Соціальний расизм

Після того, як Тягнибок і Ко потрапили у список найнебезпечніших антисемітів світу, тема расизму і ксенофобії в Україні знову стала популярною – нас почали лякати нацистською диктатурою і «коричневою чумою». Проте суспільна реакція на останні антисемітські випади Ігоря Мірошниченка засвідчила несприйняття українцями подібних суджень.

Хоч би що казали професійні борці, в суспільній свідомості закріпилося сприйняття расизму як явища, що підлягає осуду. Але у расизму є й інший вимір, на який мало звертають уваги. Йдеться про так званий «соціальний расизм». Цим дещо недолугим терміном позначають переконання, згідно з якими люди поділяються на «вищих» і «нижчих» не за расовими чи етнічними ознаками, а за їхньою належністю до тих чи інших соціальних прошарків, груп та професій.

Власне кажучи, будь-який расизм є в своїй основі соціальним. Псевдо- та навколонаукові докази вродженої нерівності народів і рас створювали задля ідеологічного обґрунтування соціальної нерівності між пейзанами і аристократією, аборигенами та колоністами. Скажімо, ірландців протягом століть вважали дикунами і дегенератами у Британській імперії, а англійське панування над ними – таким собі «тягарем білої людини». Навіть «належність» до раси часом залежала від соціального становища конкретної особи. Приміром, колись у ПАР місцевих китайців вважали азіатами, проте поважних японських підприємців – «почесними білими». З часом колоніальні імперії розпалися, а засоби легітимізації панування стали більш витонченими. Тому теорія нерівності рас потрапила в ідеологічну опалу. У наш час розмови про розріз очей та форму черепа – це якщо не злочин, то інтелектуальний моветон.

Однак в Україні суспільство відмовилося лише від расового критерію, але не від способу мислення. Той расизм, яким лякають нас правозахисники, і расизм соціальний керуються однаковою логікою. Так, в основі расизму лежать передусім стереотипізовані уявлення про негативні властивості певної спільноти (приміром, «євреї  – хитрі і жадібні»). Ці упередження, своєю чергою, расист екстраполює на кожного з її представників, не зважаючи на його реальні риси («якщо N– єврей, значить він хитрий і жадібний»). На лінгвістичному рівні расистські упередження закріплюються у специфічних словах, в яких групова назва поєднується з приписуваними цій групі вадами (слово «жид» у лексиконі антисеміта означає не просто єврея, а «хитрого і жадібного єврея»).

Фактично, те саме ми спостерігаємо щодо багатьох соціальних груп. Якщо словечка «жид» або «чорнож*пий» викликають якусь внутрішню пересторогу, то такі фрази, як «селючатина», «рагуль», «бидло» тощо злітають з уст як горобці. «Они, подобно глистам, заполняют улицы наших городов… это оголтелое, пропитанное деревней, большинство» ‒ писав колись у блозі про загрозу «демографічної агресії села» арт-критик Анатолій Ульянов. Зміни «селюка», приміром, на «хача» або «нігера» ‒ і отримаєш взірцевий неонацистський спіч, до того ж не лише за формою, а й за логікою. Тут тобі і негативні стереотипи («селяни – відсталі та агресивні»), і відповідні висновки про потребу «знищення села», і питомо расистська лексика («селюки» і т.п.). На жаль, аналогічні погляди поділяють ще тисячі (якщо не мільйони) українських городян, незадоволених навалою «ліміти» і «колхозніков».

Утім, свою порцію ненависті отримують і городяни. Соціальні расисти таврують їх як «гопників» та «люмпенів». З чималою долею іронії цю тему обігрує Союз вільних художників (Андрій Єрмоленко, Сергій Коляда, Іван Семесюк) – наскрізною темою їхньої творчості є так зване «жлобство». Неодмінні атрибути «жлоба» ‒ любов до спортивного одягу, пива, насіння і, звісно ж, блатного шансону. На жаль, цей стереотип не обмежується вольєром виставкового залу, особливо якщо йдеться про «донецьких» і шахтарів. В очах багатьох останні постають чимось середнім між орками Толкіна і морлоками Веллса, яким не місце серед людей. У багатьох містах існують райони, населення яких стереотипно вважається «бидлом» ‒ у Києві це Троєщина, а, приміром, в Луганську – Кам’янобродський район (є навіть місцева приказка «сброд-камброд»).

Те саме стосується таксистів, водіїв маршрутних таксі, підприємців (бо ж «бариги»), пенсіонерів (бо «маразматики»), бюджетників (бо «раби»), але особливу ненависть викликають сильні світу цього: політики, багаті люди, «золота молодь». Тут соціальний расизм легко сполучається з класовими почуттями. Але класова постановка питання, попри всі її концептуальні недоліки, вказує на проблему нерівності і вади суспільного ладу – з певними політичними висновками. Натомість расистське пояснення підкуповує простотою: нерівність пояснюється тим, що «нагору» вибиваються лише моральні уроди, патологічно зіпсуті особи, здатні переступити через будь-які принципи. Аналогічним чином міркує і певна частина «господарів життя», приписуючи решті вроджену нездатність досягти успіху.

Бути соціальним расистом – дуже зручно, позаяк соціальні негаразди простіше пояснити неповноцінністю інших. Не подобається влада? Винувате «бидло», яке за неї постійно голосує! Брудно в під’їзді? Бо сусіди з села «понаєхалі»!.. Окрім онтологічних зручностей, це непогана психотерапія – приємно почуватися кращим за довколишній «генетичний мотлох».

Не дивно, що політичні діячі давно використовують ці упередження, аби потрібної миті підбадьорити електорат. Згадаймо лише Помаранчеву революцію, під час якої політичне протистояння всіляко намагалися перевести не лише в етнонаціональну, але й у соціальну площину: «волелюбні свідомі українці» vs«донецька люмпен-босота» або «працелюбні годувальники країни» vs«бомжуваті западенські селюки». Відтоді нічого не змінилося. Апелюючи до свого виборця, елементи соціального расизму так чи інакше використовують чи не всі провідні партії. Якщо вони не встидаються загравати з ксенофобією та етнічними стереотипами, чого б їм проходити повз соціальні упередження? Від невдоволення «селюками» ‒ один крок до «клятих бандер», а неприйняття «люмпенів» легко трансформується у ставлення до «східняків».

Боротьбою з расизмом і антисемітизмом займається ціла армія професійних правозахисників та організацій, а вітчизняна інтелігенція не пропускає нагоди ще раз «засудити» і «дистанціюватися». А от на соціальні упередження ніхто не звертає уваги. І навіть більше того – речниками соціального расизму нерідко стають самі інтелігенти. Тож ця моральна та світоглядна пліснява буде ще довго «цвісти і пахнути» у головах українців, гармонійно доповнюючи тамтешній «ботанічний сад».