Страсті за сепаратизмом

Падіння режиму Віктора Януковича стало несподіванкою і для самого екс-президента, і для багатьох його соратників з Партії регіонів, адже після підписання мирової угоди з лідерами опозиції вони сподівалися «поцарювати» щонайменше до кінця 2014 року.

Але коли повалений Батя хутко ретирувався з легендарного Межигір’я й кілька днів метався Україною в пошуках притулку, регіонали відчули себе покинутими, використаними і зрадженими. Колись монолітна, дисциплінована й потужна фракція ПР у Верховній Раді посипалася на очах, в областях самоліквідувалися багато партосередків, а її недавні члени виступили з осудливими спічами на адресу свого партійного боса. Навіть гіперлояльний до Януковича Олександр Єфремов, якому не було соромно за силові дії влади на Майдані (включно з розстрілами), зробив резонансну заяву, переклавши всю відповідальність за трагічні події на екс-президента і його найближче оточення: «Будь-які спроби вплинути на ситуацію, переконати президента не були почуті. Мільйонна партія фактично виявилася заручником однієї корумпованої Сім’ї».

Попри це, регіонали недовго переймалися спокутуванням провини за співучасть у формуванні по-справжньому злочинної влади під патронатом Януковича (хоча й виключили його зі своїх партійних лав – «за власним бажанням» лідера у вигнанні). Вони швидко оговталися від майданного шоку і задля самозбереження почали розігрувати сепаратистський сценарій на Півдні та Сході України. А чому б ні? Адже роблять це не вперше.

Привид Сєвєродонецька

У розпал Помаранчевої революції, 28 листопада 2004-го, у Сєвєродонецьку на Луганщині відбувся Всеукраїнський з’їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад, під час якого лунали заклики до федералізації України та створення Південно-східної автономної української республіки (так званого ПіСУАРу) зі столицею у Харкові. Але тоді потуги новоявлених федералістів, яких дотепники прозвали «федерастами», закінчилися пшиком. Їхні дії засудили і чинний на той час президент Леонід Кучма, і парламент, а СБУ з ГПУ відкрили кримінальні справи за фактом посягання на територіальну цілісність і недоторканність країни та спроби захоплення державної влади. Щоправда, за президентства Віктора Ющенка правоохоронці нікого так і не покарали, бо VIP-федералісти стали вдавати із себе невинних жертв помаранчевих «репресій», прикрившись згодом для надійності депутатським імунітетом, бо перед тим був ще й політичний меморандум 2005 року між Ющенком і Януковичем.

Вдруге влаштувати щось схоже вони спробували під час Євромайдану, зібравшись 1 лютого у Харкові на позачерговому зльоті первинних осередків ПР, який також відвідали члени КПУ і низки громадських організацій. Там вони створили громадський союз «Український фронт», який мав би дати відсіч «спробам насильницького захоплення влади» тодішньою «екстремістською» опозицією. Перелік імен регіональних «достойників», які виступали з промовами, перехоплював дух. Михайло Добкін! Геннадій Кернес! Олег Царьов! Одним словом, «інтелектуальна еліта» партії.

«Ця спроба не тягне на Сєверодонецьк-2, але тягне на подію такого ж ряду. Коли в Україні починають перемагати демократичні сили і демократичні принципи, то люди, які не бажають з цим погоджуватись, починають лякати нас розколом», – підсумував досвідчений екс-парламентарій Володимир Філенко.

Наступного разу «фронтовики» зібралися на з'їзді депутатів Південного Сходу України 22 лютого, відразу ж після падіння режиму Януковича. За деякими прогнозами, там мав виступити й сам «детронізований» Батя і виголосити якусь сепаратистську промову, але, побоюючись за власне життя («по моей машине стреляли»), він проігнорував зібрання. Натомість на харківському форумі виступив неповторний нардеп-українофоб Вадим Колесніченко, який зачитав резолюцію з’їзду, де під бурхливі оплески публіки лунали заклики до органів влади на Південному Сході перебрати на себе всю повноту відповідальності за ситуацію на період відновлення конституційного ладу.

Утім буквально того ж дня «Український фронт» згорнув знамено боротьби з Майданом, оголосивши про саморозпуск громадського союзу, а його «полководці» – Добкін і Кернес – мерщій кинулися навтьоки з України. Хоча невдовзі ця «солодка парочка» повернулася на Батьківщину, майже відразу ставши «клієнтами» ГПУ. Колесніченко ж повернувся до Севастополя, на початку квітня, склав мандат нардепа, тішиться «возз’єднанням» Криму з Росією і нині, за його словами, буде займатися дачкою, городом і розведенням кіз – вочевидь, замість парламентських «кошенят».

Насильницька феодалізація

Однак усі ці бутафорські з’їзди і зльоти у Сєвєродонецьку та Харкові жалюгідно тьмяніють на тлі того, що відбулося у Криму, який окупували й анексували за безпосередньої участі тамтешніх регіоналів на чолі зі спікером ВР АРК Володимиром Константиновим. Що й не дивно, бо саме кримський парламент упродовж усієї Революції гідності виступав із найрадикальнішими заявами. І якщо спочатку ВР АРК лише закликала Януковича «вжити всіх доступних заходів для відновлення громадського порядку, не зупиняючись, якщо потрібно, перед введенням надзвичайного стану», то потім уже вимагала від нього «рішучих дій і вжиття надзвичайних заходів», щоб зупинити «захоплення влади» опозицією. Руками кримських регіоналів був відправлений у відставку свій же голова Ради міністрів АРК і, до того ж, керівник республіканського комітету ПР Анатолій Могильов. Невдовзі спритний Константинов явочним порядком поклав на себе обов’язки голови рескому, а згодом узагалі влив партію у лави путінської «Единой России», ставши секретарем її регіонального відділення на окупованому півострові.

Нині надзвичайно складною є ситуація на Сході України, де місцева влада майже тотально підконтрольна представникам ПР. Але замість того, щоби вберегти країну від дестабілізації, продемонструвати свій державницький інстинкт, економічний націоналізм і фірмовий прагматизм, колишня партія влади буквально потурає сепаратистам у Харкові, Донецьку й Луганську. Спікери ПР у парламенті закликають правлячу більшість та уряд застосувати амністію до тих, хто захоплював адмінбудівлі (так би мовити, «за аналогією з Майданом»), а також почути їхні вимоги – російська мова як друга державна, федералізація, дружні відносини із «братньою» Росією. Звучить майже в унісон із пакетом пропозицій, напрацьованих у МЗС РФ – для повної відповідності не вистачає хіба визнання анексії Криму.

Але за цими реляціями стоїть не так турбота про мешканців Сходу, як шкурний інтерес місцевих «еліт»: через шантаж Києва зберегти свою монополію на політичне й економічне панування в регіоні, перетвореному протягом двох десятиліть на удільне князівство, такий собі «Донецький паханат». Пересічним же мешканцям краю кинуть кістку у вигляді мови, дружби з Росією й обіцяного захисту від навали міфічних бандерівців. Щоб зберегти Схід у складі України, тамтешні феодали також пропонують центральній владі запровадити виборність губернатора, посилити бюджетну автономію та ухвалити «вибухонебезпечний» закон про місцевий референдум. Так, олігарх і спонсор ПР Рінат Ахметов намагається грати роль «доброго поліцейського», пропонуючи владі свої послуги на переговорах із «злим поліцейським» – сепаратистами, котрі проголошують створення «народних республік», захоплюють ОДА, управління МВС і СБУ. Але ось що цікаво: самі сепаратисти не дуже вже сприймають регіоналів за «своїх» (наприклад, Кернес став «зрадником» у Харкові) й особливо не церемоняться у спілкуванні з ними.

Інший фронт дестабілізаційної активності членів ПР – намагання зірвати дострокові президентські вибори, призначені на 25 травня. Це вигідно насамперед РФ, що й далі буде сурмити на весь світ про відсутність в Україні легітимної влади, з якою можна вести перемовини, і про «доведених до відчаю мешканців Південного Сходу», котрі потребують захисту. Нещодавно виключений із лав ПР кандидат у президенти, нардеп Олег Царьов запевнив у Донецьку, що зробить все, щоб перегони не відбулися, й пообіцяв для цього використати свій депутатський мандат, який дає йому недоторканість і можливість безпардонно потурати сепаратистам.

Тим часом його недавні товариші по партії прийняли пропозицію МЗС РФ поїхати в Женеву і взяти участь у переговорному процесі із врегулювання кризи в Україні. Політрада ПР рекомендувала в якості репрезентанта Південного Сходу кандидата у президенти Добкіна і видала йому до болю знайомі директиви: українсько-російська двомовність, бюджетна автономія (причому для всіх регіонів) і децентралізація влади. У нещодавньому інтерв’ю каналу «Россия 1» глава російського МЗС Сергій Лавров, не криючись, заявив: «Рішення Партії регіонів будуть лежати в основі нашої позиції в ході можливих перемовин».

Можна спрогнозувати, що РФ та її підопічні з ПР синхронно закликатимуть на міжнародній арені «почути голос Сходу». Цей же месидж буде адресований і київській владі, яку підштовхуватимуть до створення нової парламентської більшості й уряду національної єдності – звісно, за участі регіоналів. Такий сценарій влаштує і Захід, який не хоче конфронтації з непередбачуваною путінською Росією, і Москву, якій потрібні чергові маріонетки для втримання України у сфері свого привілейованого впливу. Саме тому РФ і надалі буде дестабілізувати ситуацію на Півдні та Сході – через спецслужби, диверсантів, «народних ополченців» і місцеву п’яту колону, аби вдовольнити імперські амбіції Путіна й не допустити побудови успішної європейської України, котра, чого доброго, у майбутньому зможе стати позитивним прикладом для росіян, а отже, провісником кінця кремлівської «дзюдохерії».