У журналістиці є попит на патологоанатомів, - Рахманін

24 липня 201339270
Сергій Рахманін

ZAXID.NET продовжує публікацію найцікавіших лекцій, які були прочитані в межах Львівського медіа-форуму. Час минув, але питання, котрі обговорювались, є настільки цікавими, важливими та маловисвітленими, що вартують, аби про них згадати ще раз.

Про те, чому паперові газети ніколи не зникнуть, якими рисами повинен бути наділений справжній журналіст і як писати, аби завоювати читацьку любов? Про це та багато іншого у своїй лекції розповів відомий політичний журналіст, заступник головного редактора газети «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін.

«Коли виступаєш останнім – це до певної міри відповідальність з одного боку. З іншого боку наруга, тому, що хто виступає останнім важче, аудиторія втомилась і ти втомився, бо начебто все сказано. Тобто є переваги і недоліки. З іншого боку перевага велика, бо ті, хто залишився, справді хочуть щось почути.  І знову ж таки, коли ти виступаєш останнім, ти не маєш змоги втекти, навіть якщо тобі цього дуже хочеться. Але й перевага у тому, що змушений всіх слухати, а сьогодні виступи мене на 99 % приємно здивували, тому що це справді серйозна, ґрунтовна розмова, але є і недолік. Недолік полягає в тому, що от, як на мене, що бракувало мені, як людині, яка з сорока чотирьох років свого життя тридцять років віддала журналістиці, на свою голову. Мені бракувало розмови про журналістів і журналістику, а ще про  глядачів, слухачів і читачів. Пояснюю про що йдеться: дискусії, які точилися тут, переважно стосувалися media, а не журналістики; споживачів інформації, а не читачів, глядачів і слухачів. Бо, насправді, як би швидко не змінювався світ, людська природа не так суттєво змінюється, як нам це здається. Журналістика - це лише частина медіа, але найважливіша частина, бо, скажімо, проект «Пекельна кухня» це теж медіа, але це не журналістика.

Як на мене журналістика, яка є абсолютно прекрасною, але трохи химерною штукою, вона є ірраціональною і в цьому її перевага тому, що журналістика це штука, де поєднуються спорт і війна, ремісництво і мистецтво, медицина і алхімія.

Я не знаю, ще де є точка дотику людських рук, де все це так сильно перемішувалось. І тому, на моє глибоке переконання, зі мною можуть не погодитися люди, які тут виступали і до точки зору яких я з величезною повагою ставлюся, але журналістика не може існувати за схемами маркетології, бо читач, глядач і слухач - це не тільки споживач інформації. І коли кажуть про те, що, насправді, споживачеві байдужий зміст та форми і він не задумується над такими речами, йому важлива сама по собі інформація. Це є правда, але правдою почасти тому, що споживачеві – так, але глядачеві, слухачеві і читачеві – ні. Коли я згадав про те що у журналістиці є багато чого спільного з медициною, я недаремно про це згадав тому, що, в принципі, я ж кажу, що в будь-якому реместві, будь-якій царині можна знайти спільні риси з журналістикою. Ну от, наприклад, серед журналістів є люди, які є хірургами, які діють за логікою різати і все; є люди, які вважать себе діагностами, насправді є непоганими діагностами, які можуть встановити діагноз і запропонувати лікування. Але, насправді, як на мене, на сьогодні є попит на патологоанатомів. Я себе вважаю патологоанатомом.Тому, що, наприклад, політичний прогноз, а я на превеликий жаль  віддав понад двадцять років життя політичній журналістиці... У політиці прогноз робити дуже важко тому, що є багато чинників які на це впливають. А от коли «людина» померла, людина в лапках, я беру небіжчика, роблю фаховий розтин і пояснюю від чого він сконав. І це дуже важливо тому, що це убезпечує пройдешнє покоління від тих хвороб, якими хворів небіжчик.

Так от сьогодні ми можемо говорити про те, що журналістика, та журналістика, яка постала наприкінці 80-90 років, вона померла.

Я спробую пояснити, зокрема, від чого  вона померла. Та журналістика, яка з’явилася тоді, яка мала свої переваги і свої недоліки вона вже ніколи не повернеться буде інша журналістика. Але та журналістика померла не тільки тому, що дуже сильно змінився світ, що з’явилися нові медіа, нове уявлення, виросло нове покоління читачів, глядачів і слухачів, які є абсолютно іншими, не тільки тому, що світ став прозорішим, не й тільки тому, що в Україні, на превеликий жаль, так і не був сформований медійний ринок як такий, що в Україні медіа ніколи не були бізнесом: здебільшого, це був або інструмент політичного впливу або просто забаганка. Тут ніколи не було гармонійного поєднання між редакційною політикою і здоровим глуздом, між забаганками видавців чи власників і економічним розрахунком, між політичною доцільністю, якою керувались ці власники і повагою до читачів. Не тільки тому, що була економічна криза, не тільки тому, що рекламний ринок дуже своєрідно реагував на потреби журналістів. Була ще одна причина: організм журналістський, система журналістики, яка формувалась наприкінці 80-х на початку 90-х років, вона формувалась всупереч законам за якими зазвичай формуються журналістські системи. Я поясню про що йдеться. Коли ми ставимо собі питання: куди йдуть медіа світу і чи встигне за ними Україна – то сьогоднішні медіа не встигнуть і вони не вженуться.

Тому, що нас вчили бігати  ще тоді, коли ми навіть не зіп’ялися на ноги, а коли ми навчилися бігати достатньо хутко - нам наказали повзати.

І багато хто сприйняв це як наругу. Одна з величезних вад і величезних бід і це перша причина про яку я хотів би згадати полягала в тому, що коли ситуація змінилася і журналістиці, яка вчилася бігати наказали повзати, багато хто з журналістики пішов. Насправді, багато людей, які могли бути прикладом, взірцем, люди з відповідним досвідом, вишколом, майстерністю вони пішли, натомість не було тих, хто заповнив цю порожнечу. Люди, які прийшли пізніше вони не зберегли традицію поколінь, тому виявилась невеличка дірка між тими, хто пішов і тими, хто прийшов натомість. Але все одно журналістика буде існувати, хто би що не говорив.

Я би ще хотів окремо поговорити про три рефлексії на тему соціальних мереж і соціальних медіа про які говорили. Був геніальний музикант Френк Заппа він колись в інтерв’ю сказав: «Знаєте, я достатньо досконалий музикант, я володію цим мистецтвом, я можу написати музику, яка примусить вас плакати, музику, яка примусить вас сміятися, музику, яка примусить вас замислитися. Є закони за якими це можна робити, але це буде штучно. Я хочу щоб цей вияв емоцій у вас був природнім». Так от цих людей, які хочуть викликати у читача, глядача і слухача, а не у споживача, природні емоції, насправді дуже серйозно бракує.

Як на мене, найбільшою бідою сьогоднішньої журналістики, саме журналістики, а не медіа, є відсутність запиту на розумних, цікавих людей.

Навіть з економічної точки зору, це дуже ефективно тому, що розумній людині можна продати. Коли кажуть про те, що світ комерціалізується і нема на то ради і журналістика не є винятком і наводять в якості прикладу спорт. Той же Роберто Карлос чи Мессі отримували на рекламних контрактах значно більше грошей, ніж за свої спортивні перемоги. Але ефект полягає в тому, що поганого спортсмена б не розкручували. Все одно повинен бути той, хто має певні здібності. А сьогодні на журналістів, які є носіями здібностей, на превеликий жаль, у власників великих медіа немає запиту. Вони поводяться з журналістським матеріалом, даруйте за вислів, як з сенсорними екранами, які довго не живуть: помер і ти купуєш новий. А насправді, якщо говорити про масову журналістику, вона орієнтована  на споживача, але є ще якісна журналістика, яка орієнтована на глядача, слухача і читача. Про що йдеться: що би хто не говорив, але все одно існує запит не тільки на інформацію, а й на її розтлумачення, роз’яснення. Більше того, існує в суспільстві за всі часи у всіх країнах і ми не є виключенням, ми не є винятком за ці роки,  в тому щоби не «шукати точки болю» як казав Шеремета, що є теж логікою, але логікою для маркетології, а «шукати больові точки». Якщо ми говоримо про якісну, відповідальну журналістику, то всередині її має бути розумна, цікава людина. Бо журналіст має бути цікавим, інакше його не будуть читати, слухати і ходити на нього. Так журналістика побудована і так побудований світ. Так буде завжди і жодна революція, жоден науково-технічний прогрес, жодний розвиток соціальних мереж його не замінить. Мають бути люди, які мають слугувати, якщо хочете, детектором почуттів і тренажером для мізків.

Я наведу  приклад, я недаремно згадав про Френка Заппу, свого часу я вдався до такого експерименту, ну, можливо, він був не дуже чесним з точки зору журналістської етики, що не робить мені честі, як людині, яка входила десять років до комісії журналістської етики, але був дуже цікавим з точки зору мене, як журналіста, який велику частину свого життя віддав цій справі. Я написав два матеріали на одну і ту саму тему, розмістив їх в двох різних виданнях, на двох різних ресурсах – один під власним прізвищем, а інший під псевдонімом. Один матеріал я написав так, як я думав, інший матеріал я написав, так би мовити, за канонами. Знаєте, як знімають художній фільм, щоб він отримав Оскар – він має відповідати певним критеріям, так і написав текст в розрахунку на те спрацює це чи не спрацює. До чого я веду:той матеріал, який написав  в якості детектора почуттів, в якості тренажера для мізків отримав тринадцять лайків, а той  матеріал, який я написав врозрахунку на ефект, отримав шістсот п’ятдесять лайків. Причому, скажу вам чесно, на другому матеріалі я особливо не напружувався. Тому що такі речі, як певні знання, певні навички, певний досвід, певне розуміння – воно дозволяє такі речі робити механістично. Це до того, що я б не перебільшував значення соціальних мереж. Насправді, соціальні медіа, які є дуже важливим чинником, дуже важливим фактором  журналістського життя – це є і перевага, і недолік, і виклик. І ці три речі перетинаються, але не замінюють один одного. Перевага соціальних медіа, взагалі перевага відкритого суспільства полягає в тому, що, в принципі, сьогодні цензуру створити неможливо. Тому що Вадік Румин може розказувати на відеозаписі, що він захищав Ольгу Снісарчук, але достатньо зайти в YouTube, подивитися з тридцяти ракурсів і стане розуміло, що він її бив. В цьому перевага соціальних мереж і перевага відкритого суспільства .

Соціальні медіа – це виклик людям старого покоління, а я, на превеликий жаль, уже відношуся до цього покоління, тому що я формувався в інший час, я сам собі  маю ставити завдання, як бути цікавим, аби достукатися до сердець і душ людей, які, в принципі,  виросли вже за іншої країни, за інших правил, за інших медіа. Насправді, це є проблема, проблема полягає в тому, що коли кожен може дозволити створити власний сайт, написати власний блог, сам собі бути і редактором, і читачем, це, в принципі, штучно.  Я сподіваюсь, що тимчасово принижують дещо планку журналістської якості тому, що насправді журналіст повинен бути майстерним. Якщо журналіст не є цікавим – його не читають. В принципі, поява блогів і блогерів є цілком логічною, вона, в принципі, безпосередньо пов’язана з тим про, що я говорив. Соціологи і психологи називаються це поколінням автономних аналітиків. Тобто, в вас є купа інформації, яку ви отримуєте з різних джерел, вам для цього не обов’язково купувати паперові газети, шурхотіти  сторінками і отримати ту інформацію, яку ви хотіли отримати. Для цього достатньо клацнути по клавіатурі і отримати будь-яку інформацію.

Інформацією люди перевантажені, але їм бракує аналізу цієї інформації. Вони можуть навіть не погоджуватись з вами, так звані автономні аналітики – це люди, які потребують коментарів аналізу, аби робити власні висновки, але цього бракує.

Поява блогів та блогерів пояснюється саме цим: спробую прошарку спочатку, а зараз вже цілого класу людей, коментувати і пояснювати те, що з різних причин не робили журналісти. Тому, що запит на таку журналістику поступово вщухав, стихав, на нього не було попиту.

Сьогодні формат є домінуючим фактором для переважної більшості медіа, для переважної більшості засобів масової інформації, але проблема полягає в тому, що  можна побудувати «Камп Ноу», можна купити форму як у «Барселони», можна у Пепе Гвардіоли злизати схему гри у футбол, але якщо у вас не буде гравців, ця команда не буде «Барселоною». Сьогодні виявилась велика проблема з якістю людей, які в змозі цікаво, доступно, зрозуміло писати на різні теми, починаючи від спорту і закінчуючи культурою, починаючи від політики і закінчуючи економікою. Запиту на цікавих, розумних людей немає.

Друга рефлексія, яка пов’язана з соціальними мережами і з Fаcebook. Я свого часу був очевидцем – не учасником, я втрутився на сам кінець, розмови між групою достатньо відомих політиків, які сперечалися про те, як би склалась доля Помаранчевого майдану, якби на той момент Fаcebookбув на тому рівні, що він є сьогодні. Один казав про те, що завдячуючи Fаcebookможна було перевести набагато більше людей, бо це універсальна схема кооперації, координації людей. Другий сперечався, що якби на той момент існував Fаcebook, то на площу вийшло б 10 або 30 осіб, як це сьогодні, зазвичай, на превеликий жаль відбувається з акціями, які намагаються організовувати за допомогою Fаcebook. Насправді, я думаю неправий і той, і той, бо соціальна мережа і Fаcebookзокрема – це є засіб, але от цього ірраціонального зернятка бракує. Мені дуже смішно і дуже сумно слухати інколи політиків, які скаржаться  на те, що ми такі недолугі, неоковирні, не все у нас так складається в цьому житті тому, що то народ не такий, то політична ситуація не така. Насправді, якщо подивитися історію, то можна в історії будь-якої країни знайти ситуацію схожу з нами. Але завжди знаходилась якась людина, яка в потрібний час казала потрібне слово і на це слово реагували, і це збуджувало, це призводило до того ефекту, який змінював долю історій. Ця ірраціональна штука і має бути тим, чим мають керуватися журналісти.

Мені б не хотілось щоб те, що я говорив, сприймалось як новітня суперечка між фізиками і ліриками. Сьогодні говорили про те, що первинне – яйце чи  курка, що повинно передувати – економічний зиск чи соціальне навантаження. Одне іншого не замінює. Пам’ятаю, колись розмовляв з Малашенко, людиною, яка робила НТВ, він розказував, я не хочу розказувати про яку програму йдеться і про якого журналіста, але він казав про те, що ця програма за рейтингам була найнижча серед всіх серед тих продуктів, які були на той час на НТВ. Більше того, вона була достатньо недешева. Вони її плекали, вони її берегли, вони вкладали в неї гроші тому, що це маленький відсоток людей, які дивилися цю програму був для них надзвичайно важливим. Бо це відсоток розумних людей. Тому що, насправді, можна зробити рейтинг, купивши серіал, але набагато дорожче, набагато важче зробити авторську програму – цікаву і важливу, але без цієї програми ніколи журналістика не нестиме ту функцію, в принципі, для якої вона народилася.

Я не знаю що буде з паперовими виданнями. Я завжди вважав, це можна так сприймати, як рефлексію людини, яка є аналоговим пристроєм у цифровому світі, але мені завжди здавалось, що саме газетна журналістика це те коріння, яке живить журналістику, як таку. І цьому було купа підтверджень.

Я знаю багато газетярів, які реалізувались як телевізійники, але знаю не так багато телевізійників, які в змозі написати приторний текст.

Насправді, наприклад, мені дуже сподобалась традиція класики Німеччини, де людина, якій пропонувала авторську програму на телебаченні, відмовлялась від неї тому, що колонка в FAZ вартує набагато більше.

Тут я хочу перейти до наступного, я хочу звернутися до власників медіа, до менеджерів, які є, до колег: має бути запит не на просто цікавих, розумних людей, має бути запит на людей, для яких журналістика є певною місією. Про що йдеться? Колись, свого часу, це вже достатньо давно, мене вразила, навіть трохи обурила реакція однієї моєї коліжанки, достатньо молодої тоді дівчини, яка працювала парламентським кореспондентом на телеканалі. Вона сиділа в куточку ложі для преси і ридала. На моє запитання що сталось, вона поскаржилася, що її колега, така сама парламентська кореспондентка, зробила карколомний крок у кар’єрі – вона стала прес-секретарем у якогось важливого чиновника. Я навіть розгубився, хоча, в принципі, мене, як людину, дуже важко вивести з рівноваги, тому, що з моєї точки зору, кар’єра і журналістика є речами несумісними. На сьогодні, коли власники мас-медіа купують або переманюють людей, вони насправді роблять помилку, вони не шукають тих людей, які насправді сприймають це як поклик, як місію.

Тому що, на превеликий жаль, і це наступна теза, якої я б хотів торкнутися, в Україні близько 80 вишів, які готують за ліцензію чи без ліцензії дипломованих журналістів. В мене виникає кілька питань: чи потрібна така кількість журналістів українському ринку? куди ці всі люди зникають? чи є у нас велика кількість людей, яка здатна навчити таку кількість студентів? І, головне, чи тому там їх вчать? Тому що, насправді, з першого дня потрібно пояснювати цим людям, що журналістика – це дуже дивна штука в якій, насправді, дуже важко заробити гроші. Ви може стати впізнаваним, але навряд чи станете знаменитим, хіба що вам дуже пощастить. Ви можете заробити собі на хліб, але розбагатіти на чистій журналістиці практично неможливо, принаймні в осяжному майбутньому в нашій країні. Але є щось, заради чого варто, якщо не жити, то принаймні працювати. Я людина, яка не є дуже сентиментальною, але коли на вулиці якось підійшла до мене людина і щось почала мені казати, я знизав плечима, не розуміючи про що йдеться, а він цитував мою статтю, про яку я вже забув. Він казав : «Я плакав двічі в житті. Коли ховав свою маму і коли читав ваш текст». Так от, повторюю, я не знаю чи варто заради цього жити, але заради цього варто працювати напевно. І люди, які мають, в принципі, займатись селекційною роботою, шукаючи журналістів, мають шукати саме таких людей, які готові працювати заради цього. Я ніколи в житті не повірю в те, що таких людей бракує, я готовий повірити в те, що їх не шукають.

Ще один момент, на якому я хотів би зупинитися, коли йдеться про виховання журналістів. Я не знаю, я безмежно далека людина від навчальних процесів і не моя справа, не моя компетенція давати поради чи критикувати програми навчання студентів. Але в мене час від часу складається враження, що людей, яких готують в спеціалізованих вишах для журналістської сфери, вони за форматом, за рівнем своїх знань, в принципі, не відповідають вимогам навіть 90-х років, а не то що XXIстоліття. На сьогодні,якщо говорити про нові виклики журналістики, є потреба, так би мовити, універсального солдата. Про що йдеться: сьогодні є величезний запит на так званий підрозділ або силу спеціального позначення, тобто на людей, які володіють навичками абсолютно різних знань. Це людина, яка може впоратися зі снайперською гвинтівкою, мінометом, може поставити міни, зняти міну, яка вразі чого може проїхатись на танку. Сьогодні люди, які приходять з вишів, часто-густо досконало володіють навичками літературного редагування, але, чомусь, їх там не вчать думати, вони не знають мов і абсолютно не володіють мультимедійними навичками. Сьогодні, крім всього іншого, є попит на тих журналістів, які знають і вміють дуже багато. І якщо я ще можу собі дозволити бути аналоговим пристроєм в цифровому світі, то люди, які хочуть бути розумними, цікавими і запитуваними у журналістиці майбутнього – вони всіма цими навичками повинні володіти.

Був в житті в мене такий кумедний випадок, я його наведу, бо я навіть колись запропонував його в якості експерименту, в якості певної вправи і вона багатьом людям знадобилася попри всі зміни, які відбулися в журналістській освіті і журналістських навичках. Чесно вам відкриюся, був день народження приятеля. Я пізно ліг спати, зранку приїхав на роботу, тоді працював парламентським кореспондентом. Головою Верховної ради тоді був Олександр Мороз, він проводив якусь прес-конференцію, що обіцяла бути страшенно нудною. Я не збирався туди їхати, але як завжди це буває була дірка в газеті, пляма, яку чимось треба було заповнити, бо газета була щоденна і моя редакторка сказала: «Слухай, треба поїхати послухати». Я поїхав туди, сів, там тепло, останній ряд – я заснув – караюсь, мучусь і навіть каюсь. Я прослухав перших 10 хвилин цієї прес-конференції, потім я почав хропіти, мене розбудили і я прослухав останні п'ятнадцять хвилин. Ця прес-конференція була достатньо довгою, приблизно дві години, я прослухав 10-25 хвилин максимум. Приїхав я до редакції, мене запитують: «Ну як?». Я: «Та така нудота, нема про що говорити, не то що писати». Вона каже: «Це нікого не обходить. У  тебе є година і певний обсяг, який треба заповнити». Я напружив мізки і написав текст. Як я його написав, я розумів, що в мене є дві поважні проблеми:перше – я чув не все, але я маю максимально використати те, що я почув. І я почав шукати, а пам'ять, дякувати Богу, в мене ще тоді була непогана, я почав шукати між рядками, що ця людина могла сказати, що вона мала на увазі з того, що сказала. І друге, я прекрасно розумів, що сила силенна журналістів, які була присутні на тій самій прес-конференції будуть писати те саме. Якби прочитали саме мене, я маю написати так, щоб це не було схоже на інших. За той текст я отримав в редакції приз «Кращий матеріал місяця» - в нас редакції була така винагорода. І тодішній мій головний редактор казав: «От все-таки відчуваються в людини здібності. Ну що Мороз є Мороз, всі про це писали – читаєш як пісню». Я колись запропонував це в якості експерименту, в якості навчальної такої гри студентам одного факультету вже не пам’ятаю в якому виші. І потім вже років п’ять по тому людина, яка була серед студентів, яким я читав лекцію, ми з ним випадково перетнулись, сказала мені: «Це для мене був дуже гарний вишкіл. Я завжди, коли мені не хочеться писати або я не знаю як писати, завжди пригадую це і намагаюся уявити собі, що я – Рахманін, який спить на прес-конференції в Мороза».

До чого я веду, не для того, щоб вас потішити цією оповідкою чи для того, щоб себе порекламувати, а для того, що таких речей сьогодні насправді бракує у вишах, коли йдеться про вишкіл журналістів: їх не вчать думати, не вчать бути цікавими, не вчать бути  інакшими. Це не означає, що їх не вчать і це не означає, що виші не продукують цікавих журналістів, але такої вимоги, такої постановки питання не існує, а вона має бути. Бо тільки це має врятувати журналістику  насправді, щоб вона була  цікавою, запитаною і важливою .

Ще один важливий момент, коли я говорив про те, що журналістика є до певної міри  місією. Є велика кількість людей, які не знаходять себе в журналістиці і йдуть з журналістики з тих причин, що вони відчувають певне розчарування, певну фрустрацію.Це пояснюється різними причинами, починаючи від глобальних, ну от, наприклад, наведу чотири дуже типових приклади. Є журналіст який мені каже: «Свого часу, коли ми з тобою працювали, наша стаття могла призвести до відставки міністра або до відставки прем’єра.До нас дослухалися, на нас реагували».

Зараз найбільша, ледь не найбільша вада політичної журналістки полягає в тому, що на нас просто не реагують. Реагувати на журналістів стало моветоном.

До журналістів політики ставляться або як до обслуги, або як до водія тролейбуса в якому ти їдеш, але ти його не бачиш і він тебе не цікавить. Другий  момент: дуже розумна, дуже вдумлива, дуже сумлінна журналістика, яка каже :«Ну от я пишу-пишу, пишу-пишу, пишу-пишу і не можу відчути чи це впливає на людей чи ні. Але, раптом, сталася така ситуація: вона робила матеріал про хворих дітей, яким були потрібні ліки. Вона дуже пройнялася цим, написавши дуже зворушливий, дуже цінний, дуже емоційний, енергетичний матеріал. Бо, насправді, щоби вас читали, слухали і дивилися – ви маєте випромінювати енергетику. Неенергетичний журналіст не сприймається, він нікому не потрібний. Він потрібен споживачеві, як носій  інформації . А от як журналіст, який несе певну місію, який перевіряє читача, слухача, громадянина на наявність в нього серця, душі і мізків він не потрібний. Так от, вона написала такий матеріал, який, в принципі, допоміг розв’язати цю проблему: раптом з’явилися різні люди, починаючи від дуже багатих закінчуючи дуже бідними, які зібрали достатню кількість грошей та ліків і допомогли тим нещасним дітям, сподіваюсь, що допомогли достатньо. І от вона була трохи не засмучена, а розгублена і казала: «А, може, я займалася все життя не тим у нашій справі, якщо одна отака справа принципі може принести набагато більше користі?». Я завжди тоді наводив в якості приклада такий монолог, що став вже ритуальним, до певної міри сакральним монологом моєї давньої колеги Тетяни Силіної, яка час від часу каже: «Господи, ну за що ж мене таке лихо народитися в цій країні?», - після цього вона робить невеличку паузу і каже: «Хоча, звичайно, я могла народитися і в Сомалі», - а потім додає, - «Пишеш-пишеш і що від того?». А їй завжди казав: «Якщо б не писали, то невідомо де ми були».

Журналістика – це така химерна штука, наслідки того, що ми робимо дуже важко помацати руками. В принципі, це завжди ускладнює наше життя, нам завжди здається, що ми лупаємо сю скалу, а від неї навіть уламки не летять. Але, насправді, ефект від того, що робить вдумливий журналіст, щирий журналіст, який працює детектором почуттів і тренінгом для мізків, воно відчувається в тому, що світ змінюється. Він змінюється повільніше, ніж нам би хотілося, не так, як нам би хотілося, але він змінюється. І наша вага в цьому є надзвичайно велика і ніхто в житті мене не переконає. Як ніхто мене не переконає мене в тому, що паперові видання помруть. От я не певен. Знаєте чому? Колись мене один політик запитав: «Я б на вашому місці закривав би вашу газету і переходив в електронний варіант, бо все одно Інтернет поглинає і рано чи пізно проковтне ті паперові медіа». Кажу, ви пам’ятаєте ці одвічні суперечки, одвічні прогнози коли з’явилося кіно, то казали, що театр – потенційний небіжчик. Коли з’явилося телебачення, то казали тоді, що вже точно театр помре разом з кіно. Коли з’явився Інтернет, то казали, що не буде телебачення. Люди змінюються з часом, але є якісь речі одвічні для них. Що б не відбувалося з церквою, але люди все одно потребують Бога і все одно ходять до храму Божого. Як би не змінювався світ, люди все одно є ірраціональними, вони вміють кохати, вміють жаліти, вміють ненавидіти. Вони все одно потребуватимуть того, що називається справжньою журналістикою, а не тільки медіапроектами.

Медіапроекти можуть змінюватися. Важко уявити, що буде наступним після Інтернету, але я переконаний, що щось та таки буде. Але я не вірю, що паперові видання зникнуть тому, що є речі, які не можуть зникнути, бо світ так налаштований, він так побудований. Можливо, в мені говорить ідеалізм, але, якщо хочете, це – здорова логіка. Якщо вже говорити про комерційну складову, мене колись один колега запитав: «Що буде коли зникне остання газета?». Я кажу, що не вірю в це, але легко прогнозую що буде: коли зникне остання газета, вже приблизно через тиждень з’явиться перша газета, вона вийде мільйонним накладом і хтось заробить на цьому мільярди. Природа так побудована, світ так налаштований  ,що є речі які існуватимуть завжди. І хто би що не говорив, але запит на розумних журналістів завжди існуватиме скільки існуватиме людство. І жодна технологія, жодна зміна суспільства, жодна соціальна мережа цьому не завадить і цього не змінить. Навожу дуже простий приклад: рекорд в «Дзеркалі Тижня. Україна» за кількістю лайків, якщо оперувати вже цим терміном, як певним елементом зворотного зв’язку між читачем і журналістом, отримала стаття Любомира Гузара. Яка не є новиною, не є чимсь модерним, але за кількістю лайків вона була в нас на першому місці тому, що це було написано розумно і актуально для всіх часів і народів. Тому що кращого тренінгу для мізків і детектора почуттів, як ця стаття, насправді, я не читав достатньо давно. І це означає що є люди, які  реагують, рефлексують, читають і потребують цього. Вони завжди є, були і будуть.

Ще один момент і це дуже суб’єктивна точка зору, з нею можна погоджуватись чи ні, але в маркетології, і соціологи це дуже добре знають, можна прорахувати цільові групи: хто купує цей товар, хто реагує на той чи інший, а от прорахувати кількість людей, яким потрібні перевірки почуттів і мізків дуже важко. Ми свого часу були дуже приємно здивовані з одного боку а з іншого боку втішені, коли проводили соціологію і вирішили поцікавитися, як виглядає портрет нашого читача. Ми собі намалювали собі таку достатню картинку – це людина середнього віку, переважно чоловік, мешканець невеличкого містечка, людина з певною освітою. І виявилось, що картинка була настільки розмаїта, настільки різна, що ми навіть розгубилися. Це були абсолютно різні люди, навіть не можна було вилучити якесь ядро, на яке можна спиратися. Це Були абсолютно різні люди, починаючи від дуже юних до достатньо літніх, від людей з вищою освітою до людей взагалі без освіти, від тих, хто живе в містечках і до тих, хто живе в столиці. Це група людей, які потребують цього, в яких існує запит на розумних журналістів і на розумну, яскраву журналістику, ця група постійно змінюється. Незмінним лишається те, що вона постійно існує і ми маємо на неї орієнтуватися. І якщо видавці, власники медіа справді хочуть, аби їх медіа існували, вони мають орієнтуватися на цих людей, на розумних людей, які вміють писати і вміють вболівати за свою роботу  і на тих розумних людей, які чекають такі тексти, такі репортажі. Бо жодна технологія, жодна схема не замінить почуття, яке все одно існуватиме в журналістиці. А гроші, це, звичайно, важливо, але, як на мене, похідне тому, що на моє глибоке переконання, розумний журналіст завжди заробить собі на хліб, а навіть якщо не заробить собі на масло, то тільки на користь, бо не те що голодний – розумніший, але йому жити більше хочеться.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук