Церкві Христовій автокефалія не потрібна

Відомий український релігійний публіцист, донедавна – редактор відділу «Культура» тижневика «Дзеркало Тижня» – Катерина Щоткіна розповіла, чому не підтримує ідею єдиної помісної Церкви, про місію УГКЦ на сході України та про своє захоплення – книги для дітей.

— Пані Катерино, ви стежите за міжконфесійним діалогом Православних Церков України. Що, на Вашу думку, перешкоджає об’єднанню, і чи потрібна нашій країні помісна Церква?

— Свого часу я була великим прихильником відокремлення й побудови власної національної Церкви. Тепер я ним не є. Головну роль у цьому процесі відіграє людський фактор. Створення помісної Церкви — абсолютно людське бажання. Якщо розглядати ці ідеї з точки зору вічності, то ідея помісності спричинена політичними мотивами, так само як «русскій мір» Російської Православної Церкви — суто політичний проект.

Церкві Христовій це не потрібно. Не скажу, що ідея шкідлива, бо це лише напівправда. Богові не можна нашкодити, хоча людина вміє напартачити. Все, що викликано політичними інтересами, є зайвим. Зокрема ідея помісності, яка є політично виправданою, адже на нас тисне «русскій мір», і просто підписати капітуляцію ми не можемо.

Я вважаю, що автокефалії Православних Церков, окрім заснованих апостолами, були даниною людській слабкості. Ми слабкі, тому в нашій вірі нам не вистачає Христа, нам потрібні додаткові опори. У Святому Письмі сказано: «немає ні елліна, ні юдея». Тому автокефалія — не дуже добра ідея, адже це поділ Церкви. Коли Церкви були апостольськими, вони регулярно збиралися на собори, засвідчуючи таким чином свою єдність. Натомість сьогодні ми маємо багато Церков, які є окремими й більш ніж тисячу років не збиралися разом.

— Коли так, наскільки переконливими є аргументи УПЦ про розкольництво?

— Якщо говорити з точки зору історичної перспективи і common sense – «де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там Я серед них». З іншого боку, апостолам була дана влада зв’язувати і розв’язувати, яка передається через хіротонію. Однозначної відповіді я би не стала давати. Автокефалії для своїх Церков болгарський або сербський царі вимагали, приставляючи ножа до горла. Коли бачиш, як вони створювалися, розумієш: навряд чи щось праведне є в цьому шляху. Але важливо не те, як Церква створювалася, а те, чим вона стала. Багато говоримо про конфесії, але Церква — це насамперед парафія. Вона працює і навколо неї є люди у молитовному спілкуванні, отже, в єдності у Христі. А далі нехай розбираються в небесній канцелярії, і вже там ми про все дізнаємося.

— А як щодо Української Греко-Католицької Церкви?

— Унія була політичним проектом, але з неї виросла жива у молитовному спілкуванні Церква. У ній багато вірних, і ми вже не можемо сказати, що це штучний, вигаданий проект. Яка різниця: чи це була автокефалія, отримана з допомогою багнета, чи це була політична вигадка. Важливо, що Церква є, живе, спілкується.

— Греко-Католицька Церква активно працює на східному напрямку. Збудовано Патріарший собор у Києві. Чи має ця Церква потенціал для поширення на Східну Україну?

— Я би їм цього бажала. На мою думку, вони ще не зовсім до цього готові. Вони грають мускулами, які, як їм видається, в них є. Однак в УГКЦ є романтичний порив іти й проповідувати Христа, а це головне. Святе місце порожнім не буває: якщо на Сході ніхто не хоче цього робити, то нехай це будуть греко-католики, різниці бути не повинно. Канонічна територія — концепція мертвонароджена. А тому, якщо є люди, готові нести місію хоч за полярним колом, нехай вони це роблять. Можливо, на Сході люди більш догматичні і сприймуть це інакше.

— Постмодернізм, атеїзм, агностицизм... Люди не сприймають поняття істини в останній інстанції та догм. Чи Церква розуміє це, чи намагається трансформуватися? Чи варто підкріплювати віровчення науковими знаннями?

— Наука не може підтвердити існування Бога чи Його заперечити. Релігії, зі свого боку, нічим прислужитися науці. Є мода на науковий атеїзм на Заході та младокреаціонізм, що доречно хіба що з погляду PR. Хокінг говорить про Великий вибух, із якого все почалося, Докінс абсолютизує ген. Це як суперечка Остапа Бендера із ксьондзами.

— Соціологічні дослідження в Росії показали, що половина православних не вірить у Бога... Чи мусить релігія бути частиною національної ідентичності?

— Добре це чи погано, але така правда. У нас те саме, однак російська релігійна ідентичність іще складніша за українську. Їм треба за щось схопитися, вони не є народом, нацією, так само як ми ним не є. Між донецьким шахтарем і галицьким нафтовиком різниця космічна, а ми намагаємося грати спектакль про схід і захід разом. Ми різні.

— Як Церкві працювати з молоддю, яка сприймає вимоги щодо утримання як завелике навантаження? Поради щодо посту, відмови від статевих дошлюбних стосунків, абортів, контрацепції радше дратують сучасну людину.

— Звісно, дратують. Спосіб, у який це робить сучасна Церква, і мене дратує. У традиційній Церкві тон задавало чоловіче чернецтво, для якого і діти, і молодь, і жінки — це в кращому випадку як для мене Марс. Адже в них із цим пов’язані свої психологічні проблеми. Тому Церквам дуже важко переходити на прямий діалог із цими категоріями населення. Треба подивитися правді в очі. Якщо ви хочете донести жінці правду про аборти, спустіться до неї.

— Церква має поступитися своїм категоризмом?

— Ні, вона повинна переглянути свої методи й подумати, що їй заважає говорити з людьми. З одного боку, вона говорить про священний дар життя і призначення жінки, а коли я приходжу після пологів, мені кажуть: «40 днів ти нечиста». То нечиста чи священна? Коли я подивилася брошуру із запобігання вагітності в межах дозволеного Католицькою Церквою, я плакала. Це поради для демографічного вибуху. Тому їм треба розширити свій кругозір, йти назустріч людям. Не треба поступатися істинами, треба змінювати модель спілкування.

— Ви пишете книжки для дітей. Як з’явилось це ваше захоплення й над чим ви працюєте зараз?

— Ідея писати для дітей з’явилася після народження доньки. Будь-якого журналіста спонукає писати єдина річ — неформатні, непідтверджені матеріали або такі, що з різних причин не можуть бути опублікованими. Вони накопичуються і тиснуть. Ось таким чином і виникають книжки журналістів. Мої твори не мають релігійного забарвлення.

Зараз готується до друку книжка з робочою назвою «Риба з іншого боку», вже видані «Сонечко для мами Лу», «Полювання на Сліпса» і «Цвіт Мандрагори». Діти потребують казки, добра і зла у чистому вигляді. Вони це добре відчувають на відміну від нас. Ми потребуємо релігії для того, щоб тримати межі в своєму житті, аби біле і чорне не зливалося в сіре увесь час. А в дітях сірості немає.

Катерина Щоткіна народилась у Києві. За освітою вчитель музики, магістр культурології. Майже 15 років працювала в редакції «Дзеркала тижня», водночас дописуючи для різних українських і зарубіжних видань. Спеціалізується на релігійній тематиці. Перший лауреат Премії імені блаженного Кароля Войтили для релігійних журналістів (2011). Автор декількох дитячих книжок.

Богдан Ворон, магістерська програма з журналістики УКУ, спеціально для РІСУ