Усі вони згоріли в кульмінаційний момент шоу

«Хатини були збудовані з солом’яними дахами й дерев’яними парканами, усі вони згоріли в кульмінаційний момент шоу». Цим реченням я, сумлінно виконуючи свої редакційні обов’язки, завершив коротеньку інформаційну депешу про так звану реконструкцію Волинської різанини у надсянському Радимні, що мала місце 20 липня.

Перечитавши речення, я зрозумів: у другій його частині мій внутрішній Фройд сказав щось набагато важливіше за опис міфологізованої епічної картинки вбивства поляків українцями.

«Де курка, а де яйце?» – Крутилося мені в голові й 14 липня, коли в Луцьку мій майже одноліток розчавив на плечі польського президента Броніслава Коморовського цей прадавній символ, що в стародавні часи був однозначним знаком життя, а в наші здобув конотації зневаги. Я шукав «курку» поміркованості, адже тієї миті кільканадцять моїх колег із польських медій обговорювали свої майбутні депеші, 90 відсотків яких зводилися до «націоналістичного яйця».

Для багатьох поляків приїзд Броніслава Коморовського до Луцька міцно вкарбувався у пам’ять епізодом із яйцем. Для українців – «волинські» дні в Польщі реконструкцією в Радимні.

І це все – попри велику працю із середовища поміркованих інтелектуалів і навіть політиків, що намагалися зменшити температуру розбурханого вогнища «волинських» емоцій.

Чи справді їхня праця згоріла в кульмінаційний момент шоу?

Коли серце розбурхане, то розум... спить?

Між тим, президент Броніслав Коморовський у Луцьку кілька разів повторив досить важливу річ, з якою фактично й приїжджав до України. Він жодного разу не вжив магічного словосполучення «геноцид поляків», натомість наголосив: хоч у наших серцях рояться різні речі, розум підказує говорити мовою єпископів (йдеться про декларацію примиренняУкраїнської греко-католицької та Римо-католицької церков у Польщі й Україні).

«Я би радив усім наслідувати поставу єпископів – усім у Польщі й Україні», – закликав Коморовський. – «Гадаю, що політичні сили Польщі мають застановитися над тим, чому польські президенти – Александер Кваснєвський, Лех Качинський чи Броніслав Коморовський – намагаються говорити так, аби нікого не поранити. Думаю, варто, аби Союз лівих демократів обдумав позицію Александра Кваснєвського, „Право і справедливість” – Леха Качинського, а „Громадянська платформа” – мою», – заявив нинішній польський очільник.

Уточню: у нещодавніх емоційних сеймових дебатах над окресленням Волинської трагедії депутати Союзу лівих демократів та «Права і справедливості», з яких ведуть своє політичне коріння попередні польські президенти, обстоювали думку, що події на Волині 1943 року варто кваліфікувати як «геноцид поляків».

Та коло розбурханих емоцій цього року розірвати не вдалося нікому – ні в Польщі, ні в Україні.

Скринька волинської Пандори

Якщо говорити про Польщу, то на початок липня – перед ухвалою Сейму про Волинську трагедію і перед серією урочистостей у пам’ять її жертв, як подає центр CBOS, – 21 відсоток поляків позитивно оцінював польсько-українські взаємини, 16% були протилежної думки, а 39% окреслювали їх як «ані добрі, ні погані». Як додає CBOS, з одного боку, з часів Помаранчевої революції в Польщі знизився скептицизм щодо можливості досягнути повного примирення між поляками й українцями. З іншого, за останні п’ять років зменшилася кількість тих, хто позитивно оцінює шанси на польсько-українське порозуміння, проте ця точка зору все ж переважає. Оптимістично в майбутнє взаємин обох народів, що не дивує, дивиться група польської молоді з вищою освітою.

Чи рік 2013-й, що відкрив скриньку «волинської» Пандори, змінить цю тенденцію? Питання відкрите. З власного досвіду знаю, що останнім часом побільшало молодих поляків із вищою освітою, котрі відкрито декларують негативне ставлення до українців саме з причин складного минулого, і це попри зростання міграції з України в Польщу й попри інтенсифікацію безпосередніх контактів. Приклад Тшеб’ятова на Західному Помор’ї, де 21 липня молодик намагався вкинути петарду в греко-католицьку церкву під час літургії, теж показує, які емоції вирують у польському суспільстві.

Паралельні світи

Лінія «волинського» поділу, однак, не пролягає виключно у національній площині.  Тепер не варто сподіватися якоїсь більшої ескалації напруги у міжнародних польсько-українських відносинах, а радше ще більшої політичної конфронтації між різними внутрішніми середовищами в обох країнах.

«Діяльність цього націоналістичного формування (УПА – ІІ) не мають вшановувати ніде у Польщі», – чути з Польщі. «Усі пам’ятники польським окупантам потрібно демонтувати і знищити», – заявляють запекло західні українці. «Не маю ані найменшого сумніву, що це був геноцид (поляків – ІІ)», – категорично звучить від більшості польських політиків та істориків. «Депортації та етнічні чистки з ознаками геноциду щодо українців здійснювала Польська Народна Республіка у 1944–1951 роках», – кажуть українські націоналістичні депутати.

Ці коментарі офіційних і не дуже осіб, прихильників «національного дискурсу» (назва умовна), вдалося відшукати в Інтернеті тільки за останній тиждень. Вони демонструють те, що національні дискурси обох народів мають сільську природу, характер посткомуністичної травми, і є дзеркально подібними за типом реакції.

У таких умовах голос поміркованої частини еліти чується щораз слабше, в основному через згаданий «казус яйця», коли інформаційну силу мають емоції й картинка, а не тверезий розум. З такого замкнутого кола взаємних звинувачень годі вирватися – хіба би вдалося закликати на допомогу античних  титанів. На додаток, обидві дуже «національні» частини наших народів вжилися в роль жертви і не хочуть ні з ким нею поділитися. Це виявляється в різних ситуаціях, і події довкола Волинської трагедії тут не є винятком. Ще зовсім недавно поляки остерігалися вступу до ЄС, побоюючись, що багатші німці просто скуплять більшість земель на заході Польщі. Такий само страх проступає у словах деяких українських політиків щодо загроз від можливого розколу України та діяльності в цьому напрямку різноманітних «зловорожих» зовнішніх сил. А страх, як відомо, – це найголовніше й мотивуюче почуття жертви. Правда, з погляду психології, страх часто виникає через брак поінформованості.

Засоби масового розсварення

На надмір поінформованості про минуле в обох країнах нарікати не доводиться.

У Польщі (йдеться не про еліти, а про загал суспільства) така тенденція виявляється радше у браку розгляду волинських подій в більш широкому контексті, що часто призводить до абсурдних висновків на побутовому рівні, мовляв, українці – генетичні бандюги. В Україні ж вона зводиться до найбільш елементарної, старої маніпуляції стосовно місця й значення УПА у державотворчій історії українців. Після перегляду низки дискусій на «провладних» і «опозиційних» українських телеканалах з сумом констатую – перш ніж говорити «Волинська трагедія», варто почати від того, що «Польща – це західний сусід України, столиця Польщі – Варшава», і далі за букварем.

Перш ніж починати дискусію, варто визнати, що УПА справді вбивала поляків, робила це масово й жорстоко. Не залежить, чи це був геноцид, чи ні; чи загинуло 50, чи 100 тисяч поляків. Українським дискусіям бракує обговорення самого факту страшного злочину. А тому ми, громадяни України, вступаючи в дискусію, не маємо витягати у відповідь шальки терезів зі злочинами Армії крайової чи Селянських батальйонів, а мусимо цей факт прийняти за даність: як і те, що УПА боролася за державну незалежність, що Україна – суверенна держава, і що в містах півдня та сходу переважає російська мова. Подобається це нашому суб’єктивному нутру чи не дуже, але такою є об’єктивна реальність.

Під час дискусій 2013 року було б правильніше не зосереджуватися на правомірності або недопустимості застосування до Волинських подій терміну «геноцид». Для нас, сучасних українців, найважливішим є те, як маємо дати собі раду з тим, що наше націоналістичне підпілля вдалося до масового вбивства мирного населення. Саме цього року стала очевидною тенденція, коли чимало українців сприйняли дії поляків щодо вшанування пам’яті жертв Волинської трагедії за намагання помститися українцям «геноцидом». Мовляв, це образливо, бо цим терміном звинувачують усіх українців. І тут наверх полізли внутрішньоукраїнські особливості. Депутати від Партії регіонів і комуністи аж ніяк не захотіли «відповідати» за дії українських націоналістів, що й продемонструвало антагонізм пам’ятей усередині українського суспільства. Тож на перший погляд міжнародна проблема вказала на одне з найважливіших завдань українського суспільства – примирення пам'ятей. 

У Польщі цьогоріч справді перейдено Рубікон емоцій. Але образою на це – хай, може, і справедливою, – українське суспільство не досягне поліпшення взаємин. Це також варто усвідомити, бо польська «волинська» фрустрація значно міцніша від нашої, а внутрішня сила «волинського механізму» набагато потужніша, ніж в Україні. Справжня політика такі речі обов’язково враховує, демонізує їх тільки демагогія.

«Поляки 20 років чекають від України адекватних дій щодо Волині, а українці все повторюють, що треба почекати, що Україна ще неготова», – сказав якось обурено, у вирі дискусії, один польський інтелектуал, щиро проукраїнський, проте в тому часі не менш щирий у своїх відчуттях.

Лункий бубон заяв

В Україні дуже часто можна натрапити на нерозуміння, навіщо було Польщі знову порушувати тему Волині, коли ще 2003 року президенти Кучма й Кваснєвський все сказали з цього приводу, а парламенти прийняли спільну резолюцію. Але пояснення потрібно шукати не тільки в активізації польських кресов'ян чи черговому напруженні між «Правом і справедливістю» та «Громадянською платформою». Причина криється частково в самій Україні, де дуже легко можна розкидатися деклараціями, але майже нереально досягнути їх втілення.

У липні 2003 року президенти Польщі й України підписали спільну заяву «Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині», і це було чудово. Але якщо навесні 2013-го глава УГКЦ дивується, що в Луцьку, столиці регіону, немає відповідного місця, аби вшанувати жертв, то це означає, що українська влада потрактувала тодішню декларацію як «мідь дзвінка або бубон гудячий». Підкреслю, що такими були дії всіх українських влад: і тією правдиво українською, і тією правдиво неукраїнською, і тією байдужою.

Що робити, аби волинське море знову не розбурхалося через рік, п’ять або десять? Передовсім однозначно треба підняти планку для української еліти. Виглядає на те, що цього року із завданням найкраще впоралися Церкви. Без сумніву, цей процес не був би таким успішним, якби до нього не залучили українських інтелектуалів. Однак складається враження, що інтелектуали й моральні авторитети дещо «прикрилися» заявою й християнством загалом, аби не показати, що від попередньої гучної волинської річниці 2003 року мало що в Україні змінилося. У публічному дискурсі домінують ті самі питання, а відповіді на них, як і десятиліття тому, звучать заплутано й невиразно. Між тим, Волинська трагедія нині – це не лише молитва за жертв, це конкретна відповідальність перед сьогоднішнім суспільством, за його хвороби, проявитися яким дозволила волинська тема. На жаль, ми так і не дочекалися від української еліти хоч якогось плану дій щодо загоювання суспільних ран. Також впадає у вічі той факт, що в діалозі з Польщею досі з колосальним відривом лідирують Львів і Київ, а флагмани діалогу віддають перевагу не лекції в Луцьку або Запоріжжі, а поїздці до більш комфортної Варшави.

Таких складних тем з історії відносин з євреями, росіянами та іншими сусідами в українців назбиралося багато. А останнім часом їх все більше інструменталізують для своєї мети не завше приязні діалогові середовища й політики. Показовий приклад – один із останніх текстів у блозі духівника «кресов’ян» кс. Тадеуша Ісаковича-Залеського, де він, схвально коментуючи реконструкцію в Радимні, пише, що вона особливо вдалася тому, що нині «у Польщі з локальних питань щораз більший і самостійніший голос мають самоуправління, а не марнославна й пихата „варшавка”».

Щоб не допустити ескалації напруги, українським і польським локальним спільнотам варто задуматися над більш адекватною реакцією з мінімумом емоцій у випадках відвертих провокацій, або ж щодо надуманих і вторинних проблем. Емоції залишімо для цвинтарів, яких польські й українські жертви, на наш сором, «заслужили» лишень кілька. У такій ситуації адекватнішим є впорядкування свого обійстя, а не верещання: «А от у вас, за Бугом...» – і у відповідь: «A to u was, za Bugiem…».

І врешті найголовніше. Чи дочекаємося ми колись таких слів, які допоможуть усвідомити суспільству – головно українському, що розрахунки з минулим не можна відкладати на потім, поки, мовляв, не збудуємо в країні цілковитого добробуту.

Питання історії, але також мови, релігії чи моделі сім’ї, якщо вони болять, не вирішить країна, що з бідної раптом перетворилася на багату, бо так не буває. Держава, що нехтує або легковажить цими питаннями, приречена на вбогість – моральну й фінансову. Нерозв’язані світоглядні проблеми завжди «вилізуть» із найгіршими з можливих анімозіями й стереотипами в політичних дебатах, блокуючи економічне процвітання або навіть прикриваючи брудні фінансові оборудки. Якщо ж не вирішувати цих питань тут і тепер, то всі ми згоримо в кульмінаційний момент шоу.

Автор є журналістом, редактором Польського радіо