Пристрасті за Іллічем

Знищення пам’ятника Леніну «свободівським» десантом в Охтирці викликало неабиякий розголос. По-перше, у нас вже давненько не трощили монументів, тим більше за участі нардепів. По-друге, «гучний» акт національно-визвольного вандалізму стався чи не вперше з часів підриву погруддя Сталіна у Запоріжжі 2010-го.

Найбільш болісно чомусь сприйняв «атентат» на кам’яного Ілліча Геннадій Кернес, пообіцявши повідривати руки і ноги тим, хто спробує знищити аналогічний монумент у Харкові. На відміну від харківського міського голови, сумські комуністи лише традиційно затаврували «фашиствующие элементы» та закликали мешканців «орденоносной партизанской Сумщины» зупинити «ползучий национал-экстремизм». А от їхні однопартійці в Одесі заявили про створення укомплектованого зі спортсменів загону «СМЕРШ» для спротиву вандалам. У Севастополі до місцевого Ілліча приставили міліціянтів-бодігардів... Коротше кажучи, багато шуму на порожньому місці.

Аргументація «націонал-вандалів» цілком зрозуміла і послідовна. В їхній системі координат Ленін (напару зі Сталіним) уособлює радянський варіант імперської Москви і всі пов’язані з нею лиха. Відтак знищення монументу Ілліча – не просто зухвалий політичний акт. Це очищення чола України від колоніального тавра, а національної душі – від привидів рабського минулого, що досі тяжіють над нею. Що ж, монументи Ілліча справді мали приховану функцію демаркації політико-ідеологічного простору. Але символ перестає бути символом, якщо його перестають «зчитувати». Японські туристи входять до Собору Паризької Богоматері без побожного трепету: одні не розуміють мови християнських символів, інші вважають, що ця мова звернена не до них. Так само і для молодшого покоління українців монумент Леніна є лише артефактом минулої епохи, за яким стоять малозрозумілі ідеї та смисли. Старше покоління теж важко назвати ідейними ленінцями, а ліві рухи в Україні або сумлінно слугують «великому капіталу», або абсолютно маргіналізовані. Та й сам час знешкоджує пам’ятники Леніну краще, ніж будь-яка антирадянська пропаганда. Відступаючи чимдалі в пітьму віків, історичні постаті міфологізуються і забуваються. Це підтверджує доля чисельних радянських монументів, які здебільшого тихенько собі руйнуються під впливом кліматичних умов.

По суті, єдине, що утримує тінь Леніна в головах українців – це активне використання Ілліча існуючими політичними угрупованнями. Для «Свободи» руйнація монумента вождя – це спроба встановити власні порядки у місті, регіоні, країні, демонстрація сили. Це виклик політичним супротивникам, кинута в обличчя рукавичка. Справа, звісно, не в рукавичці і не в монументі, а в тому, що за цим абстрактним жестом стоїть конкретний виклик. За таких умов боронити навіть найбільш беззмістовний радянський бовван – це справа честі для опонентів «Свободи». Цього разу ще й дали «отвєтку»: протягом останніх кількох днів на Львівщині, Івано-Франківщині та Рівненщині пошкоджено 4 меморіальні об’єкти, присвячені Бандері та Шухевичу. 

Звісно, на місці пам’ятника Леніну чи Шухевичу міг опинитися будь-який інший об’єкт. Приміром, минулорічні мітинги на підтримку телеканалу ТВі зібрали чимало людей, які жодного разу не дивилися цей канал, але вважають за справу честі чинити спротив «бандитському режиму». Щось схоже відбувається зараз і з Гостинним двором у Києві: його боронять навіть ті, хто ніякого стосунку до нього не має, але вважає своїм обов’язком чинити спротив «злочинній владі».

На щастя, пересічні українці не надто активно долучаються до ігрищ політичних угруповань, лише спостерігаючи за перформансом. Але руйнування пам’ятників зачіпає і їх. Наприклад, мешканці Охтирки образилися не так через антикомуністичний характер акції, як через те, що вигляд їхньої центральної площі порихтували на свій розсуд заїжджі «варяги». До того ж, подібні «офензиви» матеріалізують страх багатьох українців перед духовною інтервенцією, зміненням усталеного ідеологічного пейзажу. І не секрет, що об’єкти активних зазіхань ззовні нерідко стають від цього тільки ріднішими і набувають особливого значення. Забутий кам’яний бовван легко перетворюється на символ духовного суверенітету («Не хочемо, аби нас вчили жити»), а то й на маркер регіональної ідентичності («Ми – не вони, у нас Ленінів не руйнують»).

На теренах Галичини декомунізація символічного простору відбулася відносно безболісно і, схоже, безповоротно. «Радянські» елементи тут оперативно вилучили і замінили альтернативними («українськими» або «галицькими»). На протилежному боці країни ж місцевий символічний ландшафт також не піддається оперативному втручанню – з суто історичних причин. У Донбасі зв’язок із радянською епохою має зовсім іншу якість, аніж в Галичині. Якщо у Львів ідейні нащадки Ілліча прийшли у 1939-му як зовнішня (і не дружня) сила, то в Луганську більшовики здобули владу демократичним шляхом (!) ще 1917-го. Як то кажуть, відчуйте різницю. А от Центральна Україна приречена і надалі потерпати від змагань за її душу. Вплив антирадянського дискурсу тут досить відчутний, але і готовності розпрощатися з радянською спадщиною не спостерігається. Тому для політичних гравців існує величезна спокуса зробити електоральний гешефт на «оптимізації» місцевого ідеологічно-символічного простору.

Втім, у будь-якій частині країни формування символічного ландшафту переважно відбувається під впливом «згори». Останнє слово залишається за місцевими політиками і чиновниками, а не місцевими громадами, з почуттями яких рахуються виключно перед найближчими виборами. Тому долю радянських (і будь-яких інших) символів визначає радше місцева (і загальноукраїнська) політична ситуація, аніж переконання населення. Наприклад, кілька років тому погруддя Сталіна у Запоріжжі (а також Леніна – на Луганщині і на Донеччині) встановлювала місцева організація КПУ. А скандальний пам’ятник «жертвам ОУН-УПА» в Луганську – місцеві регіонали в особі чиновників та депутатів.

Допоки український політикум апелюватиме до абстракцій (духовності, пам’яті, спадковості поколінь), пам’ятники Леніну (або іншим персонажам) будуть предметом політичних маніпуляцій і яблуком розбрату між українцями. Одні монументи встановлюватимуть назло політичним опонентам, інші – демонстративно трощитимуть і не менш демонстративно охоронятимуть.

Припинення цього абсурду можливе за трьох умов. Перший (фантастичний) варіант – пробудження у політичних гравців совісті, внаслідок чого вони відмовляться жонглювати символами і віддадуть місцевим громадам право визначати, кого вони хочуть увічнити в камені, а кого – ні. Другий (також фантастичний) варіант: формування в українців нейтрального, а не ціннісно-емоційного, ставлення до минулого. Найбільш реалістичною (хоча й не оптимальною) видається перспектива остаточного розділення символічного ландшафту України на ідеологічно відмінні території з більш-менш усталеними кордонами. Але і до цього нам ще жити і жити – «закат солнца вручную» тут неможливий. А тому нам всім треба запасатися попкорном, насінням або бромом – залежно від соціокультурних орієнтацій та стану нервової системи.