Опозиція – це теж Україна
IQ

Опозиція – це теж Україна

Чи стануть альтернативою владі її політичні супротивники

Сергій Шебеліст, 24 квітня 201613210

За результатами дочасних парламентських виборів-2014 у Верховній Раді вперше була сформована стійка проукраїнська демократична більшість. До складу коаліції «Європейська Україна» увійшли п’ять фракцій – «Блок Петра Порошенка», «Народний фронт», «Самопоміч», Радикальна партія Ляшка і ВО «Батьківщина», які разом налічували 303 багнети. Конституційна (!) більшість, про яку в «помаранчеві» часи не могли мріяти блоки Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко, що на двох ледве мали 227 голосів. Окрім того, у парламент пройшла група притомних мажоритарників, налаштованих цілком по-державницьки. Відтак коаліція могла розраховувати і на їхні голоси й не особливо зважати на думку маргіналізованих екс-регіоналів, які здебільшого зайшли в Раду під знаменами «Опозиційного блоку».

Отже, умови для здійснення давно обіцяних і назрілих реформ склалися практично ідеальні. Міцна коаліція плюс слабка опозиція, члени котрої не призвичаєні бути в меншості та поза владою. При тому ще у політикумі й суспільстві екс-регіонали здобули собі недобру славу посіпак злочинного режиму Віктора Януковича, а їхню нову партію з легкої руки Олега Ляшка називали як не «Злодійським», то «Окупаційним блоком». Діяльність утвореного ним тіньового уряду практично непомітна для невтаємничених.

Опозиційна ніша у Верховній Раді фактично виявилася вакантною, і лише поступово місце в ній почали шукати мажоритарники зі «Свободи», «УКРОПу» та «Правого сектора». Та особливо впливовою силою вони так і не стали, бо не змогли оформитися в якесь стійке депутатське об’єднання і запропонувати альтернативу. Але незмінно наголошували, що є саме українською опозицією. Бо пригадайте, як раніше було. Антиукраїнська влада і проукраїнська опозиція. Або проукраїнська влада й антиукраїнська, проросійська опозиція. Причому раніше влада й опозиція мали приблизно однаковий рівень підтримки (умовно кажучи, 52% на 48%), тож політична боротьба і взаємні звинувачення прирікали країну на постійну колотнечу й невизначеність.

Статисти й ширма коаліції

На двох дочасних виборах 2014 року ця пропорція вперше змінилася на користь проукраїнських сил. На президентських перегонах кандидати з демократичного табору разом отримали 81%, а на парламентських «партії Майдану» здобули понад 70% голосів. При цьому, звісно, варто пам’ятати, завдяки чому був отриманий такий високий результат. Не тільки тому, що у виборців були ще свіжі спогади про Революцію Гідності, яка стала символом боротьби українців за європейське майбутнє країни і проти диктатури «паханату». А не в останню чергу тому, що на тих виборах не голосували люди з анексованого Криму й окупованих районів Донеччини та Луганщини, котрі стабільно підтримували Партію регіонів, комуністів, прогресивних соціалістів і «професійних росіян» із якогось «Русского единства» чи «Русского блока».

Якби вони взяли участь у голосуванні 2014 року, розклад сил у владі був би кардинально іншим. В Україні працював би «уряд національної єдності» на чолі з демократичним прем’єром і не надто одіозним першим «віце» з обойми регіоналів. У зовнішній політиці домінувала б славнозвісна багатовекторність. Європейський курс був би лише декларацією, а президент (цілком можливо, що теж демократ), як і його попередники, будував би добросусідські відносини зі стратегічним сусідом – Росією, політична, економічна, енергетична й культурна залежність від якої нікуди б не зникла. Але й до Брюсселя він би також літав.

Тож, хоч як прикро і навіть цинічно це звучить, але без голосування кримчан і мешканців частини Донбасу Україна отримала справді українську владу – парламент, уряд та президента. На порядку денному виборів 2014 року вже не було протистоянь за лінією Схід – Захід, ЄС – Митний Союз, одна чи дві державні мови. Проросійські сили на тлі війни не мали шансів на успіх. Дискусія точилася винятково в українському політичному полі. З різними поглядами і підходами, але в межах українського державного проекту.

Звісно, після Майдану й утечі Януковича електоральна підтримка екс-регіоналів упала, проте їхні прихильники не зникли цілком і проголосували за «Опоблок» на виборах до парламенту. Його присутність у Раді, може, багатьом не подобається. Хтось вважає, що місце одіозних нардепів – не під куполом, а деінде. Однак їхні виборці мають право на своїх представників у законодавчій владі. Та й Захід не зрозумів би витіснення опозиції з політичного процесу, адже вона завжди була в Україні, навіть у найтемніші часи.

То чому вона не має права існувати у новій Україні, що декларує відданість європейським ідеалам? Недарма ж великий європеєць генерал Шарль де Ґолль якого часто цитував Ющенко, говорив, що «опозиція – це теж Франція». «Опозиційний блок» також намагається переконати у цьому українське суспільство, але безуспішно – надто багато негативу тягнеться за ним із часів «розвиненого покращення». Ще й не так просто позбутися слави проросійської сили, що спровокувала війну на Сході.

Хоча нині вакуум в опозиційній ніші активно заповнюють інші політичні сили. Власне, цей процес почався восени 2015 року, коли Радикальна партія на знак протесту проти ухвалення змін до Конституції, в тіло якої було включено положення про «особливий статус» Донбасу, вийшла із коаліції. Відтоді Ляшко і Ко почали завзято й голосно критикувати «режим» Порошенка – Яценюка, який на шкоду народові пішов на змову зі «злодійським блоком», що також голосував «за Донбас» і призначення генпрокурором Віктора Шокіна.

Утім Олег Валерійович не був самотнім плугатарем на опозиційному полі. Формально перебуваючи в парламентській більшості, фракції «Самопомочі» та «Батьківщини» відігравали роль внутрішньої опозиції до «БПП» і «Народного фронту». Останні не дуже зважали на думку своїх молодших партнерів та проводили необхідні їм рішення, заручаючись підтримкою олігархічних депутатських груп «Відродження» і «Воля народу» в обмін на політичні й бізнесові преференції.

За таких умов «Самопоміч» і «Батьківщина» опинялися в ролі статистів та виступали ширмою коаліції, котра «вирішувала питання» без них. Це, звісно, обурювало «дрібночленів», як їх зневажливо прозивали старші партнери по коаліції, тому вихід із більшості став питанням часу. Своє невдоволення малі фракції сповна вимістили на урядові Арсенія Яценюка, за формування котрого вони й самі проголосували. На його кабінет посипалися численні звинувачення від учорашніх соратників, міністрів від «Батьківщини» та «Самопомочі» закликали піти з уряду, але ті проігнорували думку однопартійців, відтак теж «утратили довіру».

До антиурядової кампанії активно долучився і «БПП», якому все було мало влади і кортіло за всяку ціну «вибити» Яценюка із прем’єрського крісла, щоб потім з його ж партією формувати нову коаліцію. Але коли питання про відставку Кабміну постало руба, пропрезидентська фракція в останній момент не дала необхідних голосів «за», й уряд отримав імунітет ще на півроку. Не проголосували й олігархічні групи в парламенті, через що «Самопоміч» та «Батьківщина» відчули себе приниженими й ображеними, і одна за одною заявили про вихід із коаліції та перехід у демократичну українську опозицію.

Широка опозиція

У нову чи оновлену більшість екс-коаліціанти йти не захотіли. «Золотою акцією» могли стати радикали: голосували ж вони «з огидою» за бюджет 2015 року, бо хоч і були в опозиції до влади, але не до України, за що отримали «подяку» у вигляді бізнес-преференції. Проте цього разу Ляшко зажадав для себе портфель спікера, на що ні «БПП», ні «Народний фронт» не могли погодитися. На інші «хлібні» посади вже не погоджувалися самі члени Радикальної партії. Торги зайшли у глухий кут.

Не вдалося «зліпити» більшості і з «Батьківщиною», яка висунула цілий список попередніх умов: ухвалення законів на підтримку аграріїв, продовження мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення, перегляд комунальних тарифів, індексація зарплат і пенсій з урахуванням рівня інфляції. Лише після виконання цього пакету Тимошенко погоджувалася на переговори, бо ж раптом фракція увійде в коаліцію, допоможе сформувати уряд, а її, образно кажучи, «кинуть». Непоступливість та законотворчі апетити «Батьківщини», нерідко відверто популістського характеру, вивели її з процесу домовленостей.

«Самопоміч» також кликали назад у більшість, а президент Петро Порошенко навіть пропонував її лідерові Андрію Садовому посаду прем’єр-міністра. От, мовляв, є можливість «узяти і зробити», проте мер Львова відмовився очолювати уряд, бо його політична сила не має достатньої підтримки виборців та опори в парламенті. За таких умов Садовий керував би Кабміном номінально, а відповідальність ніс би реальну. «Самопоміч» запевняє, що хоч вона і перейшла в опозицію, проте голосуватиме за якісні законопроекти влади, зокрема ті, що спрямовані на євроінтеграцію України. Водночас партія добиватиметься ухвалення нового виборчого законодавства з відкритими партійними списками, зміни застарілого й ручного складу Центрвиборчкому та призначення професійного, аполітичного генерального прокурора.

Однак опозиційний спектр не обмежуються винятково стінами парламенту. Великі амбіції очолити протестний рух має команда голови Одеської облдержадміністрації Міхеїла Саакашвілі, який регулярно виступає на телебаченні з вибірковими викривальними промовами, не чіпаючи оточення Порошенка, та влаштовує антикорупційні тури Україною. Масштаби Одещини замалі для екс-президента Грузії, ресурс «губернатора» не дозволяє широко розвернутися, хоча він отримав від Києва добрячий карт-бланш на призначення в області своїх людей у поліції, прокуратурі й митниці.

Йому потрібен вихід на всеукраїнський рівень, із перспективою створення власної партії, яка зможе взяти участь у парламентських виборах. Причому сам Саакашвілі, за законом, не зможе балотуватись, але це не завадить йому бути мотором і прапором кампанії, що використовуватиме реформаторську й антикорупційну риторику, пропонуючи прості рішення складних питань. І це добре сприйматиме виборець, який наразі не відчув позитивних зрушень від реформ, бо, мабуть, голосував не за тих політиків. Історія успіху Саакашвілі зачаровує багатьох, і вже нині, як свідчать соціологи, 12% українців готові проголосувати за формально неіснуючий, віртуальний політичний проект (поки що це лише громадський «Рух за очищення»), лідер якого може піти в уряд.

Ця різношерста широка опозиція критикуватиме новий «антинародний» уряд Порошенка – Гройсмана і намагатиметься продемонструвати недієздатність вузької коаліції «БПП» й «Народного фронту». Вже зараз радикали оскаржують у Вищому адміністративному суді процедуру формування Кабміну й добиваються переголосування за його створення. А Тимошенко анонсувала звернення до Конституційного Суду з тим же питанням. І це тільки початок, далі досягнення іншої мети – дочасні вибори, про які дедалі частіше говорять «Батьківщина», «Самопоміч», «Опозиційний блок» і меншою мірою Радикальна партія, що ініціює законопроекти про тимчасові слідчі комісії та процедуру імпічменту президента.

Чергові парламентські перегони без зміни виборчого законодавства навряд чи оновлять Верховну Раду, зроблять її кращою та ефективнішою. Зате це ще більше фрагментує парламент, в якому буде 8-10 маленьких фракцій, домовитися котрим між собою буде ще складніше, ніж тепер. Невже заради кільканадцяти додаткових мандатів і чиїхось прем’єрських амбіцій варто педалювати цей сценарій? Нові вибори на півроку занурять країну у вир політичної боротьби і популізму, коли мало хто думатиме про реформи. Із «підвішеними» урядовцями, які сидять у кабінетах на валізах, не вестимуть переговорів міжнародні фінансові інституції. На грошові вливання донорів можна й не сподіватися, що, безумовно, позначиться на рівні інфляції, а відтак – і на рівні життя пересічних громадян.

Проти дочасних виборів виступають 43% українців, яким вистачає потрясінь і без того (однак за вибори – 45%). Не в захваті від цієї ідеї наші західні союзники, яким потрібні відповідальні, прогнозовані й договороздатні партнери в Києві. Тож огульна, деструктивна критика влади сприйматиметься як вставляння палиць у колеса і розгойдування ситуації заради свого політичного зиску. Про нову якість опозиції можна буде говорити тоді, коли вона пропонуватиме кращі альтернативні рішення, а не займатиметься власним піаром, і свідомо (чи мимоволі) не підігруватиме державі-агресорові, яка, не зумівши здолати Україну збройною силою, не відмовилася від наміру підірвати її зсередини через дестабілізацію та керований хаос.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук