Питання про війну проти Польщі було для Гітлера вирішеним ще задовго до 1 вересня 1939 року. З цією метою в Управлінні безпеки СС (об’єднане згодом з Головним імперським управлінням безпеки) 1937 р. створили «Департамент ІІ (Польща)», реорганізований згодом у довідково-документальну службу (Департамент VII).

Його очолив штандартенфюрер СС, професор Берлінського і Кеніґсберґського університетів, доктор філософії Франц Альфред Зікс.  

Під його «науковим» керівництвом продовжується розпочате 1936 р. укладання картотеки «ворогів Райху». Тепер зусилля департаменту скеровані на укладання «Спеціальної розшукової книги Польща», в яку вписали 61 тисячу прізвищ представників різних соціальних прошарків, яких у разі війни мали розстріляти.  То чому не вважати за можливе, що долю інтелігенції Львова вирішували не за складеним українськими студентами списком (як стверджують польські та російські дослідники) напередодні нападу на СРСР у червні 1941 р., а за намірами Головного імперського управління безпеки, які виношували ще до 1 вересня 1939 року? Бо не міг професор-штандартенфюрер Франц Зікс, беручись 1937 року до укладання своєї картотеки, передбачити, що Східна Галичина опиниться у війні проти Польщі в зоні інтересів СРСР, щоб таким чином зігнорувати мешканців Львова – міста, яке заслужило собі, як центр консолідації польського етносу, на милозвучний латинський девіз «semper fidelis» (завжди вірний). Так 12 вересня 1939 р. частини Вермахту таки увійшли до міста, де десять днів вели за нього бої. А з 15 по 19 вересня 1939 року каральні загони нацистів за підтримки фольксдойчів у Перемишлі, місті, що розташоване за 70 кілометрів від Львова, розстріляли 600 осіб із «Спеціальної розшукової книги Польщі» професора Зікса. У картотеці професора Зікса були вписані і щораз додавалися прізвища потенційних ворогів по всій території Речі Посполитої до 22 вересня 1939 року, тобто і Східної Галичини, і Львова зокрема. Картотека була у постійному русі. 

Загадкові маніпуляції з консульськими архівами

«New York Times» за 30 серпня 1939 р. повідомляла:

Польські власті арештували співробітника німецького консульства у Львові і доставили його в німецьке посольство у Варшаві. Обстановка на польсько-німецькому кордоні загострена до краю.

Не виключено, що у повідомленні йшлося про д-ра Ґебгарта Зеелоса, першого і останнього  Генерального консула у Львові. При всіх консульських установах діяли на той час комірки NSDAP, які провадили активну розвідувальну діяльність. У Польщі вони розпочали діяти з 1934 року. Взагалі по всій Польщі було 43 відділення NSDAP-Polen, які очолював Карл Бюрґам, співробітник німецького посольства у Варшаві.   

Щоб не дати активізуватися П’ятій колоні, поляки інтернують 1 вересня 1939 р. весь персонал німецького консульства в Лодзі і перевозять до Варшави разом з деякими нацистськими активістами німецької меншини. У Кракові представники влади захоплюють 1 вересня приміщення німецького консульства, щоб вилучити чорні списки з прізвищами та адресами поляків, яких нацисти планують стратити.

 На той час серед польських підпільників вже поширилась інформація про те, що в Кракові голландський консул напередодні війни вивіз із німецького консульства всю документацію, опечатавши її штемпелями Королівства Нідерландів. Серед документів були списки осіб, яких нацисти у рамках так званої Intelligenz-Aktion, спрямованої на фізичне знищення представників польської інтеліґенції, потім розстріляли.

Через тиждень, шостого вересня, коли Краків був окупований, голландський консул Де Брюйн передав ті документи ґруппенфюреру СС Бруно Штреккенбаху – тому самому, якого через кілька днів призначили шефом поліції безпеки і СД генерал-губернаторства і який керуватиме деполонізацією та деюдизацією німецьких східних провінцій. Вже згодом Бруно Штреккенбах зізнається, що його служба безпеки мала у розпорядженні від 2200 до 2400 псевдонімів членів польського Руху опору, з яких 1200 вдалось ідентифікувати.

Як шеф І відділу (кадрового) Імперського управління безпеки Штреккенбах особисто відповідав за участь у формуванні в травні-червні 1941 р. в школі прикордонників Претцш на Ельбі та сусідних Бад-Дюбен і Бад-Шмідеберґ «айнзацгруп» – виконавчих груп поліції безпеки та СД з літерними позначеннями A, B, C, D. Ці групи вимордували на окупованих теренах колишнього СРСР, за даними американського дослідника Раула Гільберґа, 1,4 мільйона євреїв. Дивовижним чином 10 жовтня 1955 року вже «виправленого» партайґеноссе Бруно Штреккенбаха достроково випустили з радянського полону до фатерланду без всяких подальших зобов’язань. А ось його наступникові на посаді шефа поліції безпеки та СД у генерал-губернаторстві оберфюреру СС Ебергарту Шенґарту не пофортунило: той потрапив до англійського полону, де його без зволікань приговорили до страти.

6 листопада 1939 року за наказом Гіммлера підрозділ «Einsatzkommando 1» Штреккенбаха арештовує краківських професорів, яких відправляють до концтаборів. З приводу того, що сталося у Кракові, своє обурення висловили Академії Наук в Нідерландах, Угорщині, Болгарії, Італії, Югославії, Бельгії. На захист арештованих професорів виступив всесвітньовідомий німецький славіст, автор «Етимологічного словника російської мови» Макс Фасмер (1886-1962). Промовчали тільки Академія Наук в Москві та сталінська преса.

Функцію почесного консула Королівства Нідерландів у Львові виконував Якоб Ян Брун, який до кінця 1939 р. був у Львові представником нідерландської фірми Maatschappij de Fijnhouthandel N. V., Amsterdam  по вул. Кадетській, 5b (Гвардiйська).  Зерігався там і консульський архів. У Журналі бойових дій Київського особливого військового округу за період 3-12 жовтня 1939 року є запис майора Куцєва від 6 жовтня про те, що «начальник штабу Українського фронту видав розпорядження приготувати інформацію про почесного голландського консула у Львові – Бруна і приготувати заходи щодо охорони консульського архіву».

Зі всіх одинадцяти наявних на той час представництв чужоземних держав у Львові командування 6-ї армії цікавив чомусь тільки архів голландського консульства. Сам характер запису свідчить про те, що начальник штабу достовірно знав, що консул свій архів зі Львова вивезти не встиг і не знищив. Звідки така турбота про охорону архіву консула країни, уряд якої СРСР навіть не визнав? А може, це німці попрохали дружню їм радянську сторону потурбуватись про цілість голландського архіву? Саме та нагода, щоб зберегти і зміцнити цементовану кров’ю дружбу.

Оскільки архів голландського консула у Львові серед іноземних фондів Державного особливого архіву Російської Федерації не значиться, як і немає згадки про нього серед післявоєнних фондів, які передано іноземним державам, то є підстави вважати, що особісти 6-ї армії таки передали його німцям ще тоді, 1939 року. Не значиться той архів і серед фондів Архіву міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів. Зрештою, справа голландського консульського архіву у Львові вже з’ясованою не буде. Тож ми не дізнаємося, чи серед документів були списки осіб, яких нацисти планували знищити.

Пітер Ніколаас Ментен

Хто кровно був зацікавлений у розстрільному списку?

У серпні 1939 року  в Стрию польська контррозвідка арештувала Пітера Ніколааса Ментена, який 1938 року потрапив в поле зору новоствореного стрийського підрозділу Корпусу прикордонної охорони (розвідка і контррозвідка). Східна ділянка кордону довжиною 470 км підпорядковувалась підрозділам прикордонної служби у Самборі, Стрию і частково Коломиї. Відомий польський журналіст Генрик Тицнер у часописі «Закон і життя» (15.01.1978) висловився з цього приводу так:

Контррозвідка мусила щось підозрювати. Серед сусідів  Ментена для співпраці з контррозвідкою був завербований Володимир Пістоляк.

Пістоляк повідомляв у своїх донесеннях, що Ментен фотографував в околицях Борислава якісь стратегічні об’єкти.

Мало кому у повоєнних Нідерландах минулого століття вдалося привернути до себе таку увагу слідчих органів та преси, як Пітеру Ніколаасу Ментену. У різні часи інтерес до нього виявляли: «Двуйка» – другий відділ Генерального штабу Війська Польського (контррозвідка), Ґестапо – таємна державна поліція Третього Райху (слідче управління), Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР, нідерландська Служба політичного карного розшуку, Головна комісія з розслідування гітлерівських злочинів, скоєних на території Польщі, Прокуратура Тель-Авіва, Центральне федеральне відомство юстиції з розслідування націонал-соціалістичних злочинів в місті Людвіґсбурґ, Генеральна прокуратура Нідерландів, слідче управління Комітету державної безпеки СРСР, Прокуратура СРСР. Фігурує Ментен і в архівах Федерального бюро розслідування США. А незадовго до свого арешту 6 грудня 1976 р. у швейцарському містечку Устер він потрапляє у міжнародний розшук по каналах Інтерполу.

Навесні 1979 року радянський уряд надіслав Посольству Королівства Нідерландів у Москві ноту з вимогою видати Пітера Ментена. У відповідь Міністерство закордонних справ Нідерландів поспішило повідомити, що подібні запити надсилають безпосередньо до країни, в якій особа, що підозрюється або обвинувачується, проживає. Дещо пізніше відмову з мотивацією, що Нідерланди своїх громадян не видають, отримала держава Ізраїль. Смертну кару на той час обидві країни ще не скасували.

Не без підстав провідна нідерландська газета «De Telegraaf» 1950 року назвала справу Ментена відображенням епохи. Визначення виявилося прозорливим: факти з життя Ментена викликатимуть ажіотаж навіть після його смерті 1987 року.

З’ясовуються різні факти із життя мільйонера. 16 травня 1945 року Ментена заарештувала Служба політичного карного розшуку Нідерландів, звинувативши його в колабораціонізмі. Та згодом він пішов у наступ, заявляючи, що нідерландські слідчі органи за час його восьмимісячного ув’язнення розкрадали його майно. Про все це Ментен повідомляє у проханні до Принца Нідерландів Бернгарда, водночас нагадуючи йому в перших рядках про спільну їхню зустріч у товаристві графа Тарновського, яка мала місце у готелі Ментенового приятеля Яна Кіпури у Криниці. Не забуває Ментен нагадати і про спільне ловецтво та про якусь давню послугу, надану «у зв’язку з вирішенням проблем, які виникли на двох львівських радіостанціях». А далі вже повідомляє, що внаслідок арешту сплюндровано його аарденгоутську віллу, причому майно вартістю кілька мільйонів ґульденів безслідно зникло. На завершення Ментен просить прийняти його адвоката, пана Й. К. Куберха, який зумів би особисто донести до Принца його крик душі. І далі під текстом власноручний підпис: «Вашої Королівської Величності вірнопідданий П. Н. Ментен, власник рицарських маєтків Підгородці-Сопіт».

Ментен 1985 р.

Прибраний Ментеном титул так і віддавав феодальним правом, до крику натякаючи на особливі права і привілеї арештованого вірнопіданного. Той, хто володів цим правом, міг розпоряджатися своїм майном, відповідно до чинного права про спадщину, звільнявся від різних повинностей, отримував певну судову владу над селянами. Особа, яка мала це право, вважалася шляхетною, від природи покликаною до панування. Проте найбільше вражає нахабство, з яким Ментен приписує собі до титулу і «рицарський маєток Підгородці», який ніколи йому не належав. Коли Пітер Ментен виводив вічним пером  цей титул, то й гадки не мав, що знайдеться свідок, який розповість, як він, Ментен, брав участь у вимордовуванні по вул. Стефчика, 10 (тепер Аральська) у Львові під час нацистської окупації майже всієї родини Пістенерів. Саме їм і належав той фільварок. Серед надісланих 1950 р. із Ізраїлю на адресу нідерландського Міністерства юстиції показів свідків у справі Ментена були й свідчення пані Ціґельштрайх-Пістенер, доньки Ісаака Пістенера, які вона дала у присутності співробітника нідерландського посольства в Тель-Авіві:

…і коли Ментен членів нашої сім’ї в Підгородцях не знайшов, то приїхав до Львова і віднайшов там наш дім. Тоді він повиводив на подвір’я двох моїх братів та мого шваґра і вистрілив їм у голови. Один з братів, Герш, важко був поранений. Йому однак вдалося добратися до лікарні, де він пролежав вісім місяців. Там він все і розповів Алексу Шиманському, який згодом виїхав до Палестини. Через якийсь час Ментен повернувся і замордував мою маму, мою молодшу сестру і кузинку. Брата мого потім теж було вбито.

(Докладніше про злочинну діяльність Ментена׃ Анатомія одного злочину. Всесвіт 2000, 9-10, стор. 183-193.).

Тоді, після війни, походження Ментенового майна залишалося таємницею, оскільки закон гарантує таємницю оподаткування майна. І тільки через тридцять років, коли справу вже розглядав окружний суд Гааги, урядова комісія під керівництвом професора-iсторика І. Шефера пролила світло на походження багатої Ментенової колекції творів мистецтва. В архівах гаарлемської поліції збереглися копії накладних краківського філіалу транспортної фірми «Шенкер» 1943 року, з яких випливає, що двоє робітників фірми впродовж тридцяти днів вантажили майно, яке за розпорядженням Ментена відправили до окупованих Нідерландів у чотирьох залізничних вагонах. Водночас йому вдалося переказати до окупованих Нідерландів 250 тисяч гульденів (приблизно 2 млн євро на сьогоднішній перерахунок купівельної спроможності – Я. Д.). Цей факт у  Звіті нідерландської урядової комісії підтвердив А. Й. ван дер Лееув, науковий співробітник нідерландського Державного інституту воєнної документації.

Ментен та його дружина прихопили зі собою ще одинадцять валіз із цінними речами. У списку вкрадених на аарденгоутській віллі речей серед інших значились: діаманти загальною вагою 700 каратів (5 каратів – 1 грам), коштовні камені вагою 800 каратів, п’ять картин (Мемлінка, Гоббеми, Лохнера, Ботічеллі, Кранаха), 500 робіт (рисунки, ескізи) школи Дюрера, Гоббеми, Яна Стеена, Херарда Доу, Терборха, Теньєра і Йорданса; цінні папери на суму 152 тисячі доларів США, 355 тисяч гульденів готівкою (приблизно 2,8 млн євро на сьогоднішній перерахунок купівельної спроможності – Я. Д.), 63 персидські килими, 100 картин різних художників тощо.

Варто зазначити, що шлях Ментена до Львова розпочався 1922 року, і він взяв курс на Прикарпаття, де принагідно придбав маєток княгині Любомирської та близько чотирьох тисяч гектарів лісу на Львівщині. У Львові  Пітер Ментен мав квартиру по вул. Ожеховій, 9 (тепер  вул. Караїмська).

Наприкінці грудня 1939 року Ментен з родиною покидає Львів і зупиняється в окупованому німцями Кракові. Усвідомлення того, що підрозділи СС стали основою механізму грабування, окрилило Ментена, як ніколи доти. Аби мати змогу надійніше провадити свій бізнес, як у зм’якшеній формі Ментен називатиме незаконне привласнення чужого майна, він посилює свій контакт із контррозвідкою СС.

2 червня 1941 року, тобто більше ніж за місяць до екзекуції професорів львівських вишів, Пітер Ментен повідомив керівника відділу лісництва при адміністрації генерал-губернаторства Курта Айсфельда про те, що «через кілька днів я поїду в ролі зондерфюрера разом з панами із СД у ті райони, які, – спочатку Ментен написав «окуповані», але одразу перекреслив і виправив на «будуть окуповані». – Оскільки моя служба проходитиме недалеко від мого маєтку, прошу дозволити мені туди відлучитися. Маю намір призначити управляючого із числа українців. Прохання моє викликане бажанням негайно приступити до відновлюваних робіт».  

А що затримало Ментена у Львові? В архіві судді СС, штурмбаннфюрера СС Горста Бендера,  який після війни зберігали у берлінському Центрі документації збройних сил США, віднайдено лист Ментена до шостого відділу суду СС та поліції, де на третій сторінці знаходимо відповідь: «…окрім того, під час російського панування у Лемберзі мені вдалося упродовж трьох місяців зробити корисні для моєї теперішньої службової інстанції (служби перекладачем Einsatzgruppe z.b.V. Lemberg – Я. Д.) спостереження. Завдання айнзацкоманди  різноманітні. Передусім я знаю спосіб мислення українського населення у сільській місцевості. Оскільки ще не було цивільної адміністрації, то треба було організувати місцеві ради та міліцію, потурбуватись про врожай та вирішити єврейське питання. Важливим було теж питання знищення польського Руху опору. Моя інформація про людей та знання місцевості давали мені змогу надати підтримку у проведенні різних акцій. (Підкреслення – Я.Д.) Наскільки я виконав свій обов’язок – витікає із характеристики моєї службової інстанції, яка перебуває  у шостому відділі суду СС та поліції»(Архів шостого відділу суду СС та поліції зберігся тільки частково. Із чотирьох томів справи Ментена матеріал реконструювано тільки фрагментарно – Я. Д.).

Ментен, на думку нідерландських дослідників, збирав в окупованому радянськими військами Львові інформацію про колекціонерів творів мистецтва. Допомогу в цьому  мимоволі могла надати пані Марія Ґроєр, донька Францішка Ґроєра, єдиного професора, якого нацисти відпустили з місця розстрілу в ніч з 3 на 4 липня 1941 р.  Така думка  просочується з архівних матеріалів колишнього консульства Нідерландів у Кракові, серед яких віднайдено документи про соціальне страхування пані Марії Ґроєр, доньки Францішка Ґроєра. З цих документів бачимо, що пані Марія Ґроєр працювала у Пітера Ментена з січня по червень 1942 року (DeaffaireMenten 1945-1976, Band 2, p.678 aanmerking 118). Відтак закрадається припущення, що професор на знак вдячності за врятоване життя не назвав прізвища Ментена і перед Надзвичайною комісією у Львові  1944 року. Інакше виходило б, що «власник рицарських маєтків Підгородці-Сопіт» особисто причетний до розстрілу львівських вчених. У всякому разі, він мав бути присутнім при арештах і на допитах професорів, що йому й належало як інформатору СД і, зрештою, перекладачу. Комісар амстердамської поліції Ґійом Петерс, який допитував свідків розстрілу в селах Підгородці і Урич 1977 року, розповідав, що професор Францішек Ґроєр дав після війни в Польщі для нідерландського правосуддя письмове свідчення того, що Ментен під час нацистської окупації Львова добре ставився до поляків і євреїв.

Сьогодні залишається тільки гадати, які функції виконувала пані Марія. В опублікованому у Вроцлаві 1994 р. «Алфавітному списку 507 осіб, які працювали в 1939-1944 рр. в Інституті Рудольфа Вайґеля» у Львові, під 120 номером значиться співробітниця Марія Ґроєр, препаратор, знавець персидських килимів. Цікаво, що серед 507 осіб, які в різні часи були співробітниками всесвітньовідомого бактеріолога, тільки напроти прізвища пані Марії конкретно вказане її улюблене захоплення персидськими килимами. Судячи вже по тому факту, який запам’ятався укладачам списку навіть через 50 років, можна не сумніватися, що вона, як експерт, тішилась популярністю серед довоєнної львівської еліти, адже персидські килими у всі віки були символом вишуканості, смаку та розкоші. Купували персидські килими і професори львівських вишів, тож порадами пані Марії, напевне, користувались дружини вчених мужів. Міг користуватись її послугами перед війною і Пітер Ментен. Тоді він і міг передбачливо вивідати необхідну йому інформацію про тих львівських професорів, які цікавились антикваріатом.

Нагадаємо читачам, що в повоєнному списку викрадених на його віллі в Нідерландах речей значились також 63 персидські килими. Не могла знавець персидських килимів за час роботи у нідерландському консульстві в Кракові, яке відтепер Ментен  використовував як сховище награбованих по всьому генерал-губернаторстві творів мистецтва, не здогадуватись про походження такої кількості килимів та творів мистецтва. Не могла не знати, на кого Ментен працював, адже його тоді часто бачили в есесівській формі і у Львові, й у Кракові. Не могла не знати, що він поселився у Львові в квартирі розстріляного професора Островського, простісінько навпроти будинку її батька. То вже напевне донька ділилася своїми здогадами з батьком. Професор, безумовно, знав, хто такий Пітер Ментен і чим промишляє. І як з тим узгодити післявоєнне свідчення Францішка Ґроєра про те, що Ментен добре ставився до поляків і євреїв? Проте нічого тут виявляти подив, коли нагадати, що на післявоєнному процесі проти Ментена з аналогічною заявою виступив антиквар Йозеф Штіґліц із Ізраїлю, який під час німецької окупації Кракова та Львова був для Ментена експертом творів мистецтва. Почав свої свідчення колишній експерт з того, що приїхав на суд за сумних обставин. З’ясувалося, що батько його при смерті, і Йозеф Штіґліц  волів залишитися з ним до кінця, проте батько звелів: «Ні, ти поїдеш до Амстердаму. За іудейськими законами, людина, яка врятувала життя єврея, вважається рятівником всього ізраїльського народу. Ментен врятував твоє життя, і я наполягаю на тому, щоб ти поїхав і дав свідчення». Йозеф Штіґліц розповів, що під час війни Ментен тричі рятував йому життя, а 1942 року допоміг втекти до Угорщини.

Телефонні довідники

Сьогодні на вебсайтах російської Вікіпедії продовжують публікувати статті про те, що це українські студенти львівських вишів, які втекли до Кракова перед росіянами, склали списки з прізвищами вчених, яких мали вбити. Це, очевидно, все тому, що автори подібних тверджень ніколи не тримали в руках західні телефонні довідники, в яких, окрім адреси, вказувався і фах абонента. Такі дані в СРСР вносили тільки до телефонних довідників для службового користування. Львівська телефонна мережа нараховувала 1939 року до 6000 абонентів. Тож для того, щоб вишукати професорів вишів у довіднику Spis Abonentów Sieci Telefonicznych Dyrekcji Okręgu Poczti Telegrafów we Lwowiei Polskiej Akcyjnej Spółki Telefonicznej w miastach: Borysławiuz Okolicą, Drohobyczu i Lwowie na 1939 r. (miejsce wydania: Warszawa) прізвища не обов’язково було знати наперед.  Зрештою, довідник той разом зі всією телефонною мережею Східної Галичини став після Золотого вересня легкою здобиччю для фахівців з прослуховуванню із НКВС. Не доводиться сумніватися, що такий довідник був у розпорядженні співробітників німецько-радянської комісії з переселення. Таким довідником міг користуватися і колекціонер творів мистецтва Пітер Ніколаас Ментен. До речі, місце проживання Ментена у Львові за 1942 рік слідчі прокуратори Львівської області встановили через більш ніж тридцять років за допомогою телефонного довідника для «дистрикту Ґаліціен за 1942 рік». З цього ж довідника слідчі довідались, що Ментен був директором акціонерного товариства «Орица». Тож скласти, наприклад, повний список всіх директорів акціонерних товариств Галичини за 1942 р. було справою кількох годин. З цього ж телефонного довідника слідча група довідалась, що вулицю Романовича, на якій мешкав замордований членами «Einsatzkommando z.b.V. Lemberg» професор Тадеуш Островський, німці перейменували на  Алеештрассе. Незмінним залишився тільки номер будинку №5, в якому професор і його родина мешкали, і чию дев’яткімнатну квартиру №4 привласнив на другий день після розстрілу  Пітер Ментен. 

А можна було скласти розстрільний список, користуючись іншими доступними довідниками. Той самий оберфюрер Шенґарт, пам’ятаючи невдачу, пов’язану з арештом краківських професорів, міг при бажанні в тому ж Кракові дати доручення комусь із своїх заступників принести йому з бібліотеки довідники професорсько-викладацького складу львівських вишів, що їх перевидавали щороку аж до 1939/40 навчального року. (Адже Шенґарт сам підтвердив на післявоєнних допитах, що давав  розпорядження Торгівельно-Промисловій палаті в Кракові вислати йому список з прізвищами перекладачів.) І вже в колі втаємничених, серед яких міг бути і «дипломований купець» Пітер Ментен, холоднокровно обміркувати, кого саме вписати до розстрільного списку. Так, у довіднику «Skład Uniwersytetyw roku 1935/36, Lwów. Nakładem Unwersytetu Jana Kazimierza we Lwowie tłoczono w drukarnie naukowej, Lwów, Ormiańska 8», в якому зазначено 246 прізвищ, можна віднайти 14 із 17 прізвищ професорів та викладачів університету, розстріляних у ніч з 3 на 4 липня 1941 року. А такі довідники мав кожний виш.

На завершення

І ще ось яка цікава деталь. 29 червня 1940 року у кабінеті Сталіна – письменниця Ванда Василевська. Розмова на 45 хвилин, без свідків. Це бачимо у журналі відвідин Сталіна. Через двадцять хвилин Сталін приймає Молотова і Берію, розмова з якими почергово триває від 20.40 до 00.10. Ми не знаємо, про що вони говорили. Але, гортаючи мемуари Василевської, довідуємось, що Сталін на її прохання «дозволив професурі львівських вузів продовжувати викладати польською мовою та залишити на вхідних дверях своїх квартир таблички з написами польською мовою». Погодження зі Сталіним питання про мову викладання та про написи на дверних табличках квартир львівських професорів сприймається сьогодні просто як якийсь метафізичний акт.

Не викликає сумніву, що Сталін проінформував своїх соратників про перебіг розмови з польською письменницею і дав їм відповідні вказівки. Тільки які? Невідомо, чи Львівська міська рада отримала з приводу дверних табличок якийсь наказ в усній або письмовій формі, проте написи польською мовою на дверних табличках  у львівських кам’яницях можна було зустріти ще довго після війни.

Швидше за все, прохання письменниці було викликане передчуттям невловимої тривоги за долі польських вчених. Бо вже на 27 листопада 1939 року тимчасовий уряд міста конфіскував 2649 квартир, передавши 951 з них у відання НКВС, а також значну кількість – скерованим до Львова партійним і військовим функціонерам. А за наказом заступника голови облвиконкому Я. Томашевича на початку 1940 року було націоналізовано близько 6 тисяч будинків.

У сімдесятих роках, коли в Нідерландах повним ходом йшло слідство у справі Ментена, група нідерландських слідчих відвідала у гамбургзькій в’язниці приятеля Ментена, колишнього унтерштурмфюрера СС Вільгельма Розенбаума, засудженого шістнадцять разів до пожиттєвого ув’язнення. Балакучим той не виявився, проте сказав, що разом з Ментеном грабував в окупованому Кракові та Львові. Награбоване Ментен зберігав у складських приміщеннях, пообіцявши поділитися ним після війни.  Після війни Ментен оплатив навчання у медичному виші доньці страченого оберфюрера СС Шенгарта, в Einsatzgruppe якого був перекладачем.