«Реактор закрили тілами ліквідаторів»
Суспільство

«Реактор закрили тілами ліквідаторів»

Ліквідатори наслідків аварії на ЧАЕС Всеволод Смеречинський та Георгій Чліянц згадують про 1986 рік

Сніжанна Беляєва, Уляна Іванишин, 26 квітня 2016 2829 2
Георгій Чліянц з роботом

Чорнобильська історія Всеволода Смеречинського почалась о пів на дев’яту вечора на початку травня. Вони з дружиною були вдома й почули стук у двері. На порозі стояв розсильний з повісткою: негайно з’явитись до військомату. Там Смеречинському сказали, що відправляють його до Самбора на Львівщині. «Нам говорили, що в Самбірському полку хімзахисту будуть навчальні військові збори, та вже за два дні повезли на місце аварії. Я ще потрапив у військомат цивілізованим шляхом, а були випадки, коли людей ловили на вулицях і примусово везли до Чорнобиля, а родини повідомляли про те, куди ділися зниклі родичі, за кілька тижнів», – розповідає чоловік. Тепер він голова львівської обласної організації «Союз Чорнобиль Україна». До тридцятої річниці катастрофи львівські чорнобильці Всеволод Смеречинський, Ярослав Муха, Валентин Крамаревський та Георгій Чліянс готують книгу пам’яті. Матеріал збирали кілька років, але тільки тепер Львівська обласна державна адміністрація вже нібито знайшла на видання 150 тисяч гривень.

 Всеволод Смеречинський показує фото

– З часом починаєш думати про вічне й хочеш, аби по тобі лишилася пам’ять. Що ти не даремно прожив життя, виконав свою роботу, не відступив. Хоч ми й не тримали зброї в руках, але ворог був ще грізнішим. На фронті куля може в когось не влучити, оминути, а радіація не минала нікого, – розповідає Всеволод Смеречинський.

На місце аварії ліквідаторів везли в товарних вагонах. Спали, щільно вклавшись на застеленій брезентом підлозі. По приїзді до зони людей поселяли в палатки, в  місця з найменшим рівнем радіації, хоч не завжди саме так і було. Перше, що вражало в зоні відчуження – тиша:

– То був травень місяць, сади буяли. А тут не чути ані мукання корів, ані кудкудакання курей, ані співу пташок: мертва, гробова тиша. І це на фоні яскравого неба, сонця та квітучих садів. На дорогах траплялись покинуті собаки з облізлою шерстю, а ворони падали просто під час польоту, – згадує Смеречинський.

На місці катастрофи ліквідатори працювали від ранку до вечора без вихідних: дезактивували сільські будинки, миючи розчином та щітками. Коли забруднена вода стікала у ґрунт, інші солдати знімали двадцятип’ятисантиметровий шар і вивозили до могильників, де також складалась радіоактивна техніка. Таке було завдання партії, що хотіла повернути людей у вимиті домівки. Проте за кілька днів рівень забрудненя повертався до попереднього стану: щоразу, коли дув вітер, радіоактивний пил запорошував будівлі.

У сільських хатах ліквідатори часом знаходили покинутих бабусь: 

– Вони лежали хворі й немічні. Коли ми запитували, чи вони щось їли, старенькі відповідали, що вдома вже тиждень немає ніяких харчів. Давали їм згущене молоко і шматок хліба, а потім повідомляли керівництву, щоб їх забрали. 

Медичної допомоги ліквідаторам не надавали. Лише раз приїхали медики взяти аналіз крові. Точного рівня отриманої радіації ніхто не знав – дозиметри показували лише приблизний результат. Але люди почувались погано, й ніхто не розумів, від чого – від опромінення, наслідки якого не мали проявитись відразу, від утоми чи спраги, адже працювати доводилось під палючим сонцем, а воду, не заражену радіацією, привозили раз на день.

Всеволод Смеречинський

Наслідки роботи в зоні почали позначатись на здоров’ї Всеволода Смеречинського за кілька років. Зараз він – інвалід другої групи. Каже, що якщо пересічна людина в поважному віці має одну-дві хвороби, то чорнобилець – чотири-п’ять, та ще й з ускладненнями.

В організації «Союз Чорнобиль Україна» є дві книги: червона Книга життя і чорна Книга пам’яті. В червоній – список членів організації, які досі живі; у чорній – списк померлих.

– На жаль, чорна книга стає все грубшою і грубшою, а червона – тоншою. Кажуть, що реактор засипали піском, доломітом, свинцем, іще якимись матеріалами. Це неправда: реактор закрили тілами ліквідаторів. Вічна їм пам’ять, – говорить Смеречинський.

Є в червоній книзі ім’я радіоаматора Георгія Чліянца. До зони він потрапив у серпні 1986-го. Влітку туди почали присилати роботів для знищення радіоактивного сміття – спершу зарубіжних, а потім і тих, що почали виробляти в СРСР. Перші люди, що працювали з робототехнікою, отримали високий рівень опромінення й мусили виїхати з зони. Потрібні були фахівці, здатні керувати роботами. У Львові знайшли Георгія та трьох його товаришів, які погодились добровільно поїхати в зону катастрофи.

– Ми не мали жодного стосунку до атомних станцій. Коли прийшла Урядова телеграма про поїздку до Чорнобиля, я був головним метрологом львівського заводу РЕМА. Директор не хотів мене відпускати, та було пізно – я вже погодився, – розповідає Чліянц.

Георгій Чліянц

Робототехніки працювали у зоні щодня у дві зміни: в першу замінювали роботам деталі, у другу – сиділи в приміщенні та керували роботами через монітор. Таким чином вони ліквідували 97 тонн радіоактивного сміття. Ще одним завданням було вчити новоприбулих робототехніків. Опанувати техніку було легко, проте слід було знати ділянки, куди не можна ступати, щоб уникнути зараження.

Військових, що працювали у проблемних ділянках на даху реактора, Чліянц називає «біороботами». Часом вони допомагали замінювати деталі справжніх роботів.

– Одного разу потрібно було відкрутити чотири болти. І ось вибігає один «біоробот», відкрутив болт, ми дзвонимо у дзвоник, і він повертається. І так другий, третій… Коли хлопці не встигали відкрутити, ми самі бігли їм допомагати. Хоча нам забороняли, але виходу не було.

Жодних інструкцій, що докладно пояснювали б, як діяти в умовах радіації, тоді не було. До робототехніків щодня приїжджали психологи, які про все розпитували й занотовували: вони готували для армії методики поведінки під час катастрофи.

Спершу в зоні Чліянцу видавалось, що радіація не має запаху. Та потім почав відчувати терпкий металічний присмак, що був чутний навіть крізь маски. Одяг міняли кілька разів на день.

– Часом доводилося знімати маски. Тоді я думав, що ніяких наслідків не буде, проте радіація пошкодила мені горло. Зараз я не можу зїсти навіть сухої канапки. Я інвалід другої групи, але це не так важливо, бо я живий. А більшості членів моєї команди вже давно немає, – розповідає Георгій Чліянц. Зараз він займається улюбленою справою – розвитком дитячого радіоаматорства. Кожні п’ять років він разом з товаришами приїжджає до Чорнобильської зони та проводить радіоаматорські експедиції і зв’язки з короткохвильовиками багатьох країн світу, нагадуючи про катастрофу 1986 року.

– Коли я приїжджаю до Чорнобиля, насамперед іду туди, де був розташований мій цех. Сльози на очі навертаються, бо дуже багато з тим місцем повязано. Крім того, завжди їжджу на кладовище до Славутича, бо там поховані чорнобильці, –  розповідає він. – Раніше держава щороку давала чорнобильцям безкоштовні путівки, зараз це буває рідко. Коли війна, гроші виділяють у першу чергу на військових, а до чорнобильців діла нема. Сказали, що на тридцяту річницю про нас згадають. Можливо, якісь гроші виділять. Але це не так важливо, головне –  щоб ми жили. Все решта можна на базарі купити. 

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук