«Останні українці Польщі»

У жовтні у видавництво «Discursus» за підтримки Українського культурного фонду виходить друком книга репортажів Олега Криштопи «Останні українці Польщі». Йдеться про унікальні історії українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини, яких у 1947 році у рамках операції «Вісла» депортували з їхніх земель та розпорошили на півночі та заході нової польської держави.

З дозволу видавництва та автора ZAXID.NET пропонує своїм читачам уривок з цієї книжки. Презентація книги у Києві відбудеться 23 жовтня.

ВОЛЯ РОМАНОВА. ІВАН КОРБАБИЧ

— Джіпіес каже, що через 200 метрів ми прибуваємо до місця призначення, — здивовано каже Христя.

— Як?! — дивуюся, проте гальмую.

Ми їдемо у Волю Романову до Івана Корбабича. Вказівника не було. Гірше — нема зв’язку та інтернету. Місцина видається малолюдною: кілька хаток, навколо яких — густий ліс. Раптом — щастя: бачу людей. Ламаною польською питаю, як доїхати до Волі Романової. Чоловіки махають рукою далі — трохи не доїхали, але попереджають, що у Волі тільки дві хати. Рушаємо. Менш ніж за кілометр вивіска. Минаємо одну хату, на вигляд не обжиту, й повільно їдемо далі. У другому обійсті відчинені ворота — наче чекають на гостей. Мабуть, Іван відчинив, думаю я і заїжджаю. На подвір’ї якийсь чоловік порається біля свого авто. Дивиться на мене трохи здивовано.

— Іван Корбабич? — питаю я.

— Далі, — відмахується чоловік і повертається до роботи.

Проїжджаю ще кількасот метрів і бачу наступний вказівник — це уже Дзвиняч, Воля Романова скінчилася. Зате з’явився зв’язок. Набираю Івана.

— Що ви бачите? — питає він.

— Дерев’яну хату і вівці пасуться.

— А скільки овець?

— Та багато. Точно не можу порахувати.

— Десять чи п’ятдесят?

— Мабуть, десять.

— Стійте на дорозі, я до вас зараз виїду.

Його авто з’являється з того боку, звідки ми приїхали, і швидше, ніж за хвилину, — отже, ми були зовсім поруч. Незабаром розумію, чому пропустили заїзд у двір, — він засаджений деревами. Проїжджаємо травою далеко вглиб від дороги і бачимо свіжий дерев’яний будинок.

Нас радісно зустрічає пес — молодий вівчар.

— Бровко! Кам гір! — кличе його Іван англійською, і собака вайлувато біжить обійматися.

— Він ще зовсім юний, — пояснює Іван. — Коли я кудись їду, то закриваю його і прошу знайомого поляка доглянути. Тут багато змій і вовки приходять вечорами.

— Змій у сенсі гадюк? — налякано дивиться під ноги Христя.

— Гадин, так, — спокійно підтверджує Іван і махає рукою на подвір’я. — Повбивав трохи, то тут висіло шкірок з десять.

— А вовків багато?

— Не рахував, але є. Тут же ліс навколо. Он на тому горбочку починається.

— Як уже все хочеш знати, — відповідає на мій запитальний погляд Іван, — то дім уставлений до лісу, щоб не чули, по-якому сі говоре. Я не боюсь, але ліпше, щоб не чули, — шось сі говорить, критикує багато, а так — маєш спокій… Ще до дороги засадимо смереки, заблокуємо цілком ту вулицю, щоб не було шуму з вулиці.

Будинок геть свіжий — іще пахне деревом і практично не вмебльований.

— Ліжко є, але нема постелі, — розводить руками Іван.

— Ми взяли з собою спальники.

— То добре. Сядемо на вулиці?

Вечоріє, тому змій боятися нічого, а вовків і самі можемо налякати, тож сідаємо на ґанку. Придивляюся до Івана, бо раніше зустрічався з ним лише одного разу — на вже згадуваній забаві, де поляк кричав на Михайла Кертичака: «Мув по-польськи, хлопе!». Корбабич — типовий бойко — на голові копиця світлого, майже білого волосся. Лице всіяне зморшками, але видається, наче не від віку, а від того, що все життя важко працював.

— Воля Романова — це було навіть не село, а присілок, — починає розповідати Іван. — До Дзвиняча — якраз куди ви заїхали. А Дзвиняч спалили свого часу — через УПА. Там до 51-го року була границя ПНР з УРСР, якщо знаєте історію. Потім відбувся так званий обмін територіями — шматок Бойківщини віддали Польщі, а людей виселили десь на Херсонщину… Беріть щось їжте.

— Може, відв'яжемо пса, бо він щось сумний? — пропонує Христя.

— Та вже можна, ворота замкнені.

Бровко зраділо переміщується ближче до нас.

— То тут, у Волі Романовій, лишилося всього кілька хат. Мій тато родом з цих країв. Повернувся у 50-х, після смерті Сталіна. У 56-му, мабуть. Лишив маму з дітьми, тобто з нами, на півночі, а сам приїхав обжитися. І вже як йому вдалося закріпитися, то й мама доїхала. То вже позакладали колгоспи. Людей їм бракувало, ніхто не хтів ту їхати. Тато каже: я не можу працювати, бо треба замельдуватися. Добре, замельдуєшся колись, а нам треба тепер. І його взяли до коней. Пізніше вже почали питати, хто і звідки. Але на той час його забрав до себе лісник — жид, єврей. Він до нього по-українськи звернувся, тато ще думав, що провокація, але той дійсно українською говорив. І взяв тата до роботи — перше на робітника, різати дерево, а пізніше зробив його гайовим, потім підлісничим. І так помалу-помалу — лишилися. Але більше майже нема наших людей. Є маленьке містечко і там церква, але вже старші люди повмирали — три людини яких лишилося. Найбільше скупище поруч — то Перемишль. І Сянік трошка має. У ту сторону як до Словаччини, то там є Мокре, але теж молодь повиїжджала — багато до Америки, Канади. Я і сам виїхав до Канади, пережив багато, дістав уже пенсію. Сидів там у Торонті, коли побачив, що землю нашу почали виставляти на продаж. І ми з братом майже пів села скупили.

— А в Канаді ти довго був?

— З тридцяти п’яти років.

— То ще в комуністичні часи виїхав?

— Та так.

— І це було можливо?

— Тоді якраз «Солідарність» проводила у Польщі страйки. Я поїхав на район, зайшов до однієї жінки в управі і попросту купив її — за якісь чоколади дістав паспорт і візу — до Італії та Німеччини. В Італії думав вчитися на священника, але зрозумів, що замолодий. Полазив трохи по Римі й сів на поїзд до Німеччини. А там є наша громада велика, є інтернат, де можна було замешкати і знайти якусь працю. А відтак дістав папери до Канади. Поїхав у Торонто. Там теж велика українська громада. Пройшов там курси в Українському вільному університеті.

— І як воно складалося?

— Спочатку я там себе не бачив. Мені було нецікаво після Європи. І не так, як вдома. У Торонто нема гір! Через три роки женився там. Дівчину звідси взяв — бо ми більш консервативні у вихованні чи що. Почав працювати у відділі освіти — державна робота. Включився в український хор. Їздили з концертами в Австралію — Мельбурн, Сідней, Перт... Але що казати — чужий світ, важко адаптуватись, особливо на початку, коли ще мови не знаєш. Горнешся до своїх. Раніше, за старої генерації, було легше — на Великдень і Різдво церкви були повні, а сьогодні навіть половини нема. Вже не то сьогодні Різдво! Ще на Великдень, як тепліше стає, то вилазить трохи більше. Асимілюється Канада. От донька моя знайшла собі якогось напівіталіан-напівайріш. Сини теж таке — в обидвох напівукраїнки. Ми би хотіли, щоб вони залишились українцями, але це вже боротьба з вітряками.

Іван зітхає. Бровко намагається вициганити у Христі шматок їжі.

— Ще таке згадав із ранньої еміграції, — каже Іван. — У Канаді був поділ на бандерівців та мельниківців. Як ти пішов до одних, то інші тебе вже не приймуть. Але в Канаді то ще нічого, а в Австралії то просто страшне.

— На ножах?

— На ножах. І ще двійкарі були. Ті вважали себе інтелектуально вищими і за бандерівців, і за мельниківців. Серед бандерівців найбільше було простих хлопців. Москва ті розбіжності легко використовувала, а наші люди навіть не розуміли, хто за тим стоїть. Навіть я, простий хлопчина, бачив, а вони не могли переступити через минуле.

— То а які у тебе зараз плани? Залишишся в Канаді чи тут будеш жити?

— Важко сказати. Я ще не вирішив до кінця. Батьки вже старі, вічно не будуть. А тут же моє коріння. Хотілося б… Але як дальше буде, не знаю. Жінка в Україні працює, в Києві. Ліцей на Печерську очолює. Сюди на відпочинок приїжджає… Не знаю. Я купив це, бо треба було, — виставили на продаж, і викупив своє, бо інакше б викупили поляки. Якби ще хтось із наших був — тоді б точно жив тут. А так — не знаю, не знаю. Діти приїдуть, кажуть: «Ох як гарно. Не продавай, тату». Але помилуються і все, їдуть назад до Канади. Перспективи там кращі. Син один у політиці… Але тут — гарно. І своє! Як то віддати чужим — не уявляю. Словом, життя якось скерує. Поки доведу це до ладу, встановлю камери, засаджу все красиво.

—Краще, ніж квартира у місті, — каже Христя.

— Так, так, — погоджується Іван. — Я тут маю два потічки. Мої власні. Вода джерельна, з гори тече, можна навіть пити. Словом, не знаю, як воно буде, але поки я тут добре чуюся.

—А багато часу тут проводиш?

— Минулого року від березня до листопада. Взимку до дітей у Торонто лечу, часто в Київ до дружини їду. Батьки тут старенькі, треба вже доглядати. Нас було шестеро дітей, а тільки я з молодшим братом тепер приїжджаємо. А решта в Торонто і Едмонтоні собі сидять і навіть не згадуються.

— А батьки в Канаду не хотіли до вас?

—Ми зробили папери, але батьки не захотіли. Є інші приклади, коли люди перетягли туди батьків, а ті скоро повмирали. Посадили їх коло блоку бетонного... А то ж майже як дерево пересадити велике. Не прийметься…

Іван із сумом дивиться у ніч:

— Ви собі не уявляєте! Маєш там роботу, купив авто, хату, прекрасна країна. Але все одно постійно збиралися — з гітарою компанія — і українські пісні. Я там просто існував, чекав на Україну! Далі я би в тій Канаді згнив.

— А тут хіба Україна? — питаю я.

— Тут була Україна. То є моя земля. Мені матеріальне завжди було на другому плані. Не так, як у мого брата, якому тільки доляра давай. Ми з ним посварені. Він став поляком. Сміється з моєї нації, хоча сам тієї ж крові.

— То ви не спілкуєтеся з частиною братів? — дивується Христя.

— А про що нам говорити?

— Ну хоча б на свята зібратися?

— А в них тепер польські свята. Говорять чужою мовою. Не можу зовсім. Якось у Торонто запросив їх додому, а вони по-польськи говорять. Моє товариство дивиться й не розуміє — хто це взагалі такі… Важко. А я є я. Навчився сам своєї мови, прочитав купу книжок. Намагався і братів навчити, але вони сміються…

Западає важка пауза.

— А що поляки тутешні, як ставляться? — питаю я, щоб перевести розмову на щось інше.

— Вони бояться трохи. Ще як був малий, то говорив українською, а вони мені кричали: «Покажи піднебіння, бандерівцю!», бо воно мало бути чорним. А вже як Україна стала незалежною, у 91-му році, я сюди приїхав, а мені тут вклоняються. Вони бояться… Говорять між собою, що українці повернуться.

Іван згадує так звані студентські рейди на Закерзоння. Вони почалися у відлигу після смерті Сталіна. Молоді українці і раніше їздили на місця, звідки виселили їх та їхніх батьків, тож влада ПНР вирішила взяти цей процес під контроль. І він став масовим. У літніх поїздках із рюкзаками та наметами брали участь по 500 — 600 молодих людей із різних вишів Польщі. Вирушали у походи по Бойківщині чи Лемківщині. Фотографували старі церкви, складали якісь карти. Якийсь час знову мовчимо, вдивляючись у підкарпатську ніч.

— А знаєш що? — раптом каже Іван. — Давай я тобі розкажу фабулу для фільму. Може, навіть для трьох фільмів.

2 КОРБАБИЧ. ФАБУЛА

— Як ти сюди їхав, то бачив такий закуток, де нічого нема, тільки дві гори обабіч дороги?

— Бачив.

— То там у війну була хата. Жила родина, де було три доні. Усі — гарні дівчата. Якось туди зайшов партизан з УПА. Сподобав одну з дівчат. І вже став частіше заходити. А через ліс є село Ропенка — там нафту добували, звідси й назва така — то там був хлопець, який ту саму дівчину вподобав. І одного вечора він також прийшов до неї. Став під вікном і бачить, що у дівчини інший гість — упівець. Кров йому вдарила в голову, він побіг через ліс до своєї Ропенки, а там була польська комуністична поліція. Поліція сюди. Оточили хату, кричать — виходь. Партизан через вікно вискочив, але вони його побачили і зловили. Потягнули в ту Ропенку, там і забили. Але на тому історія не закінчилися. Після цього тій родині і дівчатам спалили хату. Батьків застрелили просто на подвір’ї, а дівчат забрали на поліцію до Ропенки. Ту, до якої ходив партизан, прали — то били значить — по таких місцях, що не хочу говорити. У 46-му їх вивезли в Україну, десь біля Львова поселили, але вона вже довго не прожила, померла за кілька років. Наші хлопці довідалися, що сталося, знайшли того зрадника і через гору припровадили його сюди, у Дзвиняч. То була зима, сніги, важко йти, ще й полоненого тягнути, змучилися і зайшли до хати однієї та й полягали спати. Той хлопець якось розв’язався і під ранок утік. І побіг на гору, називається Лисою. Один із наших прокинувся, дивиться — нема злочинця, і бігом по слідах теж на гору. А того ранку діти на санках бавилися. І він того зрадника таки наздогнав і вбив. Навіть могили нема. Сполячений українець був той хлоп.

— То це була перша історія?

— Зараз буде друга. Наше село було досить патріотичне, і партизани часто приходили сюди поїсти чи перепочити. Але тільки спустяться з гір, як зразу Військо Польське суне. Виглядало, що хтось зі своїх здає. Почали думати: хто? А перед виселенням росіяни підсилали сюди своїх людей, які знали українську, щоб агітувати між селян. І дехто й вірив. Так упала підозра на одного бідного селянина, Михайло, здається, його звали, у нього жінка померла і напівсиротами залишилося двоє дітей. І прийшли до нього ввечері партизани з вигуками: дай нам щось їсти бігом, бо голодні, а за нами Військо Польське женеться. Він такий: та не маю, от хліб і молоко. А він дійсно бідно жив, якраз вечеряв так скромно з тими дітьми. Дякуємо і на тому, кажуть. Випили молока й побігли. Але далеко не відійшли. Перевдяглись у польські мундири і знову до нього. Гуп-гуп. Відкриває. «Билі тутай бандеровци! — кричать. — Віділі сьми! Гдє утєкали?» А Михайло одразу й починає показувати, кудою хлопці пішли. Син його копає в коліно, бо вже пізнав, що це одні й ті ж, а батько навіть не зрозумів іще. І хлопці його прямо там на вербі й повісили. Так що така ситуація…

— А третя історія?

— А третя — то вже родинна історія. Тато як вженився, то мав швагра, а в того був кузен Лев. Спритний чоловік, організатор. І він якось каже одному товаришу: а ходи-но, Грицю, на кордон, постріляємо в енкаведистів. Кордон тут зовсім близько був, завтра зранку покажу. Пішли, почали стріляти. То було так чисто погратися, подражнити. Бахнули пару разів — і давай тікати. Лев бігом на гору, тут ліс був цілком, не те, що зараз. А його друг, той Гриць цілий, побіг дорогою через Дзвиняч. За ним і погналися. А тут у селі один чоловік якраз пішов у киблик — туалет такий вуличний, і енкаведисти подумали, що то він стріляв, а тепер ховається. І взяли чоловіка та й забили. А Гриць так задихався, втікаючи, — то зима була, — що за пару днів вмер. А Лев був сильний, сховався у горах. Потім у Львові його бачили. Якась жінка впізнала і донесла москалям. То його заарештували і вислали на Колиму, здається. Комендант табору, де його ув’язнили, мав доньку, а донька була паскудна як ніч, але прямолінійна. Сказала йому: «Як сі зі мною ожениш, то я тебе витягну». І дійсно, витягла. Він трошки з нею пожив і втік. І вернув тут, близько границі. Його шукали. Тут ще був такий чоловік, якого сестра вийшла заміж за енкаведиста і почала доносити на хлопців, то Лев її зліквідував. І той брат знав, що Лев його сестру вбив, і їздив на Україну його шукати. З енкаведе змовився. Шукав скрізь поміж наші люде, аж десь на Одещині та Миколаївщині. А Лев вернув просто сюди, під самий кордон. Знайшов тут дівчину і жив. Просто в них під носом.

ВОЛЯ РОМАНОВА. ІВАН КОРБАБИЧ

— Інший світ був, зовсім інший, — із жалем каже Іван. — Люди сходилися, жартували. А потім прийшло 28 квітня. Войсько рано прийшло — люфи з тої сторони і з тої, щоб ніхто не втік до лісу. І кажуть: дві години на збори. Потім тиждень тримали людей на пляцу у Вільшаниці, поки вагони збирали. Люди з коровами, з усім. Дід просився у польських вояків назад — курей забрати, а тут хлопці вчотирьох у хаті сиділи. Казали, що в селі тільки коти й собаки полишалися. Воно все подичавіло потім. Не знали потім, куди йти. Контакти пообривалися. Нічого не стало. І так хлопці ходили у пошуках якоїсь сотні. Батько казав, що ще в 60-х роках партизанка на санях йшла — переїхала з одної сторони на другу. Він сліди бачив. А за ними польська міліція. Поляки боялись УПА ще дуже довго. Вони наганяли хлопців із Центральної Польщі, місцеві не йшли. Знали, що тут кожен кущ стріляє… Ну що — лягаємо спати?

— Та вже пора, мабуть.

Іван бере втомленого Бровка на руки й тягне його до хати зі словами «кам гір, Бровко, кам гір».

СОЛИНСЬКЕ ВОДОСХОВИЩЕ

Уранці Іван влаштовує нам невелику екскурсію Західною Бойківщиною. Починаємо з Дзвиняча, де хтось відновив старий прикордонний стовпчик, але не факт, що на дійсному місці. Після того їдемо до Устрик-Долішніх, де зупиняємося біля старої української церкви. А далі рухаємось на Солинське водосховище. На гігантській греблі натовпи людей. Курорт. Плесо фантастичне.

— Ніхто навіть не задумується, що тут, на дні, поховано п’ять українських сіл, — дивиться на людей Корбабич. — Із церквами й цвинтарями. Вони як тільки це зробили, то, бувало, що якісь шматки на поверхню вимивало.

Їдемо далі — то вгору, то вниз. Спорожнілі Бескиди буяють зеленню. Прощаємось. Іван запрошує в гості ще. Залишаємо його вдвох із Бровком, а самі рушаємо далі — на Лемківщину.