Про «генетичну пам'ять», або Творці пам’яті – 2

Дивним і небезпечним є те, що доктор історичних наук Дмитро Табачник заявляє у статтях та інтерв’ю про селективну роботу з виведення окремого народу - галичан. При детальнішому розгляді його науково-публіцистичного доробку виявляється, що він нічим не відрізняється від своїх опонентів, різного роду прихильників генетичної пам’яті націй та расової чистоти.

Якось в одній із публічних дискусій відомий соціальний антрополог сказав, що для людей в сучасних розвинутих суспільствах є абсолютно байдужим їхнє етнічне походження. Мовляв, важливою є особистість, а не набір генів і хромосом. Він наводив яскраві приклади, чітко аргументував свою позицію і закінчив приблизно таким висновком: «Моє етнічне походження не є моєю особистою заслугою, а отже, воно не може бути і моєю вадою». Попри те, що в світі стає щораз більше людей, яким направду важко визначитися зі своєю етнічною належністю, і зрештою нема такої потреби, в Україні й надалі офіційно використовують терміни з расистським підтекстом: «чистокровний українець», «етнічні зайди» і особливо - «генофонд нації».

Сталося так, що формулювання «генофонд нації» сприймається в українському суспільстві як щось нормальне і позитивне. Люди, які його вживають, не задумуються над тим, який логічний ланцюжок він тягне за собою. Мова не йде про біологічний генотип, що містить генетичну інформацію про всі видові й індивідуальні особливості організму, тут йдеться про певне усуспільнення біологічної категорії. Отже, якщо є така собі комора з добірними генами, де міститься вся інформація про расово чистий та здоровий тип нації, то це означає не тільки визнання існування расово неповноцінного матеріалу в середині її, але й усправедливлює теорії про расову чистоту. 

 

Галичани за Табачником – це продукт селекції та багатолітнього людиноненависницького експерименту, який проводився Польщею, Австро-Угорщиною та Третім Райхом для витворення спеціального антиросійського та антиправославного народу

 

У біології генетичною пам’яттю вважається спадковість, або пам'ять певного виду. Матеріальними носіями генетичної пам’яті є нуклеїнові кислоти. Механічне перенесення цих біологічних механізмів на суспільство і застосування їх для опису окремих суспільних процесів є неприпустимим тому, що такі людські риси як мужність і боягузтво, доброта і злість, стійкість та зрадливість є однозначно набутими через суспільні практики, а не передаються генетично. Свого роду поєднанням вульгарного біологізму та волюнтаристської філософії була доктрина німецького нацизму. Один з її творців – Альфред Розенберг – вважав расу єдиним організмом з колективною душею. Тобто наділяв велетенську групу людей, виділену за практично двома ознаками: колір шкіри та форма волосся, рисами та характеристиками конкретного індивіда. Така суспільна практика та теорія призводили в минулому до появи доктрин про повноцінні і неповноцінні народи, про божественне походження панівних рас і, як наслідок, до дискримінації, расової сепарації, рабства, етнічних чисток, погромів і геноциду. Расизм спрямовує свою діяльність на збереження чистоти своєї раси та недопустимість змішання з іншими. Він намагається консервувати існуючий стан, паралельно витісняючи расово неповноцінних, а цивілізаційний поступ трактує як занепадництво.

Отже, ті політичні партії та угруповання в Україні, які сповідують етнічний націоналізм є типовими прихильниками расистських теорій. Гасло «Україна для українців» в його етнічно ексклюзивістському розумінні в нашій багатонаціональній державі є, на щастя, чистою утопією. Нема нічого дивного в поведінці тих, хто вірить у існування «чистої» української нації, було б дивно і небезпечно, якби ці «диваки» отримали масову електоральну підтримку в суспільстві. Дивним і небезпечним є те, що доктор історичних наук Дмитро Табачник заявляє у своїх статтях та інтерв’ю про селективну роботу по виведенню окремого народу - галичан. (Тут і далі наводитимуться цитати із збірника статей: Крючков Г.К., Табачник Д.В. Фашизм в Украине: угроза или реальность? Харьков: Фолио, 2008 – ВР). При детальнішому розгляді його науково-публіцистичного доробку виявляється, що він нічим не відрізняється від своїх опонентів, різного роду прихильників генетичної пам’яті націй та расової чистоти. Навіть більше – він сам часто послуговується подібними категоріями.

Дмитро Табачник є одним з найбільш відомих ідеологів від історії в Партії регіонів. Його аналіз концепції української історії демонструє дуже цікавий результат. Концепція, що проглядається із низки статей, написана від протилежного до історичної політики президента В.Ющенка. Проте є також свої особливості. Замість написання якихось синтетичних досліджень, Д.Табачник взявся за конструювання образу Галичини і галичанина, як чужих для української історії елементів. В історії є відомими приклади конструювання себе самих у співставленні з «іншими» (так зване «іншування»), проте в працях Дмитра Табачника, окрім давно застарілих методів та віджилих історичних оцінок, нічого більше не видно. А історія потрібна йому, як інструмент, який дозволяє зробити екскурс в минуле, щоб краще зрозуміти сучасну ментальність галичан (с.321). Тобто він сам укладає в певну задану послідовність історичні факти, щоб у читача виникало враження про історичну, а точніше генетичну обумовленість колективної свідомості галичан. Він фактично винаходить і конструює потрібні йому «Галичину» та «Велику Україну», свідомо розводячи їх на різні полюси протистояння.

Почну із протиставляння, придуманої ним «Галичини», видуманій ним же «Великій Україні». Отже, за Д.Табачником, Галичина – це територія, населення якої не брало участі в етногенезі та культурному й історичному розвиткові українського народу з кінця XIV століття (с. 312). З цього положення випливає, що його автор дотримується тези про існування чистих етнотипів, які мають зв'язок із найдавнішим минулим. Галичина – це «експериментальний майданчик для відпрацювання методів руйнації Великої України» (с.318). Галичина – це полігон для боротьби націоналізмів та місце поклоніння ідеям фашизму і нацизму. Це твердження вказує на те, що історик Табачник допускає існування територій та народів, для яких є властивою позачасова прихильність до ідей націоналізму та фашизму, тобто така собі нацистська теза навиворіт.  

Галичани за Табачником – це продукт селекції та багатолітнього людиноненависницького експерименту, який проводився Польщею, Австро-Угорщиною та Третім Райхом для витворення спеціального антиросійського та антиправославного народу (с. 314). Пишучи про експеримент над великим людським колективом, та вживаючи наступну термінологію: «руйнація глибинного народного менталітету», «стирання, і навіть ампутація історичної пам’яті», «зомбування», Дмитро Табачник нічим не відрізняється від критикованих ним же етнічних націоналістів. Описуючи галичан, Д.Табачник застосовує щодо них такі епітети: «звіряча ненависть», «зоологічний націоналізм», «клінічна русофобія». На додаток до всього, він не вважає галичан етнічними українцями. Тут знову прочитується прямий вказівник на те, що автор концепції вважає позитивом ефемерну чистоту етнічного типу. Д.Табачник також дотримується думки, що цей нечистий в расовому розумінні народ, в результаті експериментів, проведених над ним протягом століть, набув таких загальних рис, як зрадливість, підлість та агресивність. Галичани – це народ покоївок, прислуги, офіціантів та немитих селян. Натомість великоукраїнці - це благородні борці з ворогами православно-слов’янської цивілізації. Російську імперію він називає мультикультурним усесвітом, де, незважаючи на походження, українці могли робити неймовірну кар’єру: ставали генералами, маршалами та великими вченими. При цьому жодним словом він не хоче обмовитися про існування в тому мультикультурному світі обмежувальних законів для євреїв, таких як «зона осілості», як також про те, що кар’єру етнічним українцям можна було зробити лише старанно приховуючи своє походження.

Дмитро Володимирович напевно добре обізнаний із таким явищем в історії соціальних досліджень як географічний детермінізм. За допомогою цієї теорії дослідники намагалися показати взаємозв’язок між суспільством та географічним середовищем. На підставі названої методології часто робилися висновки про вплив природних обставин та клімату на формування так званого національного характеру та національного духу, що приводило зрештою до надання географічному чиннику вирішального значення. Багато расистських концепцій живилися з цього джерела, проте історик Табачник віддав перевагу ще більш агресивній теорії – суспільної селекції. 

 

Про ворогів у творчості Д.Табачника можна прочитати досить багато. Ворогами є весь західний католицько-протестантський світ, який постійно плете інтриги проти «православної цивілізації» і намагається шляхом запровадженням унії знищити «загальноправославну слов’янську Ойкумену»

 

Попри апелювання до генетичної пам’яті, ще більш важливим є творення концепції історії Галичини, яка на ній і базується. Для Табачника це суцільна історія зради. У тих моментах, де доктор історичних наук не може собі дозволити вдаватися до відвертих фантазій, ці лакуни відразу заповнюють його прихильники. Так, як це сталося із листом «Сойма подкарпатских русинов» до прем’єр-міністра України Азарова на підтримку на посаді міністра освіти і науки Д.Табачника. Інтелектуали від «Сойму» вважають Табачника «відомим у всьому світі об’єктивним істориком» і таким, хто «згадав істинні факти з історії Галичини». Тезу Табачника про неукраїнське походження галичан вони розвивають і продовжують аж у раннє середньовіччя. На їхню думку, галичани походять від племені тиверців, які не були східними слов’янами, а отже, й українцями або росіянами. Покликаючись на похід київського князя Олега на Константинополь 907 р., русинські історики приписують тиверцям не тільки відмінне етнічне походження, але й наголошують на їхній відмові підпорядковуватися київським князям. Безумовно, творці нової пам’яті не оминули й 1204 року, коли «Галицько-Волинське князівство» (така назва є конструкцією, штучно придуманою істориками) захопило Київ і посадило на престол воєводу Дмитрія. Аналогія з 2004 роком, як на долоні.

Із подібної середньовічної «історії» чітко вимальовується теперішній політичний розклад в Україні, а сучасна політична боротьба за Київ подається так, ніби В.Янукович – київський князь, а його опоненти – ставленики «галичан» та зовнішніх ворогів. Про ворогів у творчості Д.Табачника можна прочитати досить багато. Ворогами є весь західний католицько-протестантський світ, який постійно плете інтриги проти «православної цивілізації» і намагається шляхом запровадженням унії знищити «загальноправославну слов’янську Ойкумену». При цьому думка історика Табачника шугає через цілі століття, проводячи тільки йому одному зрозумілі аналогії, між часами Київської Русі, Іваном Мазепою, періодами Першої та Другої світових воєн та Помаранчевою революцією 2004р. Наприклад, описуючи політику знищення мирного населення в окупованому нацистами Києві, Табачник заявляє: «Виходячи з цього, в каральних акціях були задіяні націоналісти, які так само вірно служили Гітлеру, як їх предки Карлу ХІІ, а нащадки – Джорджу Бушу» (с. 272). Отже, для історика Табачника існує конкретна історична група потенційних зрадників, яка спирається на власну глибоку традицію. А описаний ним ворожий табір, як шагренева шкіра, то розтягується до величини планетарного масштабу, особливо, коли він діє проти «православної цивілізації», то звужується до меж невеликого кола негідників, які під’юджують галичан зруйнувати той одвічний земний рай Великої України у складі Росії. Тобто навіть тут історик Табачник відмовляє українцям-галичанам у праві на самостійний розвиток та власну історію. Такий підхід є анітрохи неприйнятним в історичній науці. Це відверта і вульгарна телеологія, коли сучасний досвід та оцінки автоматично переносяться на минуле.

Уся подальша історія Галичини була, на думку прихильників Табачника, ще менш благородною. Московське князівство разом з Литвою і Польщею розгромило монголо-татар, але Галицьке князівство відмовилося підкоритися Києву і приєдналося до Польщі. Про подальші експерименти над галицьким матеріалом яскраво свідчить цитата: «В 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрії, котра нав’язала галичанам ідею, що вони є окремою українською нацією. Ця ідея успішно розвивалася в тому напрямку, що землі теперішньої України також населені українцями, а тому галичани мають боротися за їх приєднання до складу Австрії». Отже, українська нація це габсбурзький винахід для боротьби з тією ж Україною. Цікавою є також інтерпретація акту злуки 1919 р. Об’єднання ЗУНР і УНР було неможливим, оскільки галичани «повністю відрізняються ментально» від решти українців. Тут лишень залишається нагадати розенбергівське визначення раси, як єдиного організму з колективною душею, який, власне, не склався у випадку галичан та наддніпрянців. 

 

науковий світ з кінця 90-х років ХХ століття вважає поділ людства на раси застарілим, а в Україні, як співається в одній сентиментальній польській пісеньці, – « і надалі триває ХІХ століття»

 

Дмитро Табачник та прихильники ідеї «православного слов’янофільства» кваліфікують русофільський рух в австрійській Галичині виключно як «вічну жертву» кривавих «австро-українців» - прислужників габсбурзького режиму. Як правило, теза про «вічну жертву» передує намаганню присвоїти собі право на «вічну помсту». Позиціонування себе жертвою ніби усправедливлює будь-яку брутальну «помсту» в майбутньому. В цьому ключі весь період радянських репресій можна легко пояснити тим, що репресовані заслужили на це.

Лист «Сойма прикарпатських русинов» містить в кінці один коротенький висновок. В ньому йдеться про те, що галицькі націоналісти бояться, що Табачник на посаді міністра освіти і науки перепише підручники з історії. З останніх заяв міністра Табачника дійсно випливає, що він має намір переписати підручники і хоче доручити цю справу спільній українсько-російській комісії. Ключові завдання вже визначено: у цих підручниках має відображатися лише лінія спільних дій українців та росіян. Це має бути історія Табачникової «Великої України» без зрадливої «Галичини». А «Велика Україна» за Табачником – це територія з розмитими межами і кордонами, основною ознакою якої є беззастережне відчуття її населенням «історичної українсько-російської єдності», де місця галичанам просто нема.

Найбільш прикрим в цій історії є те, що науковий світ з кінця 90-х років ХХ століття вважає поділ людства на раси застарілим, а в Україні, як співається в одній сентиментальній польській пісеньці, – « і надалі триває ХІХ століття».