Пазли: Андрухович, Процюк, Шкляр…

Треба погодитися, що путівники – цікава і пізнавальна література. Однією і тією ж територією може бути кілька варіантів маршрутів, і кожен з них має якусь свою ідею і концепцію, або не має. Звісно, було б дивно писати відгук на туристичний путівник. В такому разі краще самому прогулятися тим маршрутом і вже рефлексувати щодо прогулянки. Але то би був зовсім інший жанр.

Зовсім інші міркування зринають при знайомстві з путівниками сучасним українським літературним простором. В цьому контексті пригадую минулорічну «Тишу запитань» Євгена Барана і трохи давнішу книгу Івана Андрусяка «Латання німбів». Ці обидва видання складаються з відгуків-рецензій на новинки, що виникали у біжучому літпроцесі. Звісно, на об’єктивність вони не годні претендувати хоча б тому, що процес ще триває, і не можна з певністю щось твердити чи заперечувати. Однак, поточний аналіз завше необхідний. Крім того, кожен автор підбирає книги для рецензування здебільшого на власний смак, а тому підбірка є індивідуальною. Таким чином критик пропонує певний маршрут, який він пройшов і описує переваги чи недоліки, що траплялися на шляху.

Найновіший путівник літературним простором, що втрапив мені до рук – збірка статей, рецензій та есе Людмили Скорини «Мистецтво складати пазли». На відміну від книг Андрусяка і Барана, де тексти невибагливо поділені на розділи матеріалів про поетичні і прозові книги, у Людмили Скорини знаходимо певну тематичну структурованість. Крім того, це видання рецензоване літературознавцями Василем Пахаренком та Олегом Солов’єм, а відтак претендує на фаховість. Навіть у анотації зазначено: «Для студентів, фахівців-філологів і широкого кола читачів».

Справді, особистих рефлексій авторки тут небагато, а власне спостерігаємо підхід науковця. Можливо, для «широкого кола читачів» ця книжка буде не найзахопливішою, бо не всі зрозуміють тонкощів літературознавчого аналізу, але це справді спроба дослідження. І мова вже не про те чи сподобалася книга або ні, бо тут якраз йде обґрунтування здобутків і промахів.

Очевидно, що Людмила Скорина все-таки пішла за модою, позаяк об’єктами її досліджень стали найбільш гучні книги українських письменників, що виходили протягом кількох попередніх літ. Відповідь про вміст книги дає її обкладинка, що своєю чергою складається з обкладинок (пазлів) видань про які пише авторка. З іншого боку, ще в передмові вона попереджає: «Той, хто візьме до рук пропоновану книгу, буде, напевне, заскочений: у ній немає статей чи рецензій про Оксану Забужко, Марію Матіос, Юрія Іздрика, Тараса Прохаська і багатьох інших…».

Отож, який маршрут нам пропонує Людмила Скорина? Відразу починає з серйозного і, вочевидь, для неї важливого – «екзистенційно-психологічної» прози. Перших два об’єкти – роман Степана Процюка «Руйнування ляльки» та його ж повість «Бийся головою до стіни», про які відгукується досить-таки компліментарно і відзначає, що «міркування Степана Процюка про наше суспільне життя вражають неприхованою болісною правдою». Тоді як наступна стація, – «Століття Якова» Володимира Лиса, – викликає в авторки більше скептицизму, а також наштовхує на висновок, що цьому твору, «для того, щоб стати явищем елітарної літератури (…) бракує філософської глибини». Натомість «Вічник» Мирослава Дочинця Людмила Скорина рекомендує «як лік від депресій і надійний дороговказ для тих, хто шукає свій шлях».

Наступний етап нашої мандрівки присвячений конкретній серії («Автографи часу») конкретного видавництва («Академія»). З усього випливає, що роман Валерії Врублевської про Ольгу Кобилянську «Шарітка з Рунгу» традиційний, але інформативний і добре написаний. Повість-есе Романа Горака про Івана Франка «Твого ім’я не вимовлю ніколи» залишає багато запитань. А роман Степана Процюка про Василя Стефаника «Троянда ритуального болю» – новаторський, психоаналітичний і метафоричний.

У третьому розділі «Елітарне і масове письменство: спроба синтезу» стрічаємо Василя Шкляра з «Кров’ю кажана», який «демонструє екзистенційну самотність сучасної людини». Осудження оптимізму, «що запанував після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності» знаходимо у романі «Рівне / Ровно» Олександра Ірванця. Далі Людмилу Скорину дивує позбавлений ідеалізму, меркантильний Тарас Антипович зі своїм «Хроносом», який, проте, володіє Божественним Даром – Словом. А захоплення викликає «зразок масової літератури у кращому розумінні цього слова» – дилогія Володимира Рутківського «Сині води». Не залишився без позитивної оцінки і роман Наталки Сняданко «Гербарій коханців» – це «одна з тих небагатьох книг, які захочеться не раз перечитати».

Тематично чи не найбільш логічний для нашої екскурсії розділ – «Література мандрів». Починається він з «Лексикону інтимних міст» Юрія Андруховича, який, за визначенням Людмили Скорини, «варто читати “гомеопатичними дозами”», щоб зберігся інтерес. Далі мова про книгу Ірен Роздобудько «Мандрівки без сенсу і моралі», яку «можна читати з різних міркувань» (міркування додаються) і про книгу есе Надії Степули «Анабзис», що «засвідчує неабияку ерудицію авторки». «Метаморфози» Сергія Грабара засвідчують, що «книжка відбулася», а роман Макса Кідрука «Навіжені в Мексиці» «загалом справляє непогане враження».

Із загальної композиційної цілості дещо випадає рецензія на книжку поезій Тараса Девдюка «Дерево навколо птаха», яка розміщена в останньому розділі книги «На завершення: скалки». Загалом, такі промахи доволі характерні для збірок чи то статей, чи то есеїв, а чи навіть віршів. Власне, через такі матеріали, що, мовляв, є, то чому б не дати, «книги» стають «збірками» (різницю вловлюєте?). Звісно, це не катастрофічно і вагу видання аж ніяк не применшує, проте і не додає нічого. І мова навіть не про якість тексту, бо рецензія на книжку Девдюка на рівні з іншими, але не місце їй у цьому виданні. Як і статті «Вижити: (не) серйозні нотатки літературознавця, адресовані письменникам-початківцям». Звісно, матеріал цікавий і пізнавальний. У ньому йдеться навіть не про якісь технічні поради щодо майстерності, а швидше ідейні. Зрештою, ця стаття може слугувати в якості післямови і дати розуміння, чому саме такий маршрут обрала Людмила Скорина: «Вічна біблійна істина твердить: “Багато покликаних та мало вибраних” (Лк.: 14. 15). Ця теза в літературі набуває особливої ваги. Чимало початківців почуваються покликаними, але обраними виявляються одиниці. (…) Пізнай себе – і пізнаєш світ. Пізнай себе – і здобудеш щастя. Випробуй себе…».

Що ж, наша мандрівка книгою Людмили Скорини «Мистецтво складати пазли» також була своєрідним випробуванням. Шлях вдумливий і романтичний. Попереду ще складніше, але й захоплюючіше – відвідати кожен зі згаданих об’єктів самостійно. Путівник у Ваших руках, тож не баріться!

Мистецтво складати пазли: статті, рецензії, есе. Людмила Скорина. – Черкаси: видавець Чабаненко Ю. – 2012, 194 с.