Пастка для Мардж

У неї нема синього волосся і вона не носить перлів, але її життя мало чим відрізняється від життєпису вигаданого персонажа Мардж Сімпсон. Як та зачарована героїня з мультику, ця жінка усі сезони свого свідомого життя проживає для інших, робить роботу, яку ніхто не помічає, залатує родинні дірки - матеріальні та ментальні, не використовує свій потенціал і рідко отримує подяку. Навіть від найближчих. Ні, тим більше від найближчих.

У нас, на Галичині, може назбиратись ціла армія умовних Мардж Сімпсон. Ці жінки здатні згенерувати стільки енергії, що атомній станції Спрінгфілда і не снилось. А ще дайте їм продуктів, і половина планети забуде про голод, а інша половина – потерпатиме від ожиріння. Ці жінки вміють слухати і вміють бути непомітними. Вони розчинились у сонливо-солодкому киселі свого існування, лише деколи вибираючись на сушу.

Збирають дітей в школу, в університет, на роботу. Чоловіка на роботу. Сніданок, кава, серіал. Дзвінок кумі, сусідці, родичці. Останні плітки, триста разів повторені істини, кілька слів про погоду та новини наприкінці. Магазин, ринок, свіжа тушка курки, морожена щука, бо скоро свята. А ще цеглинка жовтого масла, порошок для печива, а он в тієї жінки, яка приїжджає в місто кожен день з села, треба взяти сиру на пляцок. Порожня квартира, серіал, кухня. Кілька годин на самоті. Вариться борщ, на плиті парує тушкована картопля з м’ясом. Вона робить другу каву, стишує вогонь там, де доходить борщ, йде у велику кімнату. Плазмовий телевізор на весь екран кривиться заплаканим обличчям чергової Марусі з російської провінції. Ох доленько, що ж люди в житті мають. Зітхає. Знову дзвонить кума, родичка, сусідка. Скоро прийдуть діти – зі школи, університету, роботи. Чоловік прийде пізніше – йде з колєгами на пиво і дивитись футбол. До ноги треться кіт, який передчуває, що скоро квартира перестане бути спокійною і тихою. Просить їсти. Бере його на руки, несе на кухню, насипає корм, вимикає борщ, перемиває посуд. Думає, що б такого зготувати пізніше.

І так на повторі. 10 років, 15, 20, 27…

Деколи бувають свята. Церква, святкове вбрання, макіяж, підбори. Бувають весілля, хрестини, ювілеї. Бувають похорони. Бувають концерти Івана Поповича або Ірини Федишин. Бувають виїзди на природу і в гори. Бувають знайомства з новими людьми. Але це не кожного дня.

А кожного дня – пірамідка немитого посуду у раковині, яка чомусь з’являється, щойно ліквідуєш іншу. Це кілограми випраного-невипраного одягу. Це прасування, миття вікон, перескладання одягу в шафах, ручна чистка килима від котячої шерсті. Відтирання швів на кахлях у ванні. Вічна боротьба містера Мускула із заляпаним дзеркалом в коридорі. Походи в магазини, аптеки, на ринки. Сусідські та родинні балачки, чужі болячки, трагедії і проблеми. І якби не випуск новин з улюбленою Юлією Бориско, може б і не знала, який сьогодні день. Вони ж, дні, усі такі однакові, окрім неділі звісно. В неділю – до церкви.

Денний та річний цикл цієї жінки строго регламентується прийомами їжі та релігійними святами, розкладом сезонно-польових робіт і приготуванням закруток. Вона ж ніколи не сидить на місці, хіба що по телевізору показують «Роксолану». Більшість з них мало що можуть дати своїм дітям – повезе, якщо вони розмовляють відверто і на рівних. Тому спрацьовує старий радянський страх – аби ніхто не був голодним. Здається, що своєю їжею вони готові компенсувати все. Своєю їжею вони висловлюють любов, турботу і те, що безнадійно відстали від життя дітей: «Вони хоч не будуть голодними!». Вони відчувають особливу безглузду насолоду у цьому безперервному служінні своїм близьким. Ну бо як вони без мене? Ну як? Якщо я не зроблю, ніхто ж не зробить. Їхня діяльність не обмежується часом – вони працюють 24 години на добу, без премій, надбавок, страховки і трудового кодексу. І їм так по-справжньому добре.

Вони нітяться, якщо їм сказати комплімент. Моляться перед сном, хрестять дітей в дорогу, пліткують і вважають, що лише вони пізнали сенс і справедливість людського буття. А між тим забобонно пересипають сіль через ліве плече і палять сірники від вроків. Деякі з них, чесне слово, мріють швидше стати старими – що б от діти вже були самостійними, що б от не переживали за машини, квартири, гроші. І щоб всі були здоровими. Здоровими і не голодними. Це от головне. Найголовніше.

На відміну від екранної Мардж, цим жінкам рідко випадає шанс вийти із зачарованого кола вимитого посуду і розвішаних рушничків. Хоча в чомусь Мардж пощастило ще менше – вона ніколи не постаріє, а її діти ніколи не виростуть, а немовля ніколи не злізе з її рук. 27 років безкінечного прибирання, готування, дитячих сварок, уроків, підгузок і кошиків з одягом. Ви ніколи не думали, чому найменша з Сімпсонів досі не говорить? Бо як тільки заговорить Меггі, як тільки злізе з маминих рук, Мардж отримає законне право знайти для себе інше заняття. Якщо захоче, звісно.

Галицькі Мардж, у свою чергу, без жалю в голосі діляться тим, ким мріяли стати в молодості. Розповідають про своїх кавалерів, в яких вже певне є внуки, і якось кокетливо заграють із цими спогадами, без жодної надії на продовження.

І коли дивишся на їхні молоді чорно-білі фотографії, перехоплює дух, а потім стає на хвилинку погано. Чисті світлі обличчя, гарні фігури і цей погляд, який огортає ніби зсередини, такий невинний, але чомусь дуже сексуальний. «У 18 років ми з коліжанками мріяли вийти заміж. Я дуже хотіла співати – усі конкурси з колективом об’їздили. Але вийшла заміж, зразу мала народилась, потім малий, і якось вже було не до співів. Гарна була, правда?».