Українське liberum veto
IQ

Українське liberum veto

Попередні імітація та мімікрія демократії в Україні нічого спільного з реальною демократією не мали

Василь Расевич, 6 вересня 1449 0

Історики добре знають, що проведення історичних аналогій – справа невдячна, а часто навіть шкідлива. Особливо, якщо це роблять дилетанти, яким здається, що проведення історичних паралелей є ключем до розшифрування теперішнього і навіть можливістю прогнозування майбутнього. Історичні аналогії завжди кульгаві і, попри їхню подібність, вбивають контексти та «шуми віків». Однак виявлення подібності та повторюваності поведінкових практик є надзвичайно важливими для вивчення політичної культури народу.

Якими далекими для нас не здавалися б події, наприклад, XVII- XVIII століть, але вони можуть проявлятися і в нашому житті. Сьогодні йтиметься про основний принцип шляхетської демократії часів Речі Посполитої – liberum veto, яке багатьом українцям відоме зі шкільних підручників фразою nie pozwalam. Тобто правом накладання вето одним посланцем до сейму на прийняття цілої ухвали і навіть унеможливлення подальшої роботи сейму.

Але спочатку про те, в чому ж політична актуальність цієї теми? Спостерігаючи за роботою Верховної Ради та за уявленнями українців про поняття і принципи демократії, одразу напрошуються історичні аналогії. Радянська травма вихолощеної демократії з подальшою «демократизацією» призвели до низки хибних висновків і уявлень про демократію.

Однак про все за порядком. З якогось дива демократію почали асоціювати не тільки із вседозволеністю, але й з анархією. Забуваючи, що сучасні демократії можуть існувати тільки за умови суворого дотримання законів та рівної відповідальності всіх перед ним. Таке перверзивне розуміння могло утвердитися з кількох причин. По-перше, громадяни не зовсім розуміли, що йдеться передусім про демократичну процедуру формування влади. По-друге, причиною подібних уявлень могли стати вибрані з історії факти відносин українців з владою. Багато істориків намагалося представити у своїх дослідженнях і головне – у підручниках, що для українців влада завжди була чужою і ворожою. Почасти, зводячи історію українців до найбідніших соціальних верств, яких нещадно визискували пани-чужинці. Таке переконання, на жаль, дуже часто зустрічається в політичній культурі сучасних українців.

А пояснення на зразок «ми на своїй Богом даній землі» можемо творити все, що заманеться, або спроби впровадження в життя принципів етнічного націоналізму є не тільки помилковими у ХХІ столітті, але й вкрай шкідливими. Особливо в країні з багатьма не лише національними, але й локальними ідентичностями. Так само воно не має нічого спільного з представницькою демократією, з рівними можливостями всіх громадян. Також дуже часто, навіть у коментарях експертів, можна побачити абсолютизацію процедури і нехтування змісту. Зокрема, коли йдеться про роботу парламенту, про розподіл повноважень більшості та опозиції.

Так яке ж історичне коріння в сучасних уявлень про виборну демократію та функції влади? Почнемо з опису найбільш загадкового явища в нашій історії – liberum veto.

Контекст Речі Посполитої

Насамперед треба сказати, що тодішня Річ Посполита була федерацією земель. А якщо порівняти рівень тогочасної комунікації з гігантським масштабом держави, то можна уявити собі небезпеки, що чатували над цим Колосом. Вища аристократія, а точніше магнатерія, поступово стала виходити з-під контролю короля. Щоб не роздерти на кавалки країну, треба було колективного арбітра, яким став вальний сейм, що формувався з послів земельних сеймиків. З часом виявилося, що не меншою загрозою є неврахування позиції якогось одного представника сеймика, оскільки за ним стоять впливові шляхетські роди. Якщо дуже грубо спрощувати і ризикнути перенести тодішні відносини в наш час, то це ніби зібрати під куполом Верховної Ради донецьких та дніпропетровських олігархів, націонал-патріотів із Західної України, «червоних» директорів Сходу та Півдня і досвідчених бюрократів з Києва. Тоді посли від своїх земель «виривали» в короля та в інших земель особливі привілеї для себе, а в наш час – особливі повноваження для регіону та додаткове фінансування з державного бюджету для своїх, майже приватизованих галузей.

Аби не трапилося зловживань завдяки впливам однієї з партій та через страх перед зростанням абсолютизму королівської влади, у шляхетській Речі Посполитій було запроваджено принцип одностайного прийняття ухвал, тобто право одноосібного вето. З одного боку, це змусило тогочасні еліти домовлятися між собою, іти на компроміси та досягати консенсусу, що було досить прогресивним. А з іншого – кинуло країну у вир правового хаосу, коли 35% сеймів змушені були анулювати всі свої напрацювання. Треба також пам’ятати, що врахування позиції кожного окремого посла давало можливість уникнути внутрішніх громадянських конфліктів, а то й громадянської війни.

Негатив, правда, полягав також в тому, що будь-який посол міг не тільки заявити, що накладає вето на всі попередні рішення сейму, але й припинити його подальшу роботу. Так, наприклад, сталося 1699 року, коли представник Волинського воєводства Ян Александр Олізар припинив роботу коронаційного сейму у Кракові, який коронував Міхала Корибута Вишневецького. Пан Олізар був підсуддею Київським, а насправді представляв інтереси могутньої магнатської спілки Потоцьких та Замойських. Так, багаті магнати (навіть король) і тоді доплачували «своїм» послам у сеймі, як і тепер українські олігархи намагаються протягнути «своїх» депутатів у Верховну Раду і сформувати з них підконтрольні собі групи і фракції.

Тому не меншою проблемою і тоді була корумпованість послів до сейму. Саме це послужило обґрунтуванням запровадження принципу одностайності під час ухвалення рішень. Мовляв, якщо виявиться, що всі депутати корумповані, то навіть один зможе порятувати ситуацію. І цих «одних» ніколи не бракувало. Проте з’ясувалося, що рівне право вето мають і непідкупні, і куплені кимось депутати. І всі вони отримали можливість паралізувати роботу сейму на десятиліття. При цьому застосовувалися досить різні тактики: вето, заборона на пролонгацію роботи сейму, довгі промови ні про що, процедурні питання. Також завдяки цьому принципу політика із сеймової зали перемістилася в кулуари. Сприяла формуванню впливових тіньових магнатських партій.

У тодішній Речі Посполитій також існували свої олігархи, які розділилися умовно на дві конкурентні партії: Чарторийських та Потоцьких. І тоді також зовнішній чинник відігравав важливу роль. На землі Польської Корони точили зуби Росія, Османська імперія і Пруссія. Не залишалася осторонь і Франція. Чарторийські більше тяжіли в бік Росії, а Потоцькі до Франції. Франція намагалася діяти підкупом, а безпосередні сусіди – інтригами та грошима. Доходило також до погроз військового втручання з боку російського посла.

Зрозуміло, що така шляхетська демократія, до речі, дуже передова для свого часу, не могла врешті-решт не привести до повної анархії в країні. До анархії й упадку держави. Ліквідувати цей принцип вдалося тільки Конституцією 3 травня 1791 року після того, як основне тіло Речі Посполитої вже поділили між собою Росія, Пруссія та Австрія.

Наші дні

Уся ця історична канва наведена аж ніяк не для того, щоб виправдати можливі обмеження демократії в сучасній Україні, ведення політики «сильної руки» або узурпації влади однією особою. Навпаки, для того, щоб показати, що імітація та мімікрія демократії в Україні, вдавання на публіку дотримання демократичних процедур останніми десятиліттями нічого спільного з демократією не мають. Схоже, що громадяни України, не зважаючи на переконування проплачених експертів та публічних інтелектуалів, це дуже добре зрозуміли і висловили своє liberum veto попереднім владам. Далі буде.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук