Орвел би плакав

IQМаксим Віхров, 9 січня 20136304217
Орвел би плакав

Здається, після минулорічних парламентських виборів не минуло і тижня, аби хтось із публічних осіб не згадав про загрозу фашизму. У деяких містах відбулися антифашистські мітинги, а політики наввипередки обіцяють «провести» відповідний закон.

Якби йшлося не про українські реалії, жодних питань би не було, бо фашизм – це таки погано, і добре, що суспільство опирається відповідним тенденціям. Але ми знаємо, що Україна – країна несподіванок (переважно неприємних).

Український антифашистський рух складається з сили-силенної організацій, об’єднань і тусівок, найбільш відомими та авторитетними серед яких є Антифашистський форум України (АФУ) та Антифашистський комітет України (АФКУ). Як відомо, АФУ пов’язаний із Партією регіонів – біля його витоків стояли Вадим Колєсніченко, Микола Азаров та інші невипадкові люди, що входять до нинішньої правлячої верхівки. Що ж до АФКУ, він також є «дочірнім» проектом при- і провладної партії, а саме Комуністичної партії України. Тож далі ми спробуємо з’ясувати, з чим бореться український антифашизм в особі АФУ та АФКУ.

Банально, але факт: в основі антифашизму лежить розуміння, що таке власне фашизм у його історичній і сучасній теорії та практиці. Звертаючись до «теорії» АФУ та АФКУ, ми бачимо цілковитий хаос. Успадкований від радянського агітпропу збірний термін «фашизм» застосовують, форсуючи смислові межі, як Дніпро в 1943-му, і до фашизму, і до націонал-соціалізму, і до націоналізму, і взагалі будь-до чого. «Складається враження, що слово «фашизм» практично позбавлене будь-якого змісту» – бідкався ще 1944-го Джордж Оруел. Мабуть, у ті роки цим словом розкидали ще активніше... Дуже спокусливо списати цю термінологічну плутанину на інтелектуальну неспроможність теоретиків і поставити крапку. Але все так просто – за цим хаосом виявляється цілком чітка смислова тенденція.

Безперечно, більшість агіток АФУ та АФКУ посилаються передусім на «фашизм» історичний, засуджений Нюрнберзьким трибуналом – це загальне місце для будь-якого антифашизму. Само собою, тут їм закинути нічого. Чи не більш вживаним є посилання на ОУН та УПА, що безапеляційно вважаються «фашистськими» організаціями. Але Третього Райху вже давно не існує, а купка ветеранів УПА доживають останні дні. Тож проти кого так затято борються антифашисти?

Найбільш очевидна відповідь – проти тепер уже парламентської партії ВО «Свобода». Здається, лише лінивий не обізвав цю партію нацистською чи фашистською. Масла у вогонь підлив і Центр Симона Візенталя, записавши Олега Тягнибока та Ігоря Мірошниченка у список головних антисемітів 2012 року. Справді, певні висловлювання та вчинки «свободівців» мають ознаки ксенофобії й антисемітизму, а деякі партійці були помічені у заграванні з нацизмом. Невже саме через їхні електоральні успіхи так сполохалися вітчизняні антифашисти?

І так, і ні. З одного боку, левова частка матеріалів АФУ та АФКУ спрямована саме проти «Свободи». Але в ідеологічному дискурсі антифашистів «Свобода» сприймається лише як авангард «оранжевого» фашизму – тут і НУНС, і БЮТ, і нинішня «Батьківщина» з УДАРом. Скажете, смішно? Аж ніяк. У матеріалах АФУ та АФКУ це загальне місце.

«В качестве своих учителей и образцов для подражания Ющенко со своим окружением выбрали Гитлера»- викриває «оранжевых» один з аналітиків АФКУ. «Национал-либерализм сегодня провозгласил те ценности, которые в свое время декларировал нацизм» - твердять в АФУ.

Але і протистоянням з «оранжевыми» вітчизняні антифашисти не обмежуються. З не меншою затятістю вони борються і проти… українців – причому не в політичному, а суто етнічному сенсі. «Он (тобто українська мова – М.В.) вытесняет русский из Киева, превращая столицу в какой-то грязный рассадник туповатых и ограниченных мовнюкачей, у который отсутствует любой маломальский культурный код», - пише нам один з аналітиків АФУ. Який зв’язок між мовними процесами в столиці і загрозою «фашизму»?

«Украинский национализм сам по себе существует лишь на кухнях, где потомки «деревенских скотов» в вышиванках с выпученными глазами в конвульсиях крутят фиги «у бик Москвы»,- пояснює інший теоретик АФУ. Саму ж українську мову в АФУ вважають… вигдакою більшовиків-ленінців! Буцімто мову «навязали населению УССР» для «окончательного уничтожения Российской империи».

Але не лише мова може бути «фашистською», а й віросповідання. Приміром, УГКЦ антифашисти шпетять з ревністю чорносотенців. Сайти АФУ та АФКУ рясніють фразами на кшалт «униаты — никто иной, как бывшие православные, которые предали свою веру», «нельзя недооценивать также опасности активизации униатства», «типичное двоедушие униата» і т.п. Чому? Бо «униатство и национализм – братья-близнецы»! Також дістається і УПЦ КП – за «отрыв канонического православия от Московского Патриархата»… Отакий-от антифашизм.

Посутньо, в основі ідеології АФУ та АФКУ лежить уявлення про історичну вісь, що поєднує історичний фашизм і нацизм, український націоналізм першої половини ХХ ст. та політичні течії прозахідної і «проукраїнської» орієнтації, так званих «оранжевых» та «незалежников». У соціо- та етнокультурному вимірі «фашистами» також є українськомовні, греко-католики та православні Київського Патріархату. Навіть такий предмет гардеробу, як вишиванка, стає в дискурсі АФУ та АФКУ символом на зразок свастики. При цьому антифашистський дискурс щедро приправлений відвертою ксенофобією і риторикою, що ліпше пасувала би підпилим штурмовикам або чорносотенцям, аніж оборонцям гуманістичних ідеалів.

Розбіжність між шильдою та змістом простіше за все пояснити підміною понять. Мовляв, українофоби назвалися антифашистами, аби обдурювати наївних людей. Справді, антифашизм – надто цінний бренд, аби не використовувати його в політичних цілях – це прекрасно розуміють і в ПР, і в КПУ. За антифашизмом стоїть авторитет міжнародних організацій, всесвітньо відомих осіб і, що найважливіше, жахи Другої світової війни та напрацювання агітаційної індустрії військових та повоєнних років. Але українофобія навряд чи є кінцевою метою самоназваних антифашистів.

Схоже, що під шильдою антифашизму відбувається конструювання ідеології для Сходу та Півдня України. На користь цієї версії свідчить сама модель антифашизму взірця АФУ та АФКУ. Тут тобі і захист російської мови від «мовнюков», і спадковість між «народом-победителем» та «русским миром», і антизахідна риторика – ці пункти цілком відповідають настроям південного сходу України. Тож не дивно, що флагмани антифашизму є проектами «південно-східних» партій, а мапа наступу «фашизму» збігається з мапою електоральних симпатій до опозиції.

Що ж до антифашизму як такого, він залишається маргінальним явищем – і не в останню чергу, завдяки АФУ та АФКУ, що «заряджають» українське суспільство ксенофобією і формують облудні стереотипи. З тією лише різницею, що об’єктом ненависті є не «жидва» і «москалі», а «мовнюки» та «галицаї».

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук