«Український проект» у польській політиці і політичній думці

Володимир Осадчий, 21 жовтня 201111002526

Те, що 20 років тому Польща першою у світі визнала незалежність України, може викликати у багатьох вихованих на совєтських стереотипах (коріння котрих сягають ще до імперської традиції царату) здивування і гадку про простий збіг обставин, чи навіть закономірність, подиктовану географічною близькістю.

Бо як так може бути, що поляки, котрих зазвичай уявляємо як панів, гнобителів чи окупантів, спромоглися на такий крок. Якщо й не збіг обставин, то напевно тут криється якийсь прихований зміст, а може й далекосяжні плани.

Так має право думати звичайний обиватель, що заспокоює свої потреби в історичних знаннях ідеологічними кліше комуністичної чи навіть модної тепер націоналістичної продукції. Коли ж без гніву і упереджень спробувати оцінити баланс українсько-польських відносин впродовж віків, то ми помітимо зовсім іншу картину.

Розпад старої Русі відкрив перед південно-руськими землями дві перспективи розвитку. Перша – включитися у процес поновного збирання руських земель, у якому з 14 ст. ініціативу перейняла Москва, і прагнути відновлення єдності Східної «руської» Європи як оригінальної культурно-цивілізаційної «спадщини св. Володимира», або ж, послуговуючись більш популярним тепер висловом «руського міра».

Друга перспектива передбачала максимальну інтеграцію у європейський цивілізаційний і політичний простір визнаючи спільні для Західного світу цінності. Місцеві руські еліти беруть участь у цих двох процесах, ангажуючись в більшій мірі, згідно з історичною логікою, у перший. Можна згадати лишень першого київського митрополита, що замешкав у Москві від 1320 р. і при цьому першого московського святого Петра Ратенського родом з галицьких земель, котрому між іншим завдячується зріст потуги Москви, як осередку збирання руських земель.

Зміцнення другого проекту наступило після так званої інкорпорації Галицько-Волинської Русі в склад Польської Корони. Поряд із московським проектом Русі з’являється також західний, котрого головним промотором виступає Польща. Фундаментальне значення в утвердженні свідомості існування двох відмінних Русей приносить поділ єдиної колись київської, а від XIV ст. щораз більше московської митрополії на дві частини. Польський король, а разом з тим «пан і дідич Русі» Казимир Великий у 1370 р. в ультимативній формі зажадав від константинопольського патріарха незалежного від московських правителів пастиря для своїх православних підданих. Таким чином утвердився поділ у руській Церкві – підставі єдності руського цивілізаційно-політичного простору.

Поняття Русі на віки зрослося з польською політикою. До титулування польсько-литовських володарів ввійшов також титул – «великий князь руський». Це зрештою в майбутньому переросло у перманентний польсько-московський∕російський конфлікт, що остаточно привів до поділів Речі Посполитої. Польський історик Антоні Холонєвський стверджував, що так насправді причиною всіх воєн між росіянами і поляками від часів Івана Грозного до Миколи ІІ були «креси», або ж українські та білоруські землі. Це протистояння викликало 16 великих воєн, вони спричинили укладення нетривких «вічних мирів». Проблема переростала звичайні територіальні претензії, а становила причину глибинної цивілізаційно-світоглядної суперечки про включення України та Білорусі чи то в простір «руського міра», чи – в багатокультурну європейську орбіту цінностей, витворену в Речі Посполитій Двох Націй.

Запальним пунктом у польсько-московських відносинах була проблема титулування російських володарів, в котрому вони підкреслювали свій всеруський характер. З огляду на титул царя «всея Русі» сейм польський відмовився від підписання угоди з Москвою 1634 р. і такий стан тривав до 1768 р., коли депутати сейму згодилися титулувати Катерину ІІ «всеросійською імператрицею» взамін за декларацію про те, що Росія не буде засягати на польські володіння «на Русі Білій і Червоній».

Остаточне розв’язання цього спору принесли поділи Речі Посполитої – майже вся «спадщина св. Володимира» опинилася під берлом «руських государів».

Єдиною «незібраною» частиною руських земель залишилися володіння Габсбургів в Галичині, Буковині і Угорській Русі. Галичина, у якій впродовж ХІХ ст. посилювалися польські впливи, стала осередком пропаганди думки про національно-політичну окремішність Русі∕України.

Українська тематика здомінувала романтичні нурти у літературах східноєвропейського регіону. З-під пера польських авторів зв’язаних з національним рухом виходять не лише перелицьовані українські думки чи мальовничі описи української природи та історії. Описуючи українську старовину, вони звертали увагу на боротьбу за незалежність українських правителів і перш за все – на спротив московським сатрапам. Подібно як повість «Тарас Бульба» ввійшла до канону російської літератури і служила «скріпленню» російських сердець, так повість Міхала Чайковського – «Гетьман України» будила патріотичні почуття русинів в Галичині. Корнило Устиянович, син відомого галицького будителя з часів Головної Руської Ради, згадував, що цей польський твір наповнював його національною гордістю без порівняння більше, ніж історичні твори поважних місцевих несторів науки.

Думка про Русь (Україну) як окрему політичну і національну цілість проходила через всю польську галицьку політику. Як писав член ордену змартвихвстанців о. Валеріян Калінка «не лише почуття правди котре повинно нам вистарчити, але й сама політична смикала і інтереси Церкви, цивілізації та Польщі наказують нам визнати, що поміж Польщею і Росією існує окремий народ, що не належить ані до одного, ані до другого, котрий не залишить своїх почувань і національних ознак…». Місцеві консервативні політики, з непокоєм обсервуючи утвердження в руському національному русі пан-руських, чи як з погордою говорили «москвофільських» настроїв, виступали під гаслом: «Все для Русі (України), нічого для Москви».

Загальне польське національне піднесення, пов’язане зі святкуванням 300-річчя Люблінської Унії у 1569 р., на котре приїхали представники патріотичних середовищ з усіх трьох окупованих дільниць старої Польщі, мало свій чіткий «український» резонанс. Насипаючи знаменитий Пагорб Люблінської Унії на Високому Замку, польські патріоти організували збір коштів на українське товариство «Просвіта». Галицький Сейм, що зберігав переважно польський характер, регулярно підтримував субвенціями українські організації та часописи, разом з тим оминалися «москвофільські» інституції. Коли оплотом «москвофільських» настроїв дедалі більше ставала Греко-католицька церква, польська локальна адміністрація здійснила низку рішучих кроків, щоби викорінити ці настрої. Тоді, згідно з планом галицького намісника Казимира Бадені було розроблено проект обсадження святоюрського престолу лояльним і непохитним щодо католицької віри владикою, котрий припинив би ріст проросійських, проправославних настроїв. Внаслідок цього на початку ХХ ст. найвище достоїнство в Церкві отримав митрополит Анрей Шептицький.

Зміцнення національного табору на противагу москвофілам визначало послідовний напрям польської політики в Галичині другої половини ХІХ ст. Особливо він радикалізувався після прибуття сюди втікачів з Росії - учасників польського Січневого повстання 1863 р. Згадувалося, що у Львові можна було чути їх співи: «Kto powiedział że Moskale to są bracia dla Rusinów, temu pierwszy w łeb wypalę pod kościołem Bernardynów». Вони принесли до Галичини свій герб, котрий підкреслював триєдиний характер майбутньої федерації народів відродженої Речі Посполитої. Поряд із польським орлом і литовським вершником «Погонею» до політичного обігу ввійшов також київський, український архангел Михаїл.

Особливу роль в утвердженні української незалежницької позиції мав емігрант Паулін Свенцицький, більш відомий як «Павло Свій», який у часописі «Sioło»голосно пропагував думку про те, що Україна – це не Росія. Пам’ятаємо, що в тогочасній Галичині це ще не була популярна думка. Він вперше надрукував гімн «Ще не вмерла Україна». Полемізуючи з імперською доктриною, він писав: «Росія говорить, що Русі (України) немає як окремої національності; докажімо, що є зовсім навпаки, що Москва узурпує собі слов'янські права Русі, і тоді побачимо, як вона (Москва) віддалиться від Європи, і як між нею і Заходом виросте непереможний мур – слов'янська Україна-Русь».

Утвердженню в європейській науці погляду про те, що Росія і Україна не лише різні, але й цілком протилежні стихії і навіть расово ворожі, служили праці емігранта з Києва Францішка Духінського, котрий з трибуни паризької Сорбони переконував про «турянську», азійську Москву і «арійську», європейську Русь. Згідно з цією логікою, відмінності у «руському світі», на перекір «москвофільській» політиці, підкреслювалися і підсилювалися. У 1892 р. галицьке правління (Краєвий Відділ) ініціює впровадження до правопису радикальних змін, що поривають з традицією багатовікової спільноти писемності на всіх руських землях. А запрошення в 1894 р. на кафедру історії у Львівському університеті проф. Михайла Грушевського утверджує в офіційній історіографії погляд на відвічну відмінність історичної долі «Русі-України» і «Русі-Москви».

Складалося враження, що з польського боку виходили більш радикальні і послідовні незалежницькі доктрини, які стосувалися долі України, ніж серед самих «зацікавлених». Досить символічно це проілюстрував у спогадах учасник польського студентського руху у Львові Юзеф Новіцький. Одного разу на початку ХХ ст., коли до Львова мав завітати російський хор для проведення агітаційних концертів, під час яких мав виконувати гімн «Боже царя храні», польські студенти, зв’язані з соціалістичним рухом, вирішили організувати акції протесту. Щоб демонстрація мала український характер (про настрої поляків росіяни добре знали) вони узгодили цю акцію з українською радикальною студентською молоддю зі Львова, котра охоче підтримала ідею. Обіцяла численно включитися у маніфестацію під «Народним Домом», де мав відбуватися концерт. «О 8-й годині польська молодь зібралися коло «Народного Дому», українці не прийшли. Ми самі мусіли увірватися в зал і, симулюючи українців, заспівати «Ще не вмерла Україна».

Через кілька років після падіння імперій Польща Юзефа Пілсудського знову мусила значною мірою стимулювати прагнення України до незалежності. В часі спільного походу польської армії з військами отамана Петлюри 1920 р. на Київ підносилося гасло визволення України з-під чужинської більшовицької окупації. Знаємо, що підтримки населення ця операція не отримала. Тому Маршал відродженої Польщі з занепокоєнням так оцінював ситуацію: «Ми хочемо Україні дати можливість самоокреслитися і бути керованою власним народом… Я поставив на карту, граю останню ставку, щоби зробити щось для майбутнього Польщі, хоча б таким чином ослабити можливості майбутньої потужної Росії і, якщо вдасться допомогти в створенні України… Але ціла проблема у тому, чи Україна постане, чи має достатньо сил і людей, щоби утворитися і організуватися, адже ми тут постійно сидіти не будемо… Тому іншого розв’язання немає, як спробувати створити самостійну Україну». 

У пізніші часи ідея «спроб створити самостійну Україну» постійно була присутня в авторитетній польській політичній думці ХХ ст., котра нерідко теж була заручницею не завжди сприятливих історичних обставин. В цьому контексті слід згадати і «прометейський» рух міжвоєнного двадцятиліття, і повоєнне середовище паризької «Культури» з легендарним Редактором Єжи Гедройцьом, і етос незалежних профспілок «Солідарність» з їх гаслами визволення під'яремних народів, і також сучасну зовнішню політику Польщі, котра попри внутрішні протиріччя в одному залишається сталою – у намаганні зміцнити незалежність України та максимально її інтегрувати з Європейськими структурами.

 

Автор - професор Люблінського Католицького Університету Івана Павла ІІ, Директор Центру UCRAINICUM KUL, Директор Інституту Церковних Досліджень в Луцьку.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 526

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • kisiel 9 листопада 2011, 11:50

    i co z tego ze byl ruski czy chinski, prawoslawny czy jehowy.
    robil wszystko dla wlasnej prywatnej korzysci. a zwyklego chlopa ze wsi mial tak samo w dupie jak ruscy magnaci

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • kisiel 9 листопада 2011, 11:49

    to jest tak glupia odpowiedz ze ciezko komentowac: kazda wiara wierzy ze jest jedyna najlepsza. wiec tym samym nie jest bardziej wazna i prawdziwa od reszty. katolicy nie sa lepsi od prawoslawnych i odwrotnie. postrzeganie ludzi pod katem wiary to straszny prowincjonalizm. ale widze ze na Ukrainie jak i w Rosji tak azjatyckosc przypomina mi muzulmanow: oni wierza ze sa jedyni i sluszni. a Boga mamy wszyscy tego samego

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Хохлоцап 8 листопада 2011, 16:55

    Так Хмельницкий и сам руский был, православной веры. Поэтому выбил пол-Руси из-под поляков.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук