«Свобода», зрада і скалки в очах

Представники ВО «Свобода», здається, якоюсь особливою любов’ю палають до слів «зрада» і «зрадники». Ось цього тижня, фактично, цим двом словам була присвячена ціла прес-конференція за участі добре знаної Ірини Фаріон і наразі дещо менш знаного Юрія Михальчишина, що зараз балотується від ВО «Свобода» на посаду львівського міського голови.

Не дивно, що таке сильне захоплення, помножене на один із основних політичних лозунгів цієї сили «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», призводить до мало не компульсивного наклеювання ярлика із надписом «Зрадник» на кожного, хто дає для цього хоч найменший привід. А приводів «свободівці» знаходять безліч – від переходу депутата до «ворожої» політичної сили, через висловлення думки, що Росія не така вже й погана і страшна, як її малюють, аж до сумнівів у потребі зайве героїзувати українську національно-визвольну боротьбу.

Що ж, можливо, для такої гостро-патріотичної політсили, як ВО «Свобода», такий світогляд є до певної міри потребою – треба ж, врешті-решт, підтримувати імідж. Але правила про скалку в чужому оці і колоду у своєму ніхто не скасовував. І власне, певні ознаки якщо не зради, то принаймні невідповідності «свободівців» оцьому гостро-патріотичному дискурсу також можна знайти – скажімо, у того-таки кандидата на посаду міського голови Юрія Михальчишина.

Якщо хто не знає, то Юрій Михальчишин є сином відомого львівського гросмейстера Адріана Михальчишина – львівського, але, на жаль, давно уже не українського. Річ у тім, що ще на початку 90-х Адріан Богданович відмовився виступати під синьо-жовтим українським прапором і невдовзі почав представляти Шахову федерацію Словенії. А вже 1999 року гросмейстер позбувся й українського громадянства, отримавши словенський паспорт.

Звісна річ, Михальчишин-старший прийняв це рішення не просто так, а під впливом обставин. Того самого 1992 року збірна України, до складу якої тоді ще входив і цей львівський гросмейстер, змушена була для участі у шаховій олімпіаді у Манілі не лише відмовитися від гонорарів, а й частково оплатити дорогу, розміщення і харчування із власної кишені. І, зважаючи на те, що Шахова федерація України тоді не подавала особливих надій на нормальне ставлення до шахістів, рішення гросмейстера, в цілому, легко надається до розуміння. Кожному професіоналу природно хочеться мати нормальні умови для своєї роботи і можливість цією роботою достойно заробляти собі на життя.

Однак це не означає, що рішення Адріана Михальчишина було таким вже необхідним чи вимушеним. До збірної України зразка 1992 року входило четверо львівських гросмейстерів, і з них двоє представляють Україну досі. Один із них – Василь Іванчук – взагалі нещодавно вже вдруге під українським прапором став переможцем шахової олімпіади. І навіть той же Олександр Білявський, що також представляв Україну у Манілі, хоч і почав виступати за Словенію згодом, але від українського громадянства не відмовився. Отже, висновки щодо того, скільки для гросмейстера Михальчишина важить синьо-жовтий прапор, кожен може зробити сам.

Здавалося б – до чого тут цей екскурс в історію й генеалогію? Читач може зауважити, що, попри сумнівної мудрості приказку «яблуко від яблуні недалеко падає», батько і син зовсім не обов’язково мають спільний світогляд. І матиме рацію. Та справа в тому, що на вже згаданій прес-конференції «свободівський» кандидат на посаду мера Львова Юрій Михальчишин заявив, що на місці батька 1992 року вчинив би так само (Щоправда, на уточнююче запитання, чи виступав би він під прапором Словенії, відповів, що обрав би для себе «червоно-чорний бандерівський прапор», але це вже якраз чиста риторика – ані держави, ані навіть шахової федерації, представленої таким прапором, просто немає). І власне тут до представника гостро-патріотичної сили виникають питання щодо його реальної патріотичності.

Це один приклад. Приклад інший – слова голови депутатської фракції ВО «Свобода» у Львівській міській раді Василя Павлюка, який розповів про свою готовність покинути Україну в тому випадку, якщо правда не переможе у місті Львові – «П’ємонті демократії» - віддадуть владу «зайдам» і «бандюкам». Теж, звичайно, дуже «патріотично» – замість того, щоб продовжувати боротися за майбутнє України у важкі часи, просто взяти і самоусунутися.

Власне, якраз у цьому питанні логіка Павлюка вкрай схожа на логіку Михальчишина. Юрій Адріанович теж намагався пояснити, що це нормально – міняти прапор, під яким виступаєш, а заразом і громадянство, якщо твоя власна держава не така, як тобі хочеться, і не піклується про тебе так, як тобі потрібно. Це, виявляється, до зради немає жодного стосунку, бо любити свою державу потрібно лише у тому випадку, якщо вона гарна і правильна, якщо тобі в ній тепло і комфортно. А патріотизм на зразок «зуби сильно стиснувши маму ніжно любити», слід розуміти, в уявленні «свободівців» буває лише у піснях.

Що ж, добре, що принаймні декотрі з них потроху це визнають. Тільки от чомусь не викликає особливих сумнівів, що якби таке визнавав хтось інший, то він миттєво і без вагань був би затаврований тією ж-таки «Свободою» як зрадник.