Порожня барикада

Для людей, що заблокували дві військові частини у Львові, це тягнеться з дощового недільного вечора 19 січня до сьогодні. І супроводжується лютим морозом. Багато львів’ян вже й забули, що люди і досі мерзнуть на цих барикадах.

Тоді, на Йордан, через «сарафанне радіо», по тривозі, підняли кілька тисяч простого львівського люду, що кинувся, до частини 4114 на вул. Стрийській-Рубчака-Науковій-Тролейбусній, щоб не дати воякам вискочити на Київ. Не дали.

Це вже потім, люди будуть говорити, що це самі військові передзвонили своїм родичам і сказали – «блокуйте нас, бо ми не хочемо їхати в Київ», позливали тосол і солярку, познімали з техніки акумуляторами і дозволили людям себе заблокувати.

Але не всі ті тисячі, що так жваво кинулись блокувати війська з перших днів, залишаються, стояти на морозі біля барикад і дотепер. Революційний запал згас, тим паче, що частини розташовані майже впритул до житлових будинків, тож можна з вікна глянути на задубілих блокувальників. Зараз на кожній барикаді чергують по 5-7 людей, а інші приходять сюди, як на атракцію чи екскурсію.

Варта - це весело

Скажіть будь ласка, коли ще можна, виправдано і вмотивовано, всім хто має «колеса» носитись з раціями по місту? Доганяти, перевіряти автобуси, підозрілі буси, або заблокувати машини ДАІ, що начебто організовано їдуть на Київ, просто на дорозі? Коли таке було? Коли можна організовано шукати людей схожих на «тітушок» і безстрашно передавати по мобільній рації Zello:«Бачили десятьох чоловік, здається з «дубинками», говорили з ненашим «акцентом». Брати їх?». Ну скажіть, коли таке можна було робити? Це - суперова атракція для всього Львова.

Але в цьому є безперечний сенс, бо пости львівського Автомайдану на виїзді з міста, на залізничному вокзалі, в аеропорту забезпечують безперервний контроль усіх хто прибуває до Львова. Причому, цю рацію – безкоштовний мобільний додаток Zello, через яку йде вся комунікація, може встановити будь - хто, маючи смартфон. Тож слухають її не тільки барикадні пости біля частин і львівський Автомайдан, а й всі охочі, перш за все - СБУ, ДАІ, міліція, просто роззяви, а також заблоковані в частині вояки, що іноді влаштовують «шухер» блокувальникам, імітуючи можливий виїзд з території.

Блокувальний синдром

Слово «блокування» у Львові набуло такого ж іронічного звучання, як на початку протестів слово «провокація». Провокацією жартома називали все – від «тітушок» до шарудіння в кущах і падіння снігу з даху будинків. Так і з блокуванням. «Микола дай закурити, а то я тебе заблокую!»,- кричить дядько на одній з барикад. Такі революційні тренди в гуморі.

Але й справді, що робити на барикадах, коли нічого не відбувається? Коли не приходять «тітушки», не приїжджає міліція, ніхто не колядує, над тобою не нависає загроза штурму, підсвідомо знаєш, що частина контрактників, в цивільному, потихеньку покидають частину, лишилися тільки строковики хоча їх і немало - близько 400 людей. Львівський «Беркут» давно вже у Києві, а тут заблоковано двадцятьох «пташок» про людське око… Якось не по собі стає, бойовий дух падає. Чим себе зайняти і де знайти мотивацію?

Ну можна, перш за все, можна пробувати прогнозувати, що люди робитимуть, якщо солдати вириватимуться. «Підпалим барикаду!»,- каже мітингувальник Володя. Факели і солярка, щоб це зробити, вже давно заготовлені. «Подивись, вся барикада з автомобільних шин! Добре горітиме»,- додає хтось з натовпу. А ще, можна накидати їм під колеса «їжачків», зварених із загострених цвяхів або арматури. Тут такого добра не бракує.

«Хлопці, та що ми їм зробимо? Якби начальство сильно притисло, то нас би змели і поїхали би вже давно. Єдине, на що можна надіятись, то коли оце все почнеться і вибігши з частини, вони побачать нас і оцих жінок і дітей, що тут стоять, то в них прокинеться совість і вони схаменуться. Хоча, є ще Автомайдан, по ідеї він мав би заблокувати їх на дорозі в разі прориву тут..»,- сказав дядько Василь з розумним виглядом обличчя. Свого часу, з його слів, він служив раніше у «десантурі».

Тут люди свято вірять, що військові здатні перейти на бік народу. «Точно! Візьмемся за руки і станемо живим щитом!», - додав студент університету Франка Андрій. «Нє, так не піде. Треба кидати в них камінням»,- підсумував ще один спудей.

Також можна укріплювати барикади. Будувати з них стіни, насипати сніг, носити шини, дошки, патики, палки і заливати це все добро, за київським прикладом, водою - щоб закам’яніло. До слова, біля головного входу в частину на вул. Стрийській, люди так і зробили. Барикада така велика, що вища за ворота - вилізши на неї, можна перестрибнути на територію.

Ну, можна також, щоб не замерзнути, ходити довкола - по всіх барикадах, і хлептати всюди чай/каву та напихатись задубілими канапками. Хоча можна витрати хвильку часу і підігріти їх на вогні, бо так смачніше. Але це довго, краще їсти холодними, бо ще чергові на кухні помітять, що ходиш колами і об’їдаєш мітингарів. Можна також заливатись зупами, борщами, наварами, що приносять турботливі господині, але на те потрібно зважати. Бо шлунки у всіх різні, а до туалету бігти далеченько.

Щоб швидше минув час на барикадах, а люди тут чекають, коли ж нарешті солдати почнуть вириватись, можна нав'язати балаканину про політику, охорону здоров'я, про що завгодно. А ще краще, коли на кожній барикаді є старший дядько, який з запалом розповідає про своє минуле, переважно про те, як він служив у війську, розповідає байки, або розважливо розмірковує про майбутнє. 

На барикаді, що має кодову назву «Гарматний двір», зі сторони Наукової, до речі там, за браком людей тимчасово відмінили чергування, хоча сама барикада стоїть, і ще тиждень тому вважалася найважливішою, бо саме звідси чекали прориву, через слабкий паркан. Так от, один з чоловіків розповідав тут, що він троюрідний брат Володимира Олійника, того що розробив закони 16 січня.

Сказав, що кілька років тому, навіть йому по пиці «з’їздив», правда не сказав за що. Розповів, що дід Олійника був у військах армії Української Народної Республіки, а батько – націоналістом і вишиванку не знімав, за що його радянська влада відправила в Сибір. «Ну в кого він такий вдався – невідомо. Ненавидить все українське!»,- аж засичав чоловік. Всі на барикаді зареготали. Свого імені той чоловік не назвав, але був у куртці транспортної компанії «Транс-Сервіс».

Запах революції

Від довгого стояння біля бочок, одяг просякнутий димом і ти пахнеш спочатку як шашлик, а потім, через кілька днів, як зрілий кочегар. Мандруючи цивільною частиною міста, їдучи в маршрутках, буваючи в магазинах, помітно, що цей запах бентежить мешканців. Переважно старших жіночок. Вони відсахуються або демонстративно пхекають носом.

З таким «ароматом» важко познайомитися з дівчиною, хіба що з такою самою «запашною» революціонеркою. Але з цим потрібно бути обережним, бо то вже може бути серйозна любов.

У час довгого стояння біля бочки, обличчя розпарюється і закопчується, а в поєднанні з вітром і морозом, шкіра стає схожа на шліфувальний папір. Руки розпухають від холоду, назагал - приємного мало. Але бувають і веселі моменти.

Одного разу, іскорка з бочки потрапила дідусеві, що грівся поруч, на груди. Через деякий час вона почала тліти, а дід якраз «штовхав» нам, салагам, чергову бувальщину. «Діду, та ви горите», - монотонно промовив один з хлопців. «То гасіть мене! Гасіть!»,- закричав дід і почав бити себе в груди! Тепер в його дублянці маленька дірочка на грудях. «Ех, шкода куртки»,- відказав дід. Зате, коли його тепер бачимо – тепло і весело.

Діти на чергуванні

На другий тиждень блокування людей на барикадах стрімко поменшало, багато захворіло, бо вдарив лютий мороз. Добряче накульгує також організація самого блокування та інфраструктури, бо як не крути, а щоб все це діло трималося купи, людям потрібні справжні лідери.

Я не кажу, що тут таких немає, я просто хочу зауважити, що тут багато напівлідерів. Зокрема, старших дядьків, що живуть тут поруч в будинках, на яких власне і тримаються ці всі пости. Вони до певного моменту знають, що робити, але коли люду на барикадах немає, забезпечити його не в стані. Мовчки залишаються там самі. А в трохи молодших «лідерів», щоб назбирати народ, все зводиться до істеричних закликів по рації чи у «фейсбуці», що вже не так ефективно працюють, як на початку.

Також заважає координації людей різниця в поколіннях. Молодші - більш просунуті, мають рації, смартфони, активно користуються соцмережами. Відповідно і керують ними інші, такі ж молодші. А дядьки - наче самі по собі. Сидять мовчки, стежать за побутом на кожній барикаді, мовчки вдивляються в полум’я.  

Деякі молоді «орлята», почали приходити на барикади в бронежилетах. Як на мене то це - повний абсурд. На моє зауваження передати краще ці жилетки людям в Київ, відповіли, що там вже багато передали.

Також стрімко впав вік блокувальників, почало приходити багато школярів. Одного дня, на зміну варти на відповідальному посту «Сьомий поверх» прийшло двоє хлопців, років по 14. Обоє, прийшли і одразу впевнено зафайкували по сигареті, та почали передавати по рації оперативні дані.

В той час з’явилась інформація, що Микола Азаров написав заяву на відставку і по рації люди почали передавати цю «радісну вістку», але хлопці ніяк не відреагували, бо не знали навіть хто такий Азаров і що таке посада прем'єр-міністра. Аж поки по тій самій рації, не почали жартувати з прізвища екс-прем’єра, «Ааааа! То Азіров пішов!!!»,- школярі вибухнули сміхом.

А взагалі сам пост, розташовується в під'їзді багатоповерхівки. Переважно люди, що йдуть сюди чергувати - відповідальні хлопці і розуміють, що це чи не єдина вишка огляду, з якої проглядається вся частина.

Хоча є ще одна, навпроти це - четвертий поверх в недобудованому будинку, на заскленому балконі. Люди попросили будівельників не ставити там ручки на двері, підвели електрику від щитка і також чергують. 

Ці діти, що приходять, живуть у прилеглих до частини будинках. Одягнуті по-осінньому: на ногах кросівки, легкі куртки. Один з них з на ім’я Хризант, що мешкає поруч на Науковій, з таким захопленням розповідав, що якийсь полковник дав їм кілька буханців хліба біля головного КПП, і цей хліб найсмачніший з тих, що він коли-небуть їв. «Це в натурі, найлучший хліб!»,- сказав він. А знаєте, як буває в дитинстві, запам’ятовуються «смачні спогади», ще в армію захоче податись через ті хлібини..  

Старший на іншій барикаді, що називається «Кухня» на вул. Рубчака 25, молодий хлопець Юра. Йому 24 роки, живе в Сокільниках. З його слів, жив півтора місяці в наметі на львівському Євромайдані. «Я додому взагалі не приходив. А навіщо? Хлопці з «Правого сектору» зняли нам квартиру в центрі Львова і ми ходили туди помитись, відпочити на кілька голин. А потім знову до праці»,- сказав він. Юра обходить пости, допомагає розносити каву і зовсім не носить рукавиць. Як можна в такий мороз з вітром не носити рукавиць? «Та звик вже, навіть уваги не звертаю»,- сказав Юрко.

Видно, що люди втомились. Біля барикади - головне КП на вул. Стрийській, в палатці, почув жваву розмову про те, що це вже останні дні блокування, що нібито досягнуті домовленості з керівництвом частини і залишиться лише невеличкі патрулі, а людей відпустять по домівках.  

Також, останні два тижні, у соцмережах тай поза ними, зокрема, серед радикально налаштованих студентів, лунають закиди, що всі справжні революціонери вже давно виїхали в Київ, а тут лишилась якась неміч, яка блокує частини. Але не можна применшувати здобутки місцевої революції, бо ці люди нічим не гірші за тих, що у Києві. Можливо вони менш героїчні. Хоча їм вистачило духу зупинити колону на виїзді з частини, і чергувати на морозі і досі. Вони включились на тому етапі боротьби на якому змогли.

Швидше за все, цим місцевим блокувальникам, десь всередині дошкуляють докори, за те, що вони не на Грушевського, а тут, у Львові, де, по суті, нічого не відбувається. Хтось глушить ці докори раціональними аргументами, мовляв там вже війна, убивають людей, а в мене сім’я. Тож роблю що можу.

Тому не варто надто применшувати їхню роль у загальних революційних справах. Ці люди роблять те, що можуть на своєму місці. Виконують ту роботу, яка зараз, згідно з їхніми можливостями їм піддається. Безперечно, вони заслуговують на повагу.

У Києві висить плакат «Хто не був на Грушевського той – не мужик». Може й так, але коли вас, у Львові, з докором запитають, а ти був на Грушевського?. То можна з такою самою інтонацією запитати – а ти був на Рубчака? Зараз, на повагу заслуговує та людина, яка хоч десь була і щось зробила, а не відлежалась вдома біля телевізора.

Богдан Головко, ZAXID.NET