Примирення з Донбасом: місія можлива
IQ

Примирення з Донбасом: місія можлива

Чому суспільні рани загояться швидше, ніж ми думаємо

Григорій Швець, 1 червня 2016 2048 1

На днях у Кремлі знову заявили, що готові повернути Україні окуповані райони Донбасу. Але у багатьох українців це викликає не оптимізм, а навпаки – чорну меланхолію. По-перше, песимісти давно змирилися з нашою поразкою і навіть у поступках Кремля бачать хитру «багатоходівку» Путіна. Ну а по-друге, вже два роки поспіль нас старанно переконують, що між Україною і Донбасом завжди буде стіна ненависті та рівчак з гарячою кров’ю. Однак проти алармістських фантазій свідчить і українська історія, і саме життя. Хоч би що казали аналітики, наші суспільні рани загояться швидше, ніж ми думаємо.

Час, який лікує

Після Другої Світової війни нобелівський лауреат Томас Манн стверджував, що весь світ буде ненавидіти Німеччину як мінімум тисячу років. На жаль, літератор помер у 1955-му і не встиг побачити, як швидко переорана війною Європа об’єдналася – зокрема навколо пам’яті про взаємну ворожнечу. Протиріччя, які сьогодні існують всередині Європейської Унії, жодним чином не стосуються ані Першої, ані Другої світової війни. Якщо Великобританія має претензії до Німеччини, то зовсім не через бомбардування Ковентрі – цю сторінку історії Європа давно перегорнула.

Українська історія ще більш промовисто свідчить проти алярмізму. Українці століттями звитяжно убивали одне одного під різними прапорами або і зовсім без прапорів. Знищенням українців прославилась чимала частина наших національних героїв, але сьогодні це нікого не цікавить. Маючи величезний досвід взаємознищення, українці за якихось два десятиліття стулилися у досить монолітну націю, яка не луснула навіть під тиском зовнішнього агресора. Хіба потрібні ще якісь докази того, що минуле не має абсолютної влади над майбутнім?

Ніякого дива тут нема. Пересічна людина – байдуже, якої національності – прагне передусім вижити. Тому статистична більшість народу завжди пристосовується до мінливих історичних обставин, демонструючи дива ментальної гнучкості. Лише протягом ХХ століття українці мінімум тричі міняли державну належність, побувши підданими Російської імперії, громадянами СРСР та незалежної України. Більшість східняків також пристосовувалась – ті, хто не пішов в УПА і в дисиденти, тримали дулю дуже глибоко в кишені. А деякі – навіть дехто з нинішніх бандерівців – навіть вступав в комсомол.

Тож не варто перебільшувати значення того безладу, який зараз відбувається у Донбасі. І тим більше не слід приписувати мешканцям Донецька та Луганська якусь надзвичайну принциповість та ідейність – вони такі самі пристосуванці, як і решта українців. Ліквідацію самопроголошених «республік» вони сприймуть так само покірно, як колись – сепаратистський переворот або розпад СРСР. Звісно, можна пофантазувати на тему донбаських аналогів IRA або УПА, але жодних фактів на користь цієї версії майбутнього нема. Якби місцеве населення справді хотіло воювати проти України, «ополчення» не розбіглося б ще влітку 2014-го і Росії б не довелося вводити регулярні військові частини.

Примирення знизу

Питання примирення на Сході прийнято прив’язувати до Мінських перемовин та заяв політичних лідерів. У такому ракурсі замирення і справді видається безнадійною справою – Мінський процес триває давно, але до розв’язання конфлікту так і не призвів. Кремль постійно й безсоромно бреше та маніпулює, а лідери сепаратистів роблять заяви взаємовиключного змісту. З українського боку також частенько лунають радикальні заяви про вічне розділення України та потребу розпрощатися з «баластом». Не дивно, що перспективи примирення видаються багатьом туманними.

Між тим, процес примирення триває вже давно, але не в телеефірах та Фейсбуці, а на рівні повсякденного життя. Почнемо з того, що лінія розмежування так і не розірвала Донбас. Щойно припиняються важкі бої, люди починають їздити туди-сюди – навідують родичів, купляють харчі, отримують пенсії. Все це мало схоже на кордон між територіями затятих ворогів. Донецькі бабусі можуть скільки завгодно лаяти «хунту», але все ж таки їздять сюди по пенсії та дешеві продукти. Лише змучена конспірологією людина може вгледіти у цьому економічну диверсію ДНР. Насправді ж це звичайне людське життя пробивається крізь військово-ідеологічні перепони нових часів.

Найбільш вагомим аргументом алармістів є публічні висловлювання по-сепаратистськи налаштованих мешканців ЛНР та ДНР. В епоху доступного інтернету «помацати» суспільну думку «республік» можна і на відстані. Вітчизняні ЗМІ активно підхоплюють «перли» сепаратистської думки і конвертують суспільне обурення в лайки. Але наскільки вагомі ці балачки з історичної точки зору? Що казали львів’яни, коли їхнє місто тримало в облозі військо Хмельницького? Страшно подумати, які інтерв’ю можна було взяти в Умані після гайдамацької різанини. Між тим, і Львів, і Умань – це Україна.

Звичайна людина не сприймає власних політичних переконань всерйоз. Більшість декларованих сепаратистів – це «диванне ополчення», на яке нарікав ще Стрєлков. Сьогодні в «народну міліцію» наймаються як на звичайну роботу – заради зарплати, а не можливості героїчно померти за «Новоросію». Для фанатичних сепаратистів це трагедія, а для нас зайве підтвердження того, що мешканці окупованих територій – просто заручники ситуації, тож примирення можливе. Навряд будуть братні обійми і сльози каяття, але хто сказав, що це обов’язкова умова миру? Мир починається зі звичайного співіснування. І, схоже, до цього наше розірване окупацією суспільство готове більше, ніж політичні лідери.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук