«Ступінь недовіри до історика зростатиме, і нічого доброго в цьому немає»
IQ

«Ступінь недовіри до історика зростатиме, і нічого доброго в цьому немає»

Інтерв’ю з істориком Володимиром Маслійчуком

Сергій Шебеліст, 8 березня17352

Ім’я харків’янина Володимира Маслійчука доволі відоме у колі фахівців, які займаються історією ранньомодерної або, як ще кажуть, «старої» України. Його перу належать праці «Козацька старшина Харківського слобідського полку», «Провінція на перехресті культур», «Неповнолітні злочинці в Харківському намісництві 1780–1796 рр.», «Іван Мазепа та Слобідська Україна» й багато наукових статей. У різний час історик викладав у вишах Харкова, Києва і Львова, постійно бере участь у вітчизняних і закордонних конференціях. Наразі Маслійчук є докторантом Харківської державної академії культури.

Протягом 2006–2011 років він був відповідальним секретарем міжнародного часопису «Україна модерна». А 2012 року разом з колегою Андрієм Портновим заснував гуманітарний портал historians.in.ua, який має радше академічний характер, хоча також надає місце для полеміки й публіцистичних рефлексій з актуальних проблем. Тим більше, приводів подискутувати про ремесло історика, популяризацію й інструменталізацію історії останнім часом не бракує. Своїми поглядами на ці питання Володимир Маслійчук поділився в розмові з читачами ZAXID.NET.

Утома від історії

– Нині інтерес суспільства до історії помітно зріс, що загалом можна вітати. А з іншого боку, вже не перший рік фахівці говорять про «отруєння історією» – настільки її стало багато в суспільному житті. Як Ви можете пояснити ці дві тенденції?

– Філіп Ар’єс свого часу написав книжку «Час історії». У ній він висловив думку про те, що до певної міри справді існує історія та історик. Тобто допоки історія не стає прикладною, масовою. Мені здається, що ми нині переживаємо час, коли історія використовується із прикладною метою. Існує історія для мас, історія як пропаганда й, відповідно, роль історика зменшується.

Другий момент, на якому я хотів би наголосити, це те, що історії у нас справді забагато, часто вона є різною. Нерідко це історія особистих досвідів, яку намагаються нав’язати суспільству або прагнуть із неї щось прибрати. У зв’язку з цим уже найближчим часом ми спостерігатимемо дуже характерну рису – втому від історії. Буде зростати недовіра до істориків і людей, які наводитимуть історичні докази.

Наскільки швидко настане цей час – я не можу спрогнозувати жодним чином, тому що історик не є футурологом. Але мені здається, що це вже дуже очевидно. Наразі ми бачимо сплеск зацікавлення історією, проте воно буде йти на спад. Це пов’язано із певними психологічними установками і втомою суспільства. Ступінь недовіри до історика зростатиме, і нічого доброго в цьому немає. Історію вважатимуть пропагандою та брехнею.

– Свого часу популярною була теза про те, що історію варто залишити історикам і не підпускати до неї політиків, які використовують історичні питання для мобілізації виборців. Але чи можливо це забезпечити на практиці?

– Це утопічне прагнення. Утілити розмежування історії та політики неможливо. Є масова історія, котрою займаються краєзнавці, журналісти, різноманітні популяризатори. А є абсолютно інша історія – історія академічної спільноти, історіографія, в якій професійно підходять до вивчення теми. Кажуть, між цими двома історіями є велика прірва.

Я ж належу до числа тих, хто вважає, що масова й академічна історії є дуже поєднаними. Теорії, які спочатку вибудовують в академічній сфері, потім набувають поширення, їх популяризують. Відомі пропагандистські прийоми плекалися аж ніяк не в журналістиці. Доти вони побутували у середовищі істориків, які говорили, можливо, дещо іншою мовою про те, що нині говорять масово.

Відкриття й осмислення Голодомору відбувалося завдяки історикам. І лише потім воно набуває іншої політичної ролі. Звісно, це велика трагедія. Але спочатку вона проходить осмислення на рівні істориків, потім іде в маси й починає нести інформацію для людей, які не мали з цього питання особистих спогадів чи родинної історії. Ці тези також використовують політики.

Історик – це жива людина, яка є дуже залежною від масової культури. Будь-який історик, котрий виховується у нинішній момент, буде залежним від того, що ми називаємо державною політикою пам’яті. Так чи інакше він буде використовувати це у своїх пізніших працях. Окрім того, історик як громадянин залучений і в політичні процеси, і в громадське життя. Він спілкується в колі родини, інших людей. Звісно, він буде сприймати і запозичувати різні ідеї. Але, на мою думку, межа між історіографією і популярною історією насправді дуже примарна.

– Якщо неможливо залишити історію винятково історикам, то як говорити про неї з широкою аудиторією? Як популяризувати історичне знання, не скочуючись у примітивізацію і вульгаризацію?

– По-перше, треба розуміти, в якому світі ми живемо. Це світ масової культури і своєрідного рівня освіти й освіченості. Вибір цінностей також грає дуже важливу роль. Що нижчим буде цей рівень, то більше буде профанації.

По-друге, ми живемо у глобалізованому світі. Інтернет не обмежується вузьким колом науковців. Це масова мережа. Не секрет, що загальний рівень культури спілкування в мережі дуже низький. Прагнення зробити Інтернет місцем для обміну думками не виправдане. Мережа стала майданчиком для маніпуляцій, нагнітання пропагандистських та аморальних моментів.

Що робити для популяризації історії? Мені здається, нині набагато більшою проблемою є рівень освіти й освіченості, потреби в цьому. Водночас актуальним є питання цінностей, до яких ми прагнемо. Багато з того, що зараз пишуть і роблять, є абсолютно неєвропейським у розумінні лібералізму та толерантності. На це якось не зважають.

Ми сприймаємо Європу не з точки зору, наприклад, політичної культури, а з позиції рівня життя, споживацького ставлення. Це досить складний момент. Навіть коли спілкуєшся у середовищі українських мігрантів останньої хвилі, відчуваєш, що вони є носіями тих самих споживацьких ідей і не розуміють масу речей: ставлення до людей з іншим кольором шкіри чи, знов-таки, ставлення до традиції. Україна ще мусить пережити і засвоїти той європейський досвід.

Це типовий східноєвропейський сюжет про те, що потрібно наздогнати Захід. Але не всі розуміють, що ця практика для Європи дуже складна, адже вона пов’язана з багатьма трагедіями, зокрема з Голокостом. Багато хто говорить, що визнання трагедії чужого через себе і визнання співпричетності до неї, – це європейський досвід. Нам від цього нікуди подітися, це перепустка до Європи. В Україні в історичних дискусіях часто вживають не ту лексику й намагаються виправдати те, що виправдати не можна з багатьох причин.

– Чи потрібна історикові публічність, медійність? У чому, на Ваш погляд, переваги й недоліки такого статусу?

– Це залежить від особистості людини. У певних колах публічність історика вважають чимось неправильним, підозрілим і неможливим. Але є розуміння й того факту, що історик повинен нести свої знання не лише в університетській аудиторії чи у важкодоступній книжці, а й у ширші маси.

Ця проблема і дилема постійно характерна для історика. Не в усіх це виходить, хоча багато хто прагне. Нам треба розуміти, що публічність – не тільки, грубо кажучи, поділ своїми знаннями. Часто вона виходить поза параметри професії. Це засіб реалізувати свої амбіції, отримати певні кошти. Маючи хороший бренд, люди офірують ним заради отримання прибутку – і матеріального, і соціального. Є історики, які починають як успішні публічні інтелектуали, а потім сходять нанівець.

Донині для мене найвиразнішим прикладом публічного інтелектуала залишається британський і американський історик Тоні Джадт. Єдине, що мене непокоїть, це те, що основні твори Джадта написані англійською і не перекладені. Відповідно, ті, хто не читав цього автора в оригіналі, не мають доступу до його дуже важливих ідей про історію Європи ХХ століття, розуміння Голокосту і єврейської проблематики, викликів, які нині стоять перед Європейським Союзом. Люди, які читають і цитують Тоні Джадта, вважають його зразком публічного інтелектуала.

Велика втіха в тому, що також є американський історик Тимоті Снайдер. Він пише для багатьох видань, веде блоги, видає книжки, часто виступає, знає українську мову, підтримує Україну. У нас досягти такого рівня дуже складно. Це пов’язано з тривалою закритістю нашого суспільства, все-таки ми – пострадянська країна.

Рецидиви тоталітарних практик

– Історія стає об’єктом маніпуляції не лише в руках українських політиків, а й самих істориків, хоча далеко не всі погодяться називати їх колегами. На зміну комуністичним «бійцям ідеологічного фронту» прийшли націоналістичні, які сприймають історію як інструмент тієї самої боротьби. Наскільки впливовою нині є позиція цього табору і наскільки складно історикові залишитися істориком, а не стати пропагандистом?

– Мені важко говорити про такі речі, бо я не є викладачем вишу. Але ми повинні говорити, що самі наші історичні факультети мають радянське коріння. Тому принципи конформізму, зміни поглядів і розуміння того, що історія повинна мати безпосереднє прикладне значення, нікуди не поділися. Я був свідком тих моделей, коли викладачі історії комуністичної партії прагнули викладати науковий націоналізм або політичну історію України.

Чому нам дивуватися, коли ми вийшли з такого суспільства, де не вчили критично мислити й аналізувати. Ми опиняємося в ситуації, коли ідеологія знову стає панівною. Але найприкріше, що люди цього не усвідомлюють і, діючи старими адміністративними методами й мислячи тими ж категоріями, говорять, що радянські часи були найгіршими і найрепресивнішими.

– Діяльність Українського інституту національної пам’яті, котрий є провідником офіційної державної історичної політики, викликає полярні оцінки не лише в суспільстві, а й у фаховому середовищі. Дехто його називає мало не «міністерством історичної правди» та піддає гострій критиці, інші – захищають. Які Ви бачите позитиви й негативи в діяльності інституту?

– Для того, щоб порівняти здобутки і втрати діяльності інституту, треба порівняти його з аналогічними установами в інших країнах. В Україні за взірець був узятий переважно Польський інститут національної пам’яті, який є дуже потужним закладом.

У чому головна проблема Українського інституту національної пам’яті? У тому, що Україна – не настільки однорідна й однозначна, як Польща. У багатьох кроках треба мислити політичними категоріями. З розумінням, що орган влади є політичною інституцією і перші ж політичні зміни призведуть до зміни чи навіть ліквідації цього органу. Такі інституції більше залежні від виборів чи політичної кон’юнктури, вони цікаві досліднику сучасного, а не минулого, тобто не мають стосунку до наукових досліджень, висновки яких часто суперечать визнаним нормам.

Не можна ініціювати певних законів, не розуміючи, як вони будуть сприйняті різними частинами суспільства й на різному регіональному рівні. Поява інституту в політичному сенсі була неминучою, хоча його діяльність має багато протиріч. Ці моменти панують у медійному просторі, але поза ним є побутове, повсякденне сприйняття.

Основна проблема, пов’язана з перейменуванням міст Кіровоград і Комсомольськ на Кропивницький і Горішні Плавні, полягає в тому, що це питання не було належно обговорене. Рішення про перейменування ухвалила Верховна Рада. А в Україні будь-яка ініціатива згори викликає двояке ставлення. Як на мене, треба було обережніше підходити до цих моментів.

Із точки зору поставленої мети, перейменування – добре виконана функція, але найгірше в цій ситуації те, що ми не знаємо, до чого це надалі призведе: з якими політичними ризиками пов’язані подекуди абсурдні перейменування вулиць і проекти щодо скасування «радянських» свят. Вторгнення у символічний простір незрідка призводить до великих розламів і конфліктів, що не помітні спочатку.

Я не бачу проблеми в перейменуваннях, але маю питання не «що», а «як», бракує якісного розуміння проблеми. Проте дискусії з того приводу часто є формальними і нав’язаними згори. Процес декомунізації так чи так був би неминучим. Водночас нав’язування не призводить до консолідації та викликає нові суперечності.

– Як Ви оцінюєте якість публічної дискусії з історичної проблематики в Україні? Адже часто ця полеміка перетворюється на особисті звинувачення в заздрості й навішуванні ідеологічних ярликів – «бандерівці», «ліберали», «ліваки»?

– Ярликування характерне для суспільств із нерозвиненим рівнем культури дискусій. Ці закиди часто не відповідають тому, що людина пише і говорить. За радянських часів націоналісти обов’язково були «буржуазними». У багатьох аспектах це перейшло в сучасний рівень обговорення і культури.

Якщо раніше лайливими в публічній сфері були слова «буржуазний націоналіст» або ж на противагу «космополіт», то нині на людину, яка зберігає лояльність державі, але критикує соціально-економічну чи політичну ситуацію в ній, відразу навішують інші ярлики. Найцікавіший серед них – лівацтво.

Цей закид має коріння у правій ідеології, прихильники котрої проголошували ліваком будь-яку людину, яка не сприймала панівну ідеологію, культ вождя і здатна була робити критичні зауваги. Часто ці особи були абсолютно далекими від «матеріалістичного розуміння історії» чи прагнення соціалістичної революції. Такі практики побутували в тоталітарній державі.

Коли з’являється ярликування («країна веде війну, а ви критикуєте»), це може призвести до сильнішого тиску на незалежну пресу і думку. Хоча, звісно, опоненти будуть говорити, що цього не існує. Повинен бути широкий спектр обговорення і розуміння реалій. А цього справді, здається, дуже бракує.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук