Виборча система в Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття

IQОлена Аркуша, 6 вересня 201274430
Виборча система в Галичині у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття

Півторастолітній період перебування Галичини у складі Австрійської (Австро-Угорської, Габсбурзької) монархії хронологічно співпав із процесами руйнування в Центральній Європі суспільства «середньовічних підданих», формуванням модерних націй і демократизацією громадсько-політичної сфери.

Невід’ємною частиною цих змін було поступове наділення кожної людини повнотою громадянських прав і обов’язків, зокрема правом голосу на виборах влади. Відповідальність виборця за відданий голос, зв’язок цієї відповідальності з умінням мислити ширшими суспільними категоріями, поняттям дорослості і, врешті, людською гідністю усвідомлювалися не відразу. Утім, з часом стало зрозумілим, що парламентська діяльність лежить в основі фундаментальних перетворень в організації суспільства й державної влади.

Регулярні вибори внесли в політичне життя новий, прискорений ритм. Від однієї виборчої кампанії до іншої відбувалася структуризація політичних сил, визначення програм, народжувалися нові надії та можливості, а головне – претенденти на роль політичної еліти мусили хоч якось розуміти і враховувати потреби свого виборця, розмовляти з ним, вивчати його внутрішній світ і спосіб мислення. Політична агітація, а з нею – обговорення широкого комплексу суспільних питань входили в кожну оселю, привчаючи людину жити в конституційній державі та мислити категоріями, звичними для західноєвропейських країн.

Конкуренція на виборах і навіть поразки змушували українців порівнювати себе з іншими народами Австро-Угорщини – німцями, чехами, поляками, угорцями, італійцями й шукати можливості для посилення політичних впливів. Попри те, що австрійська конституція була лише відносно демократичною («демократія в нерівних умовах»), можна стверджувати, що на її базі в українців був сформований власний досвід парламентської діяльності. Іншими словами, був пройдений певний шлях спроб і невдач, та, врешті, навіть знайдено перші алгоритми успіхів. Цей шлях став важливою складовою частиною новочасної політичної культури Галичини.

 

Правове поле

Габсбурзька монархія стала на шлях конституційних перетворень на початку 1860-х рр. Таке рішення керівництво держави прийняло не тільки через «віяння часу» та зовнішні поразки, але й визнавши безуспішність спроб сформувати сучасне суспільство шляхом централізації та германізації, легковажачи національними й регіональними особливостями. Ще до конституційних реформ у країні накопичувався досвід взаємодії між владою і суспільством, діяли представницькі органи. Австрійські правителі надавали вагу легітимізації державної влади, контроль над суспільством обмежувався поняттям «законності», а «техніка Габсбурґів, – за визначенням британського історика Ендрю Уіткрофта, – полягала не так у тому, щоб карати опонентів, як у тому, щоб ними маніпулювати». Реформування відбулося шляхом компромісу між владою монарха й модерними засобами побудови держави. В основу перетворень покладено не ліберальний принцип поділу гілок влади, а обмеження влади монарха – парламентом на рівні держави (Reichsrat) і сеймами у провінціях (Landtag). За цісарем було закріплене останнє слово –санкціонування законів. Австрійський парламент (Державна Рада) був двопалатним і складався з Палати Панів, члени якої призначались або отримували мандати у спадок, і Палати Депутатів, яка формувалася виборним шляхом. Повноваження Державної Ради поширювалися на австрійську частину монархії; загальнодержавні рішення ухвалювали Спільні Делегації.

Представництво від Галичини в парламенті становило від 16 % (1873) до 20,5 % (1907). Виборче право тричі змінювалося, розширюючи кількість виборців. У 1861–1873 рр. депутатів парламенту обирали сейми, а з 1873 р. запроваджено прямі вибори по округах. В основу виборчого законодавства покладено середньовічний принцип «представництва інтересів», який розмежовував «привілейовані верстви» і «маси громадян». Виборче право залежало від майнового цензу. У 1896 р. було створено п’яту курію загального голосування. Голосування проводилося відкрито, а в сільській курії – у два етапи. У 1907 р. куріальну систему було скасовано. Право голосу отримав кожний австрійський громадянин-чоловік, якому виповнилося 24 роки, який не був позбавлений цього права за злочини і жив у своїй громаді принаймні один рік. У поділі мандатів між провінціями й народами засада рівності не була дотримана: надано переваги німецькому населенню за рахунок слов’янського, у Галичині – польському за рахунок українського.

Крайові сейми мали обмежену компетенцію (формували провінційні бюджети і займалися організацією місцевого життя – економікою, освітою, культурою, міжнаціональними відносинами), однак їх політична роль була значною і з часом посилювалася. Це пояснювалося тенденціями до перенесення національних проблем з Відня у провінції. За висловом польського дослідника Станіслава Ґродзіського, Галицький сейм був «віссю історії Галичини та ключем до розуміння її становища в межах Габсбурзької монархії». Складався сейм зі 150 депутатів (з початку ХХ ст. – зі 161): 9 отримували мандати на підставі своїх становищ (єпископи, ректори), а інших обирали по чотирьох куріях: великих землевласників (44), міст (20), торгово-промислових палат (3) і «решти громад», тобто сіл і малих містечок (74). Право голосу поширювалося приблизно на 10 % населення. Українські представники могли претендувати в сеймі приблизно на третину місць.

Принцип «представництва інтересів», на перший погляд, не враховував національного чинника. Національне питання регулював параграф 19 Основного закону про права громадян 1867 р., в якому всі народи монархії були проголошені рівними та отримували конституційно гарантоване право розвивати освіту й культуру рідною мовою. Однак творці виборчого законодавства, звісно ж, передбачали його наслідки для міжнаціональних відносин. У позиції Відня простежується прагнення балансувати на суперечностях і створити таку систему противаг, у якій би залишалося місце для втручання уряду. Забезпечення в законі преференцій для вищих верств означало переваги для політично сильніших («історичних») народів та слабші стартові позиції для тих, хто починав розбудовувати національну інфраструктуру. Соціальний склад українського суспільства з вузьким вищим прошарком обмежував депутатські перспективи курією «сільських громад».

 

«Скандальна епоха в рутенській політиці»: виборчі програші українців

Галицькі українці виявилися неготовими до легальної політичної боротьби, сприйняли парламент не як орган влади, а як трибуну для закликів до національної рівноправності. Швидко виявилося, що вони не зможуть уповні використати надані їм права. Отримавши за законом можливості створити досить чисельні парламентські представництва, навіть сформувавши їх в умовах політичної нестабільності перших виборів, українці швидко розтратили цей потенціал. Чисельність українських депутатів почала стрімко падати. Парламентські позиції українців залежали від взаємин із поляками, останні ж мусили вирішувати власні завдання. В австрійському парламенті польські політики наполягали на єдності делегації від Галичини і розв’язанні національних суперечностей «вдома». Саме на цих умовах Галицький сейм делегував на перших виборах до парламенту понад 10 українців. Спроба українських депутатів у Відні вести самостійну гру, шукати порозуміння з урядом і німецькими централістами одразу ж викликала реакцію. Надалі польські політики послідовно обмежували кількість українців у парламенті: до 2–3 осіб у кількох наступних скликаннях. Кожна виборча реформа розширювала можливості українців, але лише на деякий час. Після запровадження прямого голосування в 1873 р. українці здобули 14 мандатів, однак уже на наступних виборах це число знову впало до трьох. За висновком історика Гаральда Біндера, сформований у 1848 р. образ українців як «тирольців Сходу» поступився місцем іншій, почерпнутій зі світу казок алегорії – українці в Австрії ставали «попелюшкою народів».

Надання наприкінці 1860-х рр. Галичині фактичного статусу польської автономії утвердило нові акценти в розумінні завдань сейму, який відтоді реалізовував польську програму «органічної праці». Присутність українських (як і польських селянських депутатів) почала сприйматись як баласт; за висловом польського консерватора К. Водзіцького, «сейм, зайнятий руським кліром та селянством, ходить у кайданах». Польські землевласники у Східній Галичині небезуспішно вступили у виборчу боротьбу в «сільській» курії. Завдяки їх зусиллям, уже від других виборів чисельність українців у сеймі стрімко зменшувалася, досягнувши найнижчого показника (9 обраних депутатів) у 1883 р. Українські парламентські представництва опинилися в ролі безпорадної опозиції, діяльність якої обмежувалася «грімкими протестами», демонстративними виходами з залу засідань, меморіалами у Відень і надіями «на Божу поміч». В українському політичному середовищі утвердився стан апатії та зневіри, наростали русофільські настрої.

Не відразу українці навчилися організовувати виборчі кампанії. У 1861 р. роль виборчого комітету виконувала редакція газети «Слово»; у 1867 р. вибори координував канонік Михайло Куземський. У 1870-х рр. виборчими кампаніями опікувалося русофільське політичне товариство «Руська рада». Лише в 1876 р. були створені перші місцеві виборчі комітети. У 1885 р. у боротьбу втрутилася вища ієрархія Греко-католицької церкви, висунувши «митрополичих» кандидатів як альтернативу «радикалам». При такій «організації» виборчі кампанії проходили мляво, обмежувалися закликами до «моральної боротьби», що невигідно відрізняло їх на тлі польських, які організовував Центральний передвиборчий комітет (його формувало об’єднання польських депутатів Галицького сейму). Якщо в Західній Галичині між польськими силами розгорталася боротьба, то в східній частині провінції вони дотримувалися національної солідарності.

Нові мотиви в організації виборів з’явилися в 1880-х рр., після виходу на політичну арену народовців. Кілька виборчих кампаній організував народовсько-русофільський Головний руський виборчий комітет, якому вдалося переламати тенденцію до витіснення українських представників. Однак у 1890-х рр. в українському русі вибухнула міжпартійна конфронтація. Уже на виборах 1895 р. в українському таборі боролися між собою одразу чотири передвиборчі комітети. Це використовували польські політики, які підтримували або лояльнішу, або просто слабшу силу. Таким чином на зламі ХІХ–ХХ ст., попри зміцнення українського руху, кількість українських депутатів зростала повільно (у парламенті – близько 10, в сеймі – близько 15), що спричиняло в українських політичних осередках чимале роздратування й заклики до радикальної зміни тактики політичної боротьби. Стримувати зростання українських парламентських представництв польським політикам вдавалося за рахунок системних правопорушень на виборах, які нерідко були ефективними через низьку правову й політичну свідомість українських виборців.

 

Зміцнення українських парламентських представництв. Виборчі реформи

Зі зламу ХІХ–ХХ ст. надії українських політиків на зміцнення парламентських представництв були пов’язані з виборчою реформою. Контролюючи владу, польські землевласники у Східній Галичині все ж не почували себе комфортно, коли мова заходила про їх політичні перспективи. Неухильне розширення виборчого права робило серйозним аргументом у політичній боротьбі чисельність населення. Ймовірним варіантом розвитку подій ставало зведення польського населення у Східній Галичині до ролі національної меншини, поділ провінції на західну (польську) й східну (українську) частини, чого віддавна домагалися українці, падіння польських впливів в австрійському парламенті, відповідно й у державі. Небажання допустити такий розвиток подій зумовлювало особливу гостроту польсько-українського протистояння на виборах та при проведенні виборчих реформ і врешті призвело до компромісних варіантів нового виборчого законодавства. Ці зміни ще не забезпечували засаду національної рівноправності, не задовольняли зростаючих амбіцій українського національного руху, не відповідали вкладеним зусиллям. Однак після їх введення в дію, українське представництво отримувало шанс перетворитися з безпорадної нечисленної опозиції у помітну парламентську силу, подальше зміцнення якої значною мірою залежало б від зусиль самого українського руху.

Після парламентської виборчої реформи 1907 р. українці отримали доступ до 25,5 % мандатів від Галичини (за приблизно рівної з поляками чисельності населення); для забезпечення національного представництва були створені двомандатні польсько-українські округи. У результаті виборів 1907 р. до парламенту увійшли 32 українці (на наступних виборах 1911 р. – 31) з Галичини та Буковини (загальна кількість депутатів зросла до 516). Кількість і якісний склад українського представництва стали достатніми для ведення самостійної парламентської політики, прямих контактів з урядом, для чого раніше бракувало сил. У 1910 р. старійшина української політики Юліан Романчук був обраний віце-президентом Палати Депутатів. Ще в 1890-х рр. українські депутати увійшли до Спільних Делегацій, а в 1905 р. у Палаті Панів, де досі українців представляв греко-католицький митрополит, з’явився перший пожиттєво призначений українець – перемишльський єпископ Костянтин Чехович.

Після кількарічного польсько-українського протистояння навколо виборчої реформи до Галицького сейму, під час якого українські депутати голосною обструкцією послідовно зривали його роботу, 8 липня 1914 р. цісар санкціонував новий виборчий закон. Куріальна система була збережена, що відповідало не лише бажанню польських землевласників, а й волі австрійського уряду, який побоювався зміцнення провінційних парламентів. Українцям був гарантований 61 мандат (з 225 депутатів), що становило 27,2 % від складу сейму і дещо перевищувало частку українців у галицькій парламентській репрезентації. Останнє було психологічно важливим, оскільки вказувало на тенденції. Наріжним каменем сеймової виборчої реформи стало запровадження національного кадастру. Згода на це була суттєвою поступкою східногалицьких поляків, які довго наполягали на неможливості ділити між виборчими урнами «народ» і «родину», застерігали, що вибір національності виявиться надважким для багатьох галичан. Запровадження національного кадастру чітко розмежовувало українців і поляків та усувало на виборах мотив міжнаціональної боротьби, яка виснажувала Галичину від початку конституційного періоду. Однак нові можливості, що відкрилися перед українцями в Габсбурзькій монархії після виборчих реформ початку ХХ ст., не встигли розвинутися через початок світової війни.

 

Уроки поразок

Спробуємо виокремити чинники, які дозволили українським політичним силам у Галичині добитися зміцнення своїх позицій:

1. Максимальне використання правового поля. Законодавство конституційної монархії, визнання державою засади національної рівноправності робило принципово неприйнятним сценарій, за якого українці були б цілком витіснені з парламентських інституцій. Конституційні права і свободи сприяли розвитку громадської сфери, зокрема вільної преси, що відкривало можливості для агітаційної діяльності, формування політичної культури виборців, появи нових лідерів і розвитку їх організаційних здібностей.

2. Відхід на другий план дискусій про національну ідентичність галицьких русинів. Русофіли ще й на початку ХХ ст. мали в Галичині певні впливи та своїх депутатів, однак їх роль у політиці суттєво зменшилася. Активізація української парламентської політики була тісно пов’язана з ідеями та діяльністю тих політичних сил, які прийняли український національний вибір. Під час виборчих кампаній ці сили виступали союзниками й узгоджували кандидатури депутатів. Особливо близьким і зрозумілим для українського суспільства виявився синтез популярних на той час ідей нації та демократії, що ототожнювалися з суспільним прогресом.

3. Структуризація політичних сил на партійній основі та створення місцевої мережі партійних осередків. У період виборчих кампаній вони брали на себе функції передвиборчих комітетів і несли відповідальність як за ситуацію на місцях, так і за зв’язок із політичним центром. Це дозволило відійти від практики директивного визначення кандидатур у Львові, змушуючи партійних лідерів враховувати популярність кандидата в повіті.

4. Робота над образом «народного обранця». Цей образ еволюціонував від селянина зразка 1848 р., що прибув у Відень у народному строї, не володів німецькою мовою, голосував за чужими вказівками і турбувався про те, аби не повернулася панщина, до появи на початку ХХ ст. покоління парламентаріїв з вищою освітою, які були прийнятними і зрозумілими для політичної еліти інших народів. Напередодні виборів 1907 р. Ю. Романчук писав: «Ми повинні вибрати сам цвіт нашої інтелігенції, людей спосібних, котрі не уступали би перед репрезентантами інших найкультурніших народів і котрими б ми перед ніким не повстидали би ся». Такий підхід підтверджує проведений Г. Біндером аналіз українського парламентського представництва: у 1897–1918 рр. 90 % українських депутатів мали вищу університетську освіту, тоді як у середньому в парламенті цей показник становив 50 %.

5. Постійне порівняння себе з іншими народами й насамперед діалог з польськими політиками в Галичині. Попри жорстку політичну боротьбу, критику «угодовців» і нібито невдалих спроб польсько-українського примирення, потрібно визнати, що саме ці угоди щоразу фіксували зміцнення українського руху. Незважаючи на некоректність взаємних випадів, щоденний українсько-польський діалог дозволяв подивитися на себе з певною дозою іронії та об’єктивності. Врешті-решт, саме від польських політиків українцям здебільшого доводилося чути тезу, що майбутнє українського руху залежатиме передусім від його внутрішньої сили, освіти, праці.

6. Поєднання активної парламентської роботи з розгортанням масових акцій на її підтримку. Щоправда, за деякий час з’ясувалося, що мобілізація населення на громадські акції має свої межі, що на зміну масовим виступам приходять періоди спаду, причому прямої залежності між актуальністю політичних питань і розгортанням масового руху немає. Тому політикам доводилося коригувати свої дії та, щоразу декларуючи важливість та історичне значення найближчих виборів, одночасно думати про можливості політичних компромісів. Так діяти в порозумінні та в рамках єдиної програми мусили навчитися два типи політиків: «народні трибуни», що виступали на вічах та організовували обструкції в парламенті, та «помірковані консерватори», здатні досягнути порозуміння.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук