський оркестр Флетчер, видатний викладач та диригент. От і весь сюжет. Все решта – одержимість творчістю, одержимість музикою та приниження і творчістю, і музикою.

«Одержимість», як і «Приниження», є жорстким фільмом. І при різкості, яка нагадує удари батогом, обидва вони побудовані на тонких нюансах і діалогів, і подій, і, насамперед, акторської гри. Для Джея Кея Сіммонса роль Флетчера стала точно найкращою у кар’єрі. Свого «Оскара» він заробив, будуючи роль у ритмі джазового соло. Це - вищий пілотаж.

Обидва фільми цікаво та потрібно просто подивитись. Тим більше, якщо можна їх порівняти.