Цирк закрили, але клоуни в активному пошуку роботи

В Україні остаточно заборонили діяльність партії «Опозиційна платформа – за життя» (ОПЗЖ). Це формулювання звучить принципово та безкомпромісно, але його позитивний вплив на суспільство від такого не зростає. Взагалі питання, наскільки доцільним та виправданим є такий підхід, а також – чи ці дії матимуть глибший вплив на громадськість та політичне життя? З одного боку, стан війни, у якому перебуває зараз Україна, та відкрита співпраця представників згаданої партії з російським агресором породжують у суспільстві закономірний запит на справедливе і жорстке покарання винних. З іншого боку, в реаліях політичної системи України, партія – це порожній звук, шматка, якою витирають піт з обличчя топ-політика, заради якого її створювали і після падіння якого її розформують. Тому чи є сенс вводити санкції проти партій в Україні? Хіба якщо їхнім супутником буде персональна люстрація, прозоре й ретельне розслідування, доведення справ до логічного завершення і справедлива кара.

Коротка історія операцій видалення злоякісних пухлин

Балтійські країни першими серед колишніх радянських республік вдалися до люстраційних заходів. Очистка керівної верхівки суспільства від тих, хто співпрацював з радянськими спецслужбами й владним апаратом, була там, можливо, процесом дещо м’яким, але прозорим і послідовним. Найбільшим радикалізмом відзначились у Латвії, де заборонили балотуватися на виборах будь-якого рівня колишнім співробітникам спецслужб окупаційних режимів, а також тим, хто зберігав зв’язок із комуністичною партією чи ідеологією після 1991 року. В Естонії, а пізніше і в Литві, обрали інший і складніший механізм. По-перше, якщо хтось претендував на високу державну посаду, мусив публічно засвідчити відсутність у своїй біографії моментів співпраці з радянськими спецслужбами. По-друге, потрібно було добровільно зізнатися в роботі на окупаційні адміністрації. Якщо пізніші розслідування виявляли невідповідність свідчень особи дійсності, рішенням суду, опираючись на чинне законодавство, її позбавляли звання, посади, мандата.

Схожий зміст, базований на ідеї обмеження політичної активності тих, хто колись співпрацював із радянськими спецслужбами, мала люстрація в Грузії. Цей процес відбувався досить пізно щодо проголошення незалежності держави, але там співробітників спецслужб, партійних функціонерів та активістів комсомолу також позбавили права займати високі державні посади і працювати в судах. Ще пізніше, орієнтуючись на балтійський сценарій, коли майбутні держслужбовці повинні були зізнатися у співпраці зі спецслужбами окупаційних адміністрацій, відбувалась люстрація в Польщі. Дещо інший зміст мав цей процес на теренах колишньої Німецької Демократичної Республіки, який розпочали практично відразу після падіння берлінського муру. На німецьких землях санкції проти чиновників і посадовців вводили за співпрацю зі спецслужбами, але також і за співучасть у порушенні прав людини.

Як виРИГувала злочинний режим Україна

У 2014 році, зі шаленим запізненням, люстрація стала однією з топових тем в українській політиці. Після подій Революції гідності в суспільстві був величезний запит на очищення владної верхівки: вимагали усунути та покарати чиновників, які мали стосунок до влади Віктора Януковича, не забували тоді й про комуністичну партію, яка на благо нашої держави точно не працювала. Відтак було ухвалено закон «Про очищення влади», що започаткувало не лише новий досвід для нас, але й стало цікавим та унікальним прецедентом загалом. Маючи перед очима приклад інших країн, у яких під люстрацію підпадали ідеологічні прихильники тоталітарних режимів, ми зіткнулися з потребою очищення державного механізму від представників старої корумпованої влади. Хоча не треба забувати, що Партія регіонів і Віктор Янукович були нібито обрані на виборах, мали певну підтримку в окремих регіонах країни, а ще були тісно пов’язані з частиною постмайданного політикуму, який ухвалював закон про люстрацію.

Перераховане не могло не впливати на процес ухвалення згаданого закону і його зміст. Хай там як, сформували реєстр із декількох сотень чиновників, частину з яких пізніше звільнили з роботи. Якщо ж людина за часів Януковича понад рік займала високу посаду, вона позбавлялася права претендувати на державну службу впродовж наступних десяти років. Успіхом постмайданних років можна вважати і появу практики декларування майна та статків державними посадовцями і депутатами. Наступні аналіз та перевірка декларацій, які у вільному доступі, потенційно є чудовим механізмом контролю за діяльністю владної верхівки і підставою для люстрації недобросовісних діячів. Звичайно ж, за умови прозорості процесу й наявності механізму притягнення винних до відповідальності. На жаль, впроваджені зміни не передбачали обмежень для депутатів часів Януковича, які заплямували себе співпрацею зі злочинним режимом. Однак реалізовані кроки виглядали перспективно.

Де можуть ховатися граблі?

Немає сумніву, що люстрація чиновників та народних обранців – це дуже доцільна ідея і важливий та потрібний крок на сучасному етапі розвитку нашої держави й суспільства. Соціологія демонструє, що саме люстрація була одним з найпомітніших запитів 2014 року, залишається він актуальним і досі. Чиновники та депутати, коли йдуть служити українському народу, повинні зважати на його, а не власної кишені чи, тим більше, інтереси когось ззовні. Поглянувши на сусідню Молдову, де комуністи мають значний вплив на політичне життя і можуть тривалий час блокувати роботу парламенту та опиратись затвердженню важливих для суспільства рішень, ми переконаємося, що в Україні зробили правильно, коли заборонили тих, хто з червоною зіркою на лобі.

Водночас важливо пам’ятати, що люстрація не може відбуватися лише на інституційному рівні і стосуватися заборони шкідливих партій-паразитів. Цей процес повинен мати й індивідуальний вияв та напряму бити по конкретних персоналіях, звичайно ж, у рамках Конституції України та чинної законодавчої бази. А ще – відбуватися прозоро і не втрачати сили та публічної ваги, уваги громадськості з плином часу. Також люстрація – це не зняття людини з посади і переведення її на іншу, не менш хлібну. Люстрація – це позбавлення особи зі сумнівними поглядами й недобросовісною репутацією права впливати на курс розвитку країни й суспільства. Можливо, не лише на десять років.

У чому позитив балтійського досвіду? Виразний особистісний вимір люстрації! Відтак ніхто зі зловмисників не міг пересидіти хвилю суспільного обурення за тимчасовими вивісками – партіями. Якщо людина винна – співпрацювала з окупаційними режимами чи шкодила власній державі, вона повинна відповісти за це перед законом і співвітчизниками. Як мінімум, у вигляді обмеження можливості політичної діяльності і заборони визначати долю своєї країни в майбутньому. Це питання, на яке хочеться звернути увагу в контексті заборони ОПЗЖ. Ця дія не повинна стати половинчастою і напустити диму громадськості в очі! Косметичної заборони партії недостатньо! Процес покарання негідників може цим починатися, але не закінчуватися. Після Майдану заборонили «Партію регіонів», але чого вартує ця заборона, якщо частина її членів спокійно перейшла під прапори ОПЗЖ і продовжила гастролі? Тому цього разу вартувало б не лише закрити цирк, але й уважніше придивитись до клоунів.