Сім нот провалу

В Україні є великий запит на нові політичні партії. Нові – не означає, що старі політики зібрались, придумали класну назву й пішли боротись за світле майбутнє. Кожна виборча кампанія проходить під гаслами пошуку таких партій, а в крайньому разі – великої кількості нових облич.

Проте нове не означає краще. Зазвичай, нові проєкти декларують інші підходи та цінності, але через певний час або розпадаються, або стають такими ж, як старі партії.

Партія «Голос» мала стати прикладом того, як ефективні менеджери й активісти об’єднались заради формування нової політичної сили. Однак на фініші ми отримали ще гірший результат, ніж від інших партій, більше розчарування та навіть злість через втрачений шанс. Шанс людей (виборців), а не депутатів, на зміну політичного середовища. Його наразі втрачено. І з’явиться він знову нескоро, зважаючи на те, на яких цінностях та з якими підходами будуються нові проєкти.

Принципи демократії передбачають, що люди делегують представлення своїх інтересів експертам у своїй сфері, тим, у кого вірять та кому довіряють. Утім перше, що втрачають виборці – саме довіру. І у випадку з новими партіями це відбувається навіть швидше, ніж зі старими. Чому? Бо ті скоро забувають про свого виборця, який привів їх до влади.

Саме довіру виборця, який за них голосував, втратила партія «Голос». Новоспечені депутати дуже швидко перейшли від конструктивних пропозицій до емоційних заяв. Десь забуваючи, що діяльність депутата і діяльність активіста дуже різняться. Втративши первинного виборця і перевівши увагу на загал, партія втратила свою нішу та вже нічим не відрізнялась від інших, що й спричинило падіння підтримки. Люди перестали довіряти тим, хто говорив про ліберальні цінності у програмі, а був консерватором. Хто казав, що йде працювати у ВР, а більше ходив на політичні ток-шоу з голосними заявами та починав «війни» з іншими партіями.

Акції протесту замість партійного будівництва

Зразу після обрання до Верховної Ради та отримання фінансування з держбюджету депутати долучились до різноманітних акцій протесту, замість того щоб розбудувати партійні осередки та систему ухвалення рішень. Немає нічого поганого в акціях протесту. Але коли їх проводять аби були, то ліпше не треба. Не можна з протестними настроями та акціями бути ефективним законотворцем.

Виявилось, що на думку народних обранців, для партійного будівництва напади на правоохоронців та паління фаєрів ефективніші за пошук місцевих лідерів та створення осередків. Результат отримали на місцевих виборах. Звичайно, його можна вважати позитивним, коли порівнювати з нулем, але своє представництво партія здобула в дуже малій кількості громад та областей. А система ухвалення рішення, вибудувана перед місцевими виборами, якраз і «вбила» партію зараз.

Рішення не повинні ухвалюватися з прицілом на кілька місяців чи рік. Ви маєте розуміти, що і для чого робите не тільки сьогодні, а й який результат буде за 2, 3, 5, 10 років. Ситуація, яка склалась у партії, не є грою зовнішніх ворогів. Все, що відбулося і в партії, і у фракції, своїми руками створили депутати та члени партії. Все, що відбувається в партії, від ухвалення рішень до відносин з осередками, було вибудувано перед місцевими виборами й погоджено всіма членами сили та депутатами. У тому, що в підсумку цією системою одні скористались, а інші ні, немає нічого дивного. Просто хтось бачить перспективу для себе, тож для неї і працює, а хтось пише великі тексти в соцмережах.

Не можна збирати в одну політичну силу людей з різними ідеологіями та цінностями. І тут не має значення озвучена мета. Партія говорить про високу мету проведення змін у суспільстві, але фактично думає тільки в площині проходу-не проходу у Верховну Раду. Якщо в одній партії зібрати лібералів, які хочуть легалізувати медичний канабіс, і консерваторів, що говорять про християнські цінності, то на виході буде конфлікт.

Не можна виступати проти лідероцентричної партії й почати будувати саме таку. Втрата Святослава Вакарчука дуже сильно вдарила по сприйняттю і позиціюванні партії. І з цього піке нові лідери так і не змогли вирулити. Не роблять висновків депутати й партійні активісти і під час формування нової структури. Говорять про шкідливість такого підходу, але знову шукають відомого й популярного лідера. Наприклад, Сергій Притула схожий радше на косплеєра Вакарчука, ніж на нового лідера. Сподіватися на його досвід волонтера марно. Усі про це забудуть, як тільки розпочнеться виборча кампанія, де він буде активним учасником, а не відомим ведучим. Бо навіть під час місцевих виборів він ніби й кандидував на посаду міського голови, але залишався десь осторонь, розуміючи, що шансів мало.

Ідеологічні помилки в потенційному проєкті уже також допущено. Бажання об’єднати гіпотетичних християнських демократів, націоналістів та молодих лібералів призведе до того, що всі пункти партійної програми доведеться починати зі слова «справедливість». Але не можуть (і не повинні) люди, які толерують та пропагують гасла на кшталт «смерть поліції», говорити про те, що вони стануть ефективною новою владою. Бо держава має монополію на застосування сили й опирається на правоохоронців для дотримання порядку.

Відсутність боротьби

Що сталося, коли конфлікт у партії вийшов у публічну площину та почались інформаційні війни? Флешмоб, хто перший втече, дружні заяви про те, що частина народних депутатів не є членами партії «Голос», свідчать про бажання зняти з себе відповідальність за ситуацію та відійти, красиво мобілізувавши людей, які раніше за них голосували.

Втеча від проблем

Так завжди роблять діти. На жаль, грішать такими звичками й дорослі політики. Але потенційні лідери в такий час мають демонструвати свою силу і відповідальність. Не забувати, що вони не лише партійні функціонери, а й депутати, які представляють певний округ. Проте представники «Голосу» у ВР вирішили, що не потрібно боротись за партію, а краще поїхати на «навчання» за кордон. Намагання дистанціюватись від процесів аж ніяк не викликає захоплення та поваги. Люди не готові боротись, не готові визнати своїх помилок, бо простіше сховатись за голосними заявами.

Депутати «Голосу» не розуміють чи вдають, що люди голосували не за них, а за бренд Вакарчука і трішки Притули. Саме завдяки публічному образу цих людей нікому не відомі активісти й менеджери здобули депутатські мандати. Тепер, втративши довіру, вони удають, що самі пройшли до ВРУ і представляють інтереси виборців свого округу.

Але це не так. Більшість людей на окрузі навіть не назве, хто їхній депутат. Тому в цій ситуації було б справедливо щодо виборців скласти повноваження депутата та дати можливість людям обрати нового представника. Вони голосували не тільки за людину у списку, а й за лідерів та публічну підтримку, партію та її програму (обіцянки), але зараз нічого з цього нема. Депутати часто кричать, що міністри мають іти у відставку, якщо працівники їхнього відомства порушили закон чи поводились не в межах суспільних норм. А чи не мають депутати показати приклад? Партії немає, лідера немає, потенційного лідера також. Як ви захищатимете інтереси українців без підтримки?

Будь-яка нова партія має електоральне поле, на якому може працювати й отримати підтримку, достатню не тільки для проходу до парламенту, а й для створення великої й ефективної фракції. Але, потрапляючи після виборів на ток-шоу центральних каналів, депутати чомусь хочуть сподобатись усім виборцям. Так не буває. Працюючи на загал, ви комунікуєте з ніким. Тримайтесь за тих, хто зробив вас депутатом.