Роками президентські вибори в Україні відбувалися як протистояння між частинами країни. При цьому не є секретом, що програми розвитку, обіцянки і тому подібні атрибути демократії не цікавили ані кандидатів, ані виборців. Людей ділили на триби (племена) на ґрунті несприйняття «чужого». Тобто банально експлуатували їхній страх. Що прийдуть, мовляв, злі западенці і не випустять російськомовну дівчинку-школярку в туалет попісяти. Був такий телевізійний ролик незабутньої Наталії Вітренко.
Треба зауважити, що метод виявився ефективним, не затратним, і питань до переможців виборів не могло бути апріорі. Захистили вас від супостатів, шановні виборці? Тепер беріть в руки лопати і йдіть працювати, як казав Мікіла Яновіч Азіров. Логічно, що такий корисний інструмент (мова про страх, а не лопату) ніхто не має наміру викидати. Навіть в умовах, коли ядро проросійського електорату насолоджується російською окупацією. Але тепер є нюанси. По-перше, страхи в людей різні, але так чи інакше пов’язані з війною. По-друге, проросійська частина виборців опинилася в меншості і не може суттєво впливати на політику в масштабах країни.
Електорат чинного президента Петра Порошенка – це ті, які бояться втратити державу і західний вектор зовнішньої політики (саме зовнішній, бо побудована модель внутрішнього управління все ще далека від традицій демократичного світу). Вони готові багато чого перетерпіти, змиритися, пережити заради світлого європейського майбутнього. Тобто повторити свій електоральний подвиг зразка 1999 року, коли Західна Україна підтримала Леоніда Кучму в другому турі проти Петра Симоненка з показником приблизно 99% «за».
Іронія долі полягає в тому, що кадри на місцях (де корупція, кумівство, симпатії до сепаратистів і напади на проукраїнських активістів) – це однозначно «заслуга» чинної влади. І теоретично, їх за це потрібно спитати. Але ж без них воно все посиплеться, загрожуючи поховати під уламками саму державну вертикаль. А щоб не посипалося – цих персон треба зберегти. Замкнене коло, де процедури і правила – ніщо, а персональні зобов’язання і кругова порука – все.
Перспективи автокефальної церкви – з тієї ж опери. Тут уже навіть не так важливо, чи дадуть нам Томос про автокефалію. Важливо, що коли не буде Петра – не буде й Томосу. Відповідно, весь національно-патріотичний бомонд волею-неволею прийде до розуміння, що альтернативи нема. А та, що є, взагалі-то не є альтернативою. Тим паче, що Аваков і його доблесна поліція робить все для того, щоб головним злом при владі виглядав міністр МВС, фігура незалежна від президента.
Інша група виборців – це ті, що не бояться втратити перспективи і державу. Вони бояться зубожіння. Або бояться втратити державу, але війни бояться ще більше. Їм же потрібно якось це пояснити, бодай самим собі, знайти виправдання. Тобто всю ганьбу фактичної капітуляції вони з радістю перекладуть на чиїсь плечі в обмін на «булаву». Можна було б довго шукати натяки про це від топових політиків, але педіатр Комаровський сказав ідеально лаконічно: він би порибалив з Путіним, і війна б закінчилася. Невідомо, скільки людей проголосує за доброго лікаря, але те, що він висловився від імені значної частини суспільства, «втомленого війною», – факт. Як і те, що більшість «втомлених» мають дуже опосередкований стосунок до війни, якщо взагалі мають.
Тому апелювати до фанатів Юлії Тимошенко в стилі «схаменіться, вона ж нас заведе в ярмо» – марна справа. Її виборці в курсі, вони із цим згодні. Вони готові обміняти невизначене «завтра» на спокійне «сьогодні». А зубожіння, насправді, – просто хороший привід.
Інші опозиційні кандидати потрапляють у дилему «або – або», з якої не так просто виборсатися. Сказати, що треба рвати зв’язки з РФ, чистити місцеві кадри від сепаратистів, проводити кардинальні реформи, – вони можуть, але їх не сприймуть… через страх. Страх або «втратити здобутки», або відчути на собі справжню війну. Іншого в заданому уже суспільному дискурсі не дано.
А є ще проросійські сили, які бояться за свою Малоросію в Україні. І на них змушені зважати ймовірні учасники другого туру президентських виборів.
А решта? Решті треба почекати. Не на часі зараз програми, реформи, зміни, права і свободи. Тобто вони дуже навіть на часі, але хто б цим зараз переймався. Якось воно буде, 27 років дрейфуємо в такому темпі. Вже й політична нація відбулася, що й підтвердив ювілей Леоніда Кучми і прояви ностальгії за часами Данілича. У нас тепер є свій Брежнєв, в часи якого були молодість, азарт, холодний квас, старе-добре міліцейське свавілля і життєві перспективи.
З чим можна один одного і привітати. А до питань внутрішньої політики країни, можливо, повернемося хоча б до парламентських виборів.
Ми використовуємо